Ми не говоримо за життя між собою. Лише коли біда якась трапляється з близькими, звертаємо увагу на них

У Нечуя-Левицького він жорсткіший. Сучасний Омелько м'який алкоголік-філософ. По класиці історія з сином закінчується драматичніше. В нашому серіалі у сім'ї Кайдаша

теж багато негараздів через невідповідальність, егоїзм, цинізм,небажання зрозуміти один одного. При цьому в сценарії Ворожбит молодший син Лаврін не повторює помилок своїх батьків. Хоча обставини спонукають, все одно намагається вирватися з цього кола, він інакший. Й це, сподіваюсь, дійсно ознака нашого часу. Ми перестали плодити собі подібних.

Це я відчуваю по своїй доньці й сину, студентам. Молоді люди теперішньої України енергійніші, цілеспрямованіші за покоління, виховані СРСР.

Він з формації людей, які привчені не думати. Застряг у тому часі. Ностальгує за кіно "Дівчата" в клубі, колгоспом. Але обставини змінилися, як і суспільство. Доводиться підлаштовуватися. Й не завжди це вдається.

Маруся Кайдашиха гнобить невісток, бо у свій час ходила за худобою, карячилась від роботи на свекруху може й вдвічі більше. Таке життя виснажує, іноді хочеться просто перекинути нарешті цю важкість на когось. Й не обов'язково тому, що вона така стерва, чи Омелько алкоголік.

Десь виникло непорозуміння з ріднею. А де й не ясно. Не на всі питання "чого так вчинив? " можемо дати відповіді. Навіть коли сам на сам залишаєшся, собі кажеш "ну просто не знаю, чого так". Кайдаш також не розуміє, сидить в гаражі п'є, плаче, розмовляє з куркою. Бо нема з ким поговорити про те, що йому соромно, образливо. Сказати це сину не проста річ. Поплакатися жінці теж. Бо відразу втрачаєш висоту статусу голови родини.

Мабуть наш фільм про це також. В повсякденні ми ж часто відживаємо епізод, наприклад сварки, наче нічого не відбулося. А над цим же треба подумати. Чому так живеш, з ким, чи любиш цю людину, чи віриш їй.

Омелько Кайдаш все життя відчуває біль. Коли був у армії, дружина зрадила його з головою колгоспу.

Але він навіть не знає, чи це правда. Просто плітки пішли по селу і він з цим живе. Нікого не простив. Ну як так можна жити? Треба було розібратися, навіть для себе, що таке любов, щастя. Наш фільм і спрямовує глядача подумати, як будувати стосунки, щоб життя було не таким, як у Омелька.

Карпо зрозумів батька. Тільки не тими словами про це сказав. Карпо вже сам зрілий чоловік, будує своє життя, для нього така слабкість батька недопустима. Табу. Має сталі принципи.

У мене був випадок в Донецькому театрі. Підійшла актриса, хотіла сказати щось приємне і ми з нею розсварилися. Ну бо теж не могли підібрати правильні слова у спілкуванні.

Вертаючись до епізоду з Карпом і батьком. Син просто відкинув його від себе.

Треба споглядати світ. Дивитися на найкращі приклади вирішення життєвих ситуацій у інших людей, книжках, кіно. Формувати свою сім'ю за ними. Це дуже кропітка праця

над собою й близькими. Не кожен з них погодиться потрапити під такий прес. У дитинстві, коли мені казали музикою займайся, відмовлявся. Зараз лікті кусаю. Але в провину це можу лише собі поставити. Дитяча амбіція не слухати старших у всіх присутня, в 14 років людина взагалі нікого не сприймає, бо формується як особистість.

Зі своїми дітьми намагався знайти потрібні слова, не реагувати відкрито на їх агресію.

З донькою і сином пережили перехідний вік. Головне в цей час витримати паузу, придивитися до рідної людини, не залишати на одинці, що-небудь пропонувати, не кидати напризволяще.

"Ти ж викопаний я", - каже Омелько старшому сину. Дуже хотів побачити цей епізод зі сторони. Здається одночасно і смішним і дуже важливим у розумінні обох персонажів.

У тому ж і справа, що ми не говоримо за життя між собою. Лише коли біда якась трапляється з близькими, звертаємо увагу на них.

Моя донька (актриса столичного Театру на Лівому березі Оксана Жданова - gazeta.ua ) грає головну роль у виставі Дмитра Богомазова "Усе життя попереду". В спектаклі є слова "Життя не має запаху, пахне лише після смерті".

Омелько лежить, довкола нього усі "уті-путі", а йому це вже на хрін не потрібне.

Йому цього тепла від рідних і бракувало раніше, тому й пив. Й сам аби з дітьми інакшим був, потягнулися б до нього від початку.

В житті це найскладніші моменти - коли іноді боляче робимо один одному. Й після цього можемо образитися, розвернутися, піти, не спілкуватися роками.

Так і хочеться закричати: "рєбята, давайте усі жити якось інакше". За Омелька і боляче, і страшно. І знімати ці епізоди було дуже не просто. Бо оператор бере крупний план, а мені треба показати на обличчі Кайдаша, що він хоч ногами руками не рухає, під себе ходить, але ж в голові продовжує думати над своїм життям. Щоб ці епізоди з батьком без свідомості не були такими драматичними, додавали в них трохи гумору.