Серед творів конкурсу "Новела по-українськи" цю історію найчастіше зачитували вголос учасники журі. "Столітня любов або Чупакабра Олекси Довбуша" блогера Артема Зеленого потрапила до фіналістів. У ній немає прямої згадки про "Газету по-українськи", але йдеться про частого героя її сторінок - містичне створіння Чупакабру, яке донедавна тероризувало українські села, винищуючи кролів за загадкових обставин. Нагадаємо, цьогоріч конкурс "Новела по-українськи" проходив уперше. Журі отримало близько трьохсот новел. Обов'язковою була художня деталь - згадка про "Газету по-українськи". Наступний конкурс "Новела по-українськи" пройде навесні 2014-го.

Столітня любов або Чупакабра Олекси Довбуша

Бабця Олена поралася на городі, як краєм ока помітила дивне моторошне створіння. "Лис? Коза? Вовк?" – промайнуло в голові у старої. Створіння й справді одночасно було схоже на всіх: ростом з молоду козу, із рудою шерстю, розумними очима пса. Тварина впивалася величезними кігтями в посаджений Оленою барвінок, а з вовчої пащі капала слина.

Коли їхні погляди зустрілися, бабця Олена міцно вхопила держак сапки, а Чупакабра (це був він), ледь помітно напружившись, стрибнув на жінку. Зуби ввійшли старенькій у таз, а створіння, перестрибнувши огорожу, зникло в карпатській зелені. Олена впала на коліна, ноги не слухалися, серце калатало, рятівна сапка абсурдно стирчала з землі. Старенька потягнулася за рятівним держаком і впала без свідомості. Такою її через годину знайшла Дзвінка, вісімнадцятирічна дівчина, яка цього року приїхала зі столичного інституту, де вивчала український фольклор, до бабусі на Гуцульщину.

Дзвінка занесла стареньку до хати, викликала лікаря і лише тоді, коли той поставив діагноз – перелом шийки стегна, тривожно заснула в ліжку.

Чупакабра в цей час чатував на дорозі між сільським клубом і церквою, вистежуючи нові жертви.

… Ця історія розпочалася два століття тому, коли молодий гуцул Олекса випадково зустрівся із графом Дракулою, який горами добирався з Лондону в свою Трансильванію. Був пізній осінній вечір. Одне ягня з панської отари втекло в ліс, де його загризли вовки. Олекса порвав сорочку, шукаючи в хащах вівцю, але врятувати її від вовчих зубів так і не зміг. І тепер його пороли батогами, прив'язавши до смерекової лавки.

Граф Дракула з'явився зненацька. Впився в шию панського небожа, а коли тіло впало без жодної краплини крові, присів над наляканим Олексою і запитав:

– Смерть чи вічне життя?

Олексі було що втрачати, тому він обрав останнє. Пізніше, звільнившись від пут, Олекса Довбуш вирішив помститися за власне приниження. Майже п'ятдесят років у Карпатах опришок наводив страх на поляків. Подейкують, що в результаті систематичних набігів, Олекса зібрав цілу печеру скарбів, яку потім назвали печерою Довбуша, а під Яремче скинув на своїх переслідувачів півскелі, яку в наш час показують туристам.

Зрештою, Олексу загубила пристрасть – чоловік його коханки підстеріг опришка в себе вдома і застерлив срібними кулями. Та душа Олекси Довбуша прагнула кохання і не спочила в мирі. Через двісті років, коли Україна пережила лягрів, німців та совітів і поринула в бентежну незалежність, дух Олекси Довбуша прикликав Чупакабру для того, щоб відродитися і знайти свою кохану.

Чупакабра збирав Олексу частинами: в того ногу забрав, і тоді людина ступала з паличкою; в тої – розум, і жінка виганяла з хати своїх дітей, а потім її здавали в божевільню; у бабці Олени – шийку стегна. Кількість нещасних випадків множилася. Тій дурній, у якої Чупакабра забрав розум, ніхто не вірив, але потім, коли розповіді почали сходитися, гуцули вирішили піти до мольфара. Він за десять срібних хрестиків та три чорні курки підтвердив їхні здогадки, що в селі розпочав своє полювання Чупакабра – далекий родич Цербера, пса Харона. Чупакабра, існуючи між світом живих і мертвих, харчувався незавершеними людськими емоціями:  любов'ю, ненавистю, злістю. І якщо такі емоції мертвих були дуже сильними, він допомагав відродитися цим людям для того, щоб вони змогли втілити своє бажання. Так Чупакабра повернув до життя Елвіса Преслі, Гітлера і космонавта Гагаріна. На черзі був Довбуш.

Дзвінка з цікавістю слухала розповідь однокласниці про Довбуша і Чупакабру. Вона не вірила в мольфара, потойбічні сили і діда Мороза, але якась її частина ніжно реагувала на ці нісенітниці. Дзвінка балансувала на цьому відчутті – тонка межа між соромом і непристойністю. Сором був агресивним, злим, хотілося зірватися і вбити Чупакабру, а непристойність ... від неї шалено билося серце і ставало мокро між ногами.

– Дзвінко, – тихо покликала бабця з іншої кімнати.

Баланс було втрачено, терези опустилися в бік сорому, дівчина підскочила і забігла в кімнату. Бабця лежала бліда на ліжку, Дзвінка присіла біля неї, стиснула суху руку і розридалася. "Я вб'ю його", – схлипуючи, промовила вона крізь сльози.

Село готувалося впіймати Чупакабру. Діти гострили дерев'яні палички, і дорослі закрили їх у пивниці. Жінки причитали, а чоловіки, зібравшись як на Коляду, пили горілку і сперечалися про ідеальний план захоплення диявольського створіння.

Було літо. Сіно, зважаючи на нестандартну ситуацію, ніхто не косив. Трава, висушуючись сонцем, поступово ставала жовтою, а коси перетворювались на довго гострі леза.

Раптом розмова обірвалася. В шатер з розставленими буквою "П" столами, за яким сиділи гуцули, зайшла Дзвінка. В руках у дівчини була перероблена коса діда, а біля поясу – припнутий серп.

Дзвінка була красивою. Чорні очі, карі брови, столичні шорти і бабусині постоли робили її жаданим сексуальним об'єктом всього намету.

– Що ви розсілися? Щойно Чупакабра відібрав легені в дитини Бойчуків!

Лава гуцулів піднялася, хтось ще допивав горілку, інший хрестився, та всі пішли за Дзвінкою. До оселі Бойчуків було двісті метрів.

Чупакабра майже закінчив свою справу. Бездихане тіло малої Уляни лежало на подвір'ї, а саме створіння засіло між грядкою і стайнею. Чупакабра чекав на свою останню жертву.

На подвір'я забіг натовп на чолі з Дзвінкою. Хтось кинувся до Уляни, почулося "Шлях би трафив" і крики "Ось він!".

Дзвінка зупинилася, і все завмерло.

"Дзвінко, кохана, я так давно на тебе чекав", - промовив людським голосом Чупакабра, і в Дзвінці все перевернулося, жагуча пристрасть затопила тіло дівчини, вона випустила з рук косу. Голос Чупакабри був таким знайомим і рідним... Він зривав усі кордони і межі особистості. В мить вона перетворилася на безмежний океан буття, в якому немає нічого, крім неї, і вона є усім.

– Поцілуй мене, – сказав Чупакабра.

– Так, Олексо, – промовила Дзвінка і ступила в бік створіння, що було схоже одночасно на козу, вовка і лисицю.

Ніхто з гуцулів не зупинив дівчину, вони, мовби зачаровані, оглядали струнку постать молодого Олекси Довбуша, яка матеріалізувалася на місці Чупакабри. Олекса Довбуш з ніжністю дивився на Дзвінку. В його грудях була порожнеча, яка чекала на серце Дзвінки. Дівчина йшла до нього, на ходу розпускаючи волосся та знімаючи вишиванку. За три кроки, коли вона залишилася тільки в столичних шортах та постолах, пролунав постріл. Куля вибила Олексі Довбушу ліве око і знесла півчерепа. Він почав падати на спину, але в повітрі перевернувся і приземлився на чотири лапи, а через секунду зник у карпатській зелені. Дзвінка отямилася першою. Різко повернувшись, вона побачила старого мольфара.

– Сучий послід, – сказав мольфар, зустрівшись поглядом з Дзвінкою. – Ти курва, твоя мама курва, твоя бабця, дай їй Боже здоров'я, курва, і весь ваш рід сучий. Одягнися.

Мольфар кинув Дзвінці сорочку і зник у вечорі. Гуцули потрохи почали приходити до тями. Буяло карпатське різнотрав'я.

×