"Ми - зірки, які вибухнули й обросли м'ясом і шкірою", - Олександр Фразе-Фразенко

Ще зі школи я займався рок-музикою. Зацікавився нею і почав грати на гітарі в різних рок-гуртах. Записав із десяток альбомів від хард-року до інді-фанку. Цим я вичерпав в собі рок-музику. У 2009 році я познайомився з саксофоністом Юрієм Яремчуком. З того часу я почав цікавитися джазом і академічною музикою. Бо саксофон – це такий інструмент, в якому присутній панківський дух. Його придумав у ХІХ столітті Адольф Сакс як модернізацію кларнету. Той мав ряд технічних обмежень. Особливе обмеження – це потужність звуку. Щоб це виправити, Адольф Сакс зробив саксофон. Його друг Гектор Берліоз почув цей інструмент і почав писати для нього академічну музику, став включати саксофон у симфонічний оркестр.

Але вся музична спільнота була страшенно проти цього саксофона, тому що Адольф Сакс був доволі нетолерантним чуваком. Якщо йому щось не подобалося, він говорив. Тому багато з ким постійно сварився. Так само і Гектор Берліоз був проблемним чуваком. Їх недолюблювали, і тому їхньому нововведенню всі опиралися, тим паче що саксофоністи почали забирати роботу в кларнетистів, адже їхній інструмент був простішим у звуковидобуванні, звучав гарніше і мав більше можливостей.

Я зрозумів, чому мені так подобається саксофон на емоційному рівні – бо в ньому є бунтарськість.Жанр я теж вибрав максимально радикальний – вільна імпровізація: музика шумів, скреготів, скрипів. Я почав слухати музику цього жанру – музикантів як Кен Ваедермарк, Дерек Бейлі. Познайомився з саксофоністом Юрієм Яремчуком. На першій же зустрічі він мені запропонував спільно записати альбом. І в 2009 році вийшов альбом "Карантин". Ми там на обкладинці в масках стоїмо. Якраз тоді був карантин через спалах чергового грипу. Юлія Тимошенко вдавала з себе рятівницю світу. Все повторюється. Але люди все забувають.

З того часу я записав кілька десятків альбомів вільної імпровізації і став одним провідних українських музикантів у цьому жанрі. Він був для мене вичерпаний. У 2015 році я відчував, що треба щось інше. Вся моя система координат почала валитися. І я почав виходити на новий рівень, там, де я є зараз.

 

Завдяки мені. Але Америка – це теж той чинник, який долучився. Життя людини залежить тільки від неї. Все, що відбувається – через те, що так захотіла сама людина. Підсвідомо чи позасвідомо. Тому весь світ навколо людини будується тільки завдяки їй самій. Немає нічого, що б повпливало. Ти сам повпливав на те, що є навколо.

Коли я через цей переломовий етап пройшов, опинився ніби на нових незвіданих територіях. Тут раптом розумію: реп, який я ніколи не слухав – це те, що я насправді завжди хотів і не міг зрозуміти. А я ж ніколи не любив співати. Завжди любив ритм і шукав способи, як можна свій текст на сцені читати. Виявляється, реп – це найкраща форма. Це прямий шлях від найдавнішої поезії до сучасності.

Я зрозумів, що між альбомом Кендріка Ламара "To pimp a butterfly" і "Світлом і сповіддю" Плачу Єремії концептуально немає ніякої різниці. За винятком того, що "Світло і сповідь" прослухали сотні, а "To pimp a butterfly" - мільйони. Подумав: я хочу спілкування, то навіщо обмежувати свою аудиторію, якщо її можна розширювати? А щоб зробити це, треба, навпаки, не давати більше, а давати менше. Я зрозумів, що є формула: треба дати 70 відсотків відомого і тільки 30 - невідомого, і тоді оце невідоме буде огранене, як коштовний камінь. Бо коли ти даєш 90 відсотків невідомого, як я робив раніше, то люди просто не розуміють, в чому цінність. Забагато невідомого.

Моя музика звучить як доступна і зрозуміла. Додаткову вагу я вкладаю в текст, який запаковую у доступну формулу. Виявилося, що найбільшою віртуозністю є зробити складне простішим, ніж просте складним. У мене є альбоми, які я слухаю і вважаю ідеальними. Але це більше нікому, крім мене, не зрозуміло.

Це коли все, що в твоєму житті відбувалося, дійшло до пікової межі. Я зрозумів, що мистецтво – це коли реальний світ для тебе настільки нестерпний, що ти готовий на все, навіть на створення інших світів. Бо якщо людина щаслива, їй не треба творити. Бо приймаєш світ, в якому ти живеш, в тебе так все супер. От тому то я стільки всього й створив раніше, і в такій кількості, і з таким нестримним бажанням, тому що це була втеча від світу. Тепер у мене немає необхідності творити мистецтво. Я тепер це роблю просто для задоволення. Бо я вмію це робити. І мені подобається.

Повністю.

Моє сприйняття світу. Я змінився. Світ завжди був ідеальний. Я просто цього не усвідомлював.

Так. Я зробив перший реп-альбом – "Я - це я" 2019 року. Відразу за ним видав другий - "Безсмертна класика". Він вийшов на початку цього року, і зараз я зробив свій третій реп-альбом – "Наголос на Е". Тому що як тільки моє прізвище не перекручували, але наголос має бути на Е. У кліпі на пісню "Кориця" я вийшов на орбіту, щоб це сказати.

Це творчість повноцінної щасливої людини, яка нікуди не спішить, не змушена втікати від світу. Це гармонія.

Композиція "Ходить сон", - трек, на якому я зрозумів, як треба читати текст, щоб звучати "по-реперськи", і що не треба йти проти своєї природи.

А діло було так. Коли я тільки зацікавився репом, як завжди - я вирішив дослідити ситуацію докорінно. Окрім світового репу, я занурився в український. І, на привелике здивування, відразу ж на вікіпедії прочитав, шо, мовляв, укрїнський реп нікому не потрібен, і пацани та кобіти виживають, як можуть. А я думав, шо все там файно. Але де шось файно в українській культурі? Серед інших імен, які я виловив у статті - було Довгий Пес.

Його речі зацікавили мене найбільше. Почав собі слухати його альбоми, додав на фб і написав, шо я такий і такий, "давай забацаємо фіток". На тому й порішили, але нічого з того не відбулося. "Безсмертна класика" не дочекалася єднання душ та сил.

Тож із наступним альбомом вже не було куди відступати. Ми зустрілися літом у Стрийському парку і почали думати, про що нам зробити пісню. Я висував лоґічні пропонови, бо моє прагнення з репом як музично, так і текстово, відійти від експериментальної, малодоступної, ґерметичної творчості, робити тепер не тільки для себе, але й для людей.

Тож мій дрифт у бік спрощення і надання наративу новим речам мав проблему - віддалення від свого улюбленого. і Довгий раптом каже: "А нашо нам про шось, давай ні про шо. Давай напишемо трек, не задумуючись над його змістом". Оп! Я спершу подумав - та яке, я ж від цього тікаю, а тоді - стоп-стоп, може це воно, може не варто відмовлятися від себе, просто вивести себе на новий рівень. Тож, слава Богу, я погодився, і це задало потім новий вектор цілому альбому. Не тільки змістово, але й технічно. Бо коли Пес прийшов записувати пісню - в нас не було нічого, тільки біт, який я нашвидкоруч накидав. Він попросив, шоб я увімкнув музику по колу, попросив листок і ручку, відмовився від кави, сказав - давай після того, як зробимо трек.

Я ніколи так не працював, я все любив робити на самоті, щоб не показувати себе голого, з помилками, спробами. І тут я думаю: гм, та я ж так і думав, шо реп - то звільнення, то ось тобі маєш, звільняйся.

За якісь пів годинки Пес накидав куплет, і ми разом придумали приспів. Все складалося прекрасно. Пес тут-таки начитав усі свої партії на запис. І це було найважливіше! Бо як він говорив, так він і читав. А я ж думав, що як у співі, треба виспівувати, в рок-музиці, до якої я звик, треба робити голос, а не просто. А навіщо поету робити голос? Правильно, не треба. Ось тобі й як звучати по-реперськи, бути собою. Тільки я так і не наважився написати свій куплет при ньому, а зробив це наступного дня.

Після виходу другого альбому "Безсмертна класика" я почувався просто захопленим тим новим, що відкрив і що мене затоплювало. Я був, як підводний човен з дірками на пузі: вода мене ковтає в невідоме, в чорноту дна, якого нема, бо його не видно. Тому я негайно зробив цю нову пісню про телевізор, і негайно зробив кліп.

Бо тема була на часі. Саме всі збожеволіли від "нової ніколи раніше небаченої біди, яка вб'є всіх". Люди мають дуже коротку пам'ять, їх тримають у півсонному стані, забиваючи голови повільними рідинами, патока витікає з усіх отворів голови, людина не може збагнути, що з нею, безконечно злиться і винить усіх навколо в своїх бідах.

Та просто візьми на себе відповідальність за своє життя. Світ такий, яким ти хочеш, щоб він був. Хочеш померти - помреш, хочеш жити - житимеш.

"Хто я" - перша з тих пісень, які я планував уже на четвертий альбом, а не сюди. Завжди найбільше любив східні гами, коли друга нота, після кореневої, вища тільки на пів тону. Це прямо підшкірна любов. Може, єврейська кров у жилах грає в цей момент. Обожнюю слухати Авішая Коена, Джона Зорна, і не тільки заради цих гам і гармоній, але і заради синкоп, ритмів. Це все моє. І ось нарешті воно проявилося в моїй музиці.

Ця пісня - про війну з собою, з людиною-плодом системи, соціуму, упереджень, блоків, шаблонів, обмежень, уявлень. про звільнення, тобто повернення до себе. Хто я, хто ти, що світ, що - насправді. І про те, що можемо поєднувати сили з ближніми, щоб рухатися в цьому процесі визволення синхронно, віддзеркалювати одне одного, доповнювати й підтримувати.

Коли людина починає чимось цікавитись, все в її світі починає відгукуватися на це. До мене звернулася одна група, яка поєднувала реп і етно-співи, щоб я зняв їм кліп. Ми заговорили про африканську реп-групу Die Antwoord. Вони дуже відверто говорять про секс у всіх своїх піснях. Ці чуваки, які замовляли в мене кліп, сказали: наша творчість – це щось як у них. Я подумав: та навіть близько не стоїть. Я вам покажу, що таке Die Antwoord. І написав оцей текст. Дружина випадково придумала приспів. Її син хотів лизака смоктати. І вона повторювала це слово: смокчи, смокчи, смокчи. Ми тут же пішли в іншу кімнату в студію і записали це. Потім я до цього приспіву дописав усі куплети, і раптом вийшла пісня.

Вона епатує, але це ж теж елемент людського самовираження. Людина забороняє собі багато, табуює свою природу. Усе, що людина робить, це віддалення від своєї природи. Людина була волохата, вона почала загортатися в шкури тварин, і природа вирішила: ну окей, давай тоді будеш без волосся. Маразм. Людина втратила волосяний покрив, який її грів, для того, щоб загортатися в чужий волосяний покрив.

Людина – творець. Вона хоче набити свої шишки.

 

Я сидів в машині під Арсеном на Патона. На задньому сидінні заснув Езра, мій 4-річний син. "Яке янгольське лице, аж хочеться плакати від щастя. І від страху перед майбутнім. тільки б змогти робити все правильно. Не налажати б бодай по-крупному. Хлопчику, я так тебе люблю, я готовий для тебе на все". Я відвертаюся від заднього сидіння і дивлюся на кермо, в лобове, ходять люди в масках, зі своїми клунками. На вулиці похмуро, львівська погода. Вони ж забувають хоч трохи порадіти.

Я ніколи не п'ю каву з корицею, але звучить ніжно. І вирішив заспівати це фальцетом, як завжди хотів.

Коли кліп уже вийшов, я вирішив показати Езрі, як я падаю з космосу на Землю. Він посміхнувся, подивився вгору і сказав: "Ми будуєм палац у небі, тато".

І все ж пісня має деяку нотку суму і тремору, адже людина все-одно є людиною. Наскільки вона б не була прокачаною, вона все-одно лишається людиною з емоціями. Наступна річ – як вона ці емоції трактує для себе.

Ця пісня про самотність людини у світі, про самотність людства як такого. А де найбільша самотність? В космосі. Тому я вирішив помістити людину в космос, і нехай вона зістрибне з космосу на Землю. І ось ця людина падає на землю, а там теж нікого нема.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реп в Україні живий: виконавці відповіли кліпом на образу

Якщо людина самотня – це її вибір: вона сама захотіла бути самотньою, свідомо чи несвідомо. Ми частина цього світу. Насправді ми зроблені з зірок в буквальному сенсі. Ми зірки, які вибухнули, і їхні шматки розлетілися по всьому всесвіту і зрештою обросли м'ясом і шкірою. І почали думати і рефлексувати над своєю реальністю. Ми не у світі, ми - світ.