У репертуарі театру ім. Ванди Семашкової польського міста Жешув йде вистава Lwów nie oddamy. Присвячена взаємним стереотипам поляків і українців.
"У назву спектаклю Lwów nie oddamy відразу була закладена провокація, - розповідає драматургиня постановки Ольга Мацюпа. - Польською це "Левів не віддамо", але одночасно звучить як "не віддамо Львів". Насправді польське вухо чує, що щось не те. Бо, якщо би йшлося про місто, то правильно мало би бути Lwowa nie oddamy. Справа в омонімії - Леви в родовому відмінку множини і Львів в називному звучать однаково і коли не знаєш вистави, одразу думаєш про назву міста.
Драматургиня Ольга Мацюпа живе поміж Львовом і Любліном. Навчалася у Львові на сербській філології, була однією з організаторок театрального фестивалю "Драбина". Потрапила на наукову програму до Польщі. 2017-го тут захистила дисертацію про Іншість у сучасній польській драмі.
Як потрапили в проект "Левів не віддамо"?
2018-го Польща відзначала століття Незалежності. Катажина Шинґєра разом з відомим репортером Мірославом Влєклим відвідали історичну реконструкцію битви за Львів. 1918-го поляки здобули місто і по суті поховали надію українців теж отримати свою державу. Робили опитування на вулицях Львова і польського Жешува про ставлення до тих подій, сучасні відносини двох народів. На цю ж тему анкетували старшокласників. Спілкувалися з представниками українських і польських націоналістичних партій, власницями львівського ресторану "Прем'єра", іншими етнічними поляками міста.
Заковика назви вистави виникла зі скандалу довкола двох кам'яних левів на Личаківському цвинтарі у Львові. Польська сторона всупереч рішенню міськради самостійно встановила скульптури на військовому меморіалі Орлят - молодих польських вояків, які загинули у 1918 році в боях із підрозділами ЗУНР та в 1920 році - з більшовиками. Українська влада потрактувала левів як символи польського колоніалізму. Їх закрили, аби не було видно націоналістичних гасел. Поляки образилися.
У листопаді 2017-го тодішній їхній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський під час відвідин львівського музею "Тюрма на Лонцького" обурився написом, що у цих стінах була розташована в'язниця трьох окупаційних режимів - нацистського, радянського і польського. Вийшов за рамки дипломатичного протоколу, почав провокувати директора музею.
Я приєдналась до створення спектаклю, коли вже був готовий майже 100-сторінковий сценарій Марціна Напюрковського Катажини й Мірослава. Мала додати до цього матеріалу драматургічної канви.
Lwów nie oddamy за способом праці - постдраматична вистава. Що це таке? У традиційному театрі відправна точка - література. Драматург пише п'єсу, режисер на свій розсуд інтерпретує, актори грають. У постдрамі відійшли від цієї моделі. Важливий є не сам текст, а теми і проблеми, які буде досліджено у виставі.
У традиційному театрі відправна точка - література. У постдрамі відійшли від цієї моделі. Важливий є не сам текст, а теми і проблеми, які буде досліджено у виставі.
В остаточний варіант сценарію Lwów nie oddamy окрім репортажів увійшли думки акторів, озвучені на репетиції, під час дискусій щодо минулого і сьогодення Польщі й України. Наприклад, Роберт Журек обурювався, що має грати поляка-шовініста.
Режисерка пропонувала кожному зробити свій етюд на якусь тему. Так з'явився монолог харків'янки Оксани Черкашиної "Як я стала бандерівкою". Вона втілює образ "справжньої українки".
Всі інші актори з Жешува - Даґни Ціпора, Малгожата Маховська, Матеуш Мікош, Пьотр Мечислав Напєрай, Роберт Журек.
Центром декорації, символом спектаклю стало фото 200-річної липи в селі Беньова Турківського району Львівщини. 1947-го в рамках акції "Вісла" селян з лівого берега Сяну депортували на захід Польщі. Заселеною залишилася лише правобережна, українська частина Беньови. В анотації до спектаклю говориться: "Ми виховані в культі пам'яті. Ми думаємо про неї як про дерево. Пам'ять слід берегти, про її коріння слід дбати, щоб давала нам притулок та почуття спільності, щоб була орієнтиром у світі, що змінюється. Тим часом пам'ять набагато більше нагадує річку. Не тільки тече і змінюється постійно, але й розділяє і встановлює межі".
Дерево і річку обігрують у постановці по-різному. Наприклад, іронічно. Показують абсурдність кордону в принципі.
Це дуже важливо, що вистава "Левів не віддамо" отримала великий успіх у Польщі. Також важливо було, що режисерка запросила до співпраці українську актрису Оксану Черкашину й мене. Ми могли пояснити, як у нас трактують деякі реалії українсько-польських стосунків.
Бо поляки коли хочуть зробити виставу про українців, то передусім спираються на судження чи стереотипи, які функціонують в їхньому суспільстві. Друга сторона не представлена.
За моїми спостереженнями, в Польщі питання стосунків з українцями все одно більш загострено. Політики керівної партії "Право і справедливість" постійно звертаються до історії. Згадують Львів, Волинську трагедію. Серед обивателів панує стереотип із 1990-х про бандитів зі Сходу й українців, які забирають роботу в поляків. Натомість у нашій країні, мені здається, про Польщу менше думають. І тому для українців деякі польські закиди виглядають дивними. Наприклад, постійно згадка Бандери, про якого більшість українців насправді й не думає.
Так. Власне ми говорили про цю асиметрію. Україна зараз має зовсім інші пріоритети публічного обговорення. Це війна, переселенці. Навіть якщо йдеться про того ж Степана Бандеру, то перш за все, аби дошкулити Росії, скажімо так. Про поляків менше думають в цій ситуації.
Натомість польське суспільство і політики зокрема це сприймають як прямий удар по них. Через відсутність комунікації виникають ці всі проблеми.
Живу довго в Польщі й не можу сказати про якусь гомогенність суспільства. Думка, що всі погано налаштовані до українців - теж спадання у стереотип. Є частина поляків, яка не поділяє цих поглядів. Але з приходом "ПіСу" до влади багато чого змінилося. Певні негативні речі щодо українців запускаються в публічний дискурс. У повітрі цей негатив постійно витає, плекається, наростає. І це справді відчутно.
І власне ми це теж проговорювали на виставі. Той же Степан Бандера стає фігурою, яка на сцені представлена досить по-різному. Від демонічного до комічного.
Ви говорите, що більшість українців не думають про Бандеру. Це якраз спрацювало з Оксаною, яка походить із Харкова. Де це місто, а де провідник українських націоналістів? Але вона приїжджає до Польщі. І як українка стикається зі стереотипом, що ми усі "бандерівці".
Наукова частина вашої діяльності пов'язана з дослідженням польської драми, зокрема з темою іншості. Як це як вам допомогло під час роботи над виставою?
У спектаклі в контексті іншості ми постійно говоримо про ідентичність. Зіткнулася з тим, яку важливу роль і навіть небезпеку становлять для нас стереотипи. Існують як вбрання, яке на себе одягаємо.
Якщо брати польське суспільство, то інші - це українці, араби і взагалі будь-які представники інших народів. Секс-меншини теж марковані іншістю. Про них існує певний набір стереотипів. Що вони такі-такі-такі. Але це власне теж безкінечні абстракції, які можна постійно множити, підважувати або підтверджувати. Ми справді не знаючи, не стикаючись із людиною, не бачачи її обличчя, можемо одягнути на себе якийсь стереотип, який витає в суспільстві, і це вже стане небезпекою.
Бо якщо, наприклад, є думка, що українці забирають працю. То якийсь поляк одягає на себе цей стереотип і справді починає всіх українців так сприймати. У нього наростає ненависть, яку спочатку може виплескувати в соцмережах, потім десь публічніше говорити про це. І якщо таких людей стає багато,то це вже стає спільним настроєм демонізувати українців.
В хорошому випадку теж може бути. Якщо говорити, що українці — гостинні люди, добрі робітники. Але в практиці, мабуть, ці негативні стереотипи відіграють істотнішу роль. Більше приживаються, ніж позитив.
В одній з анкет польських учнів було, що Україна асоціюється з якісним алкоголем і солодощами. Героїня Оксани пригощає партнерів коньяком і цукерками.
У поляків у публічному дискурсі є поняття про те, що українці якісь махінатори, контрабандисти, які постійно носять горілку, сигарети і ще цукерки добрі мають. Ну, і ми обігравали цей стереотип і висміювали його.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Пoтрібнo читaти більшe укрaїнcькoї літeрaтури" - акторка Васько обурилась заявою "1+1"
Якщо відкинути історію, то коріння деяких уявлень про українців ростуть із 1990-х. Ті роки були голодними і для поляків, і для нас. Але економіка Польщі пішла вперед, і українці просто вимушені були скористатися успіхом сусіда. Наші співгромадяни задовольняли свої елементарні потреби, поліпшували матеріальний стан — хтось на заробітки подався до Польщі, хтось почав займатися контрабандою. Зараз у нашій країні війна. Умовний середній поляк через цей фактор став із більшим розумінням ставитися до великої кількості українців в його країні? Присутня в польському суспільстві емпатія до нас через події на Донбасі та в Криму?
Почну з того, як все власне змінилося з 2012-го. Це був рік футбольного Євро. Того літа я якраз починала свою наукову роботу — інший, чужий в польській драмі. І в якийсь момент тоді здалось, що тема не актуальна в такому контексті. Бо все прекрасно. Дружба українців і поляків росте. Всі дивилися футбол, обнімалися. Україна інтегрується в Євросоюз. Взагалі не було проблем із перетином кордону. Й це ще до безвізу.
Наприкінці 2013-го почався Майдан. І тоді було відчутно справді велику підтримку поляків. В Любліні ще не було багато наших. Коли приходила в магазин чи бібліотеку, будь-де люди дізнавшись, що я з України, цікавилися, як моя родина, чи всі живі-здорові. І особливо було розуміння від старшого покоління, які пережили часи "Солідарності". Ділилися якимись своїми спогадами, переживаннями. Нам вдалося зібрати цілу вантажівку гуманітарної допомоги. Поляки масово приносили спальники, якісь теплі речі.
А 2015-го в Польщі міняється влада, і якось змінюється з цим вектор політики. Перейменування вулиць у рамках декомунізації на честь Степана Бандери викликало в Польщі великий резонанс.
ПіС почав наголошувати на історичних непорозуміннях, витягувати спірні питання, маніпулюючи ними в контексті власного внутрішнього простистояння зі своїми політичними опонентами, в контексті електоральних ігор, а в придачу теж додалась ситуація з українськими мігрантами, кількіть яких почала стрімко рости.
У нас є три частини. Остання називається "Якого минулого потребує майбутнє?"
Але вистава "Левів не віддамо" — все-таки про історичний контекст, про пам'ять.
У нас є три частини. Остання називається "Якого минулого потребує майбутнє?" Коли власне ми говоримо про пам'ять, то безкінечно можемо згадувати негативні моменти історії та дискутувати про них. Травматичні події — чим вони можуть бути для нас, сучасних жителів як Польщі, так і України? Це питання власне до нас самих. Чи ми все-таки скажемо — ні, давайте про це пам'ятати, але давайте шукати якихось спільних точок, спільних персонажів, які теж єднали, були і в Польщі, і в Україні? Як той самий В'ячеслав Липинський-Вацлав Ліпінський, який мав інші погляди на це все. Чи ми будемо шукати якогось діалогу і дивитися в майбутнє, що нам треба разом співіснувати в цьому такому непростому світі?
Це все питання. Чого хочемо ми? Теж є питання ключове, як це бачать політики, як вони інструменталізують історію і для чого вони це роблять? Тому я однозначно за те, що ці всі речі треба пам'ятати, проговорювати, але не робити їх джерелом якогось плекання подальшої ненависті в майбутньому.
У нас у спектаклі є реконструкція — дуже така смішна сцена — битви Болеслава Хороброго з Ярославом Мудрим. Виявилося, що була не 100 років тому, як битва за Львів, а 1000 років тому.
Теж майже ювілей. Так просто співпало. Зрозуміло, що це дуже далека легендарна історія. Вже не збуджує в нас якихось там негативних емоцій, бо це вже не є пам'ять, це суто книжкова історія. Але так справді можна докопуватися і далі й далі йти. І можна виходити до певних абсурдних речей. Між кожними сусідніми народами були якісь конфліктні ситуації. Але якщо далі кожен буде пам'ятати і зациклюватися на цьому...
Вирішили обсміяти стереотипи. Наприклад, любов праворадикалів примушувати події минулого сильно впливати на сучасні відносини між народами. А чи є для вас особисто якісь стереотипи поляків щодо українців і навпаки, які вам якось не виходить обсміяти? Зачіпають глибоко.
Це цікаве питання. Мабуть, зачіпало б, якби хтось сміявся з того, що українці бідні. Але я з таким, на щастя, не стикалася.
Минулого року у Варшаві з'явилися плакати, де на тлі 200 гривень, де зображена Леся Українка, були портрети жінок. Під зазначеним ім'ям і прізвищем українок, які працюють у Польщі, було написано "швачка", "прибиральниця". Це викликало хвилю бурхливих дискусій.
Частина українців — як і меншини, так і діаспори — обурювалися, що це дуже неправильно, чого українок показувати саме таких. У нас не всі жінки прибирають, миють.
Проблема в тому, що не були показані історії цих робітниць. Можливо, ця українка на батьківщині працювала раніше вчителькою чи мала власний бізнес. Вони теж мають біографію і якийсь свій бекграунд. Потрібно про це говорити.
Ваш спектакль частина польського суспільства все-таки сприйняла як антипольське висловлювання.
У всієї команди відразу було розуміння, що це буде в театрі Жешува. Міста досить консервативного, в якому переважають праві настрої. І це була провокація перш за все глядачів із цього міста. Якщо би виставу на ту саму тему ми робили в якомусь українському театрі, тому ж самому Львові, то акценти були б розставлені зовсім по-іншому.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Христина любить Яна, а він мріє про гроші
Минулого року виконавиця ролі "звичайної українки" у виставі "Левів не віддамо" Оксана Черкашина отримала головну акторську нагороду Всепольського конкурсу сучасного мистецтва, другу відзнаку за найкращу жіночу роль. фестивалю Boska Komedia в Кракові. Також наприкінці 2019-го тижневик Wysokie Obcasy назвав українку серед 50 найсміливіших жінок Польщі.
2 
4880
Коментарі