"Альберту на клавіші сипалися з костюма хробаки. А глядачі думали, що ми в кролячих шубах"

8

Суспільство живе за принципом: трахай усе, що рухається, жери наповну. Коли я ще працював у журналі Men's Health, ми проводили опитування: про що люди найбільше шкодують перед смертю. Виявилося, що в них було мало сексу. Камон! Що-що, а секс зараз валить звідусіль неспинним потоком. До нього всі підключені. Навіть опосередковано.

Найбільше мене в журналістській роботі непокоїло, що в тебе постійно зайнятий мозок - маєш весь час думати, яке завдання дати фрілансерам, який матеріал поставити в наступний номер. Це дуже висмоктувало сили.

Група нічим не краща в цьому смислі. Але ти розумієш: це справа життя, значить її треба робити. Та й задоволення значно більше писати тексти для ХЗВ, ніж тексти навіть для Capital Time. А це був кращий журнал, в якому я працював у Києві, з дуже серйозним рiвнем аналiтики. Наприклад, ми могли собі дозволити розмірковувати на сторінках глянцю про те, які вимоги висувають до води виробники віскі. Але в глянцевому сегментi зараз геть немає грошей. Краще вдома сидіти.

У нас був дуже вдалий минулий рік. Ми збільшили жировий прошарок, який тепер дозволяє мені трохи радіти життю. Беру якусь роботу додому. Але це не ті обсяги, які порушують твою психічну цілісність.

Років з 15 я думав, як відкосити від армії, і тому вирішив вступати в педінститут. Пішов викладати у сільську школу, бо сільських вчителів в армію не брали. А потім - у вечірню.

Смішно і сумно. Та школа була справжнім випробуванням для молодих спеціалістів. Вчительки мого віку регулярно вибігали з класів у сльозах. Це був справжній форменний звіринець. У звичайних школах протистояння дітей з учителями - це психологічні ігри, які передбачають все ж певний рівень. У всіх цих іграх була присутня думка, це було принаймні цікаво. То моя вечірня школа - це була тупо гра в Чапаєва. В тебе щось постійно летіло, ти відбивав, воно рикошетило. Емоційне напруження зашкалювало.

Вечірня школа - рудимент радянської системи освіти, де колись навчалася робоча молодь. У 1990-ті ж роки робочої молоді практично не лишилося. Навіщо працювати, якщо можна шапку з когось збити? От такий контенгент i навчався у мiй час.

Я по-хорошому не старався жодного дня. Я одразу пішов у жорсткий наступ. І в цілому переміг. У нас із учнями були власні курські дуги і сталінгради. Але я їх таки зробив. Я зрозумів одразу, що їм англійська мова не потрібна. Тому ми зосередилися на головному і з'ясовували, що таке життя насправді. Вони жили у шкаралупі своїх убогих уявлень про життя як про зону. Я стукав у цю шкаралупу молоточком і всіляко намагався її розбити. У мене був єдиний меседж: роззирніться, життя може бути іншим, а не тим, що про нього вам натранслювали ваші сусіди-алкоголіки і колишні зеки на районі.

 

У всіх цих підліткових конфліктах є сексуальне підґрунтя. А займатися сексом з учителями мені не хотілося. Я звичайно бунтував, але доволі просто. Міг Леніна перевернути. Хоча стільки галасу було і смороду за цей невинний по суті жарт.

У школі в 1990-ті була така цілковито кінчена атмосфера, яка мені чому нагадує Афганістан. Атмосфера тривожності і якоїсь некрофілії. За те, що ти не знаєш гімну Союзу, тебе могли на другий рік лишити.

Пам'ятаю, вчителька за рік до розпаду Союзу кричала, що Солженіцин - виродок і негідник. Коли Союз розвалився, вона швиденько змінила свою думку, Солженіцин для неї став нормальним.

Узагалі не зрозумів, що відбулося. До того ж у мене в ті роки рівень тестостерону зашкалював, я постійно ходив з ерекцією, так що мені було не до того. Десь у той самий час померли Фредді Меркюрі і Цой. Це мене зачепило значно більше. Цой мені тоді дуже прийшовся. А зараз у мене з ним дуже складні стосунки настали. Лише пару його ранніх альбомів я можу досі слухати. Пізніше його музика почала дуже сильно кренити в бік російського року: ця тужлива тема на двох акордах, від якої хочеться просто повіситись. Вона ілюструє всю безвихідь існування російської людини.

Оце "Стоит апрель...". Мене завжди цікавило, як могла людина, яка грала офігенну нову хвилю, всього за пару років змінитися до невпізнаваності?

Ми були маленькими, дурними й амбітними. Я років з 15-ти грав на гітарі. А раз ти шкрябаєш гітару, то ясно що тобі потрібна банда. Банда - це наступний логічний крок. Без банди ти вважався психом і невдахою. Якийсь час ми з інститутськими друзями зробили дуже класний гурт "Фалос Мілецький": збиралися у когось вдома і валили: грали на пилососах, на унітазах, стукали в тазики. Це був афігенно класний авангардний проект. Потім я випадково познайомився з хлопчиками, які робили електронну музику. Електроніка була тоді дуже актуальна. Групі потрібна була мавпочка. Група Queen стала популярною, бо в неї була мавпочка - Фредді Меркюрі. Моя група й отримала мавпочку в моїй особі.

Дивитися на двох трупів, які нерухомо стоять і вдають, що грають на синтезаторах, публіці не дуже весело, в якщо є людина, яка може плюнути в натовп чи когось відверто послати - це ж зовсім інший рівень обміну енергіями. Така група вже може вступати в якісь стосунки з глядачем. І понеслося. Люди вступали з нами у стосунки. Плескали нам горілкою в обличчя. Ось уже 20 років ми займаємося приблизно тим самим, з тією лише різницею, що висота сцени поступово збільшується. Цього року брали участь у трьох фестивалях. Там сцени дуже високі. І глядачі змінилися. Раніше ми приходили на чужу територію і доводили, що ми артисти, а зараз нас чекають. Цього року ми брали участь у трьох великих фестивалях. Там сцени дуже високі, навiть якщо хтось i захоче, то не доплюне.

Важко означити. Коли ти артист, ти по ідеї повинен хотіли щось сказати. Ти відчуваєш, що хочеш щось сказати. Але в тебе немає апарату. Тому ти показуєш дупу, кричиш, ламаєш мікрофон. Те, що ти кажеш, не важливо. Тому що сказати тобі словами нічого. Тому слова підбирав навмання. Коли я слухаю наш перший альбом, він качає, але при цьому рівень текстів там нікудишній. Хоча мої хороші друзі, захищаючи цей альбом, кажуть, що в ньому якимось чином кристалізувалася суть того часу і наших надій.

Ми довгий час експлуатували гей-тему. На той час наше суспільство так втомилося від усього і стало таким аморфним, що його мало що зачіпало, крім геїв. А в Сумах були постійні темні смуги - злочини, крадіжки, когось постійно підрізали в підворотнях. Люди настільки втомилися, що їх було нічим пройняти, крім "підарів". На них наче прокидалися і активно реагували. Але я над ними не знущався. Мені хотілося напрацювати сценічний досвід. Кожен наш концерт був, як битва.

Коли ми переїхали в Київ, нас тут на перших порах ніхто не знав. Ми виступали на розігріві інших гуртів. Люди не розуміли, що відбувається. Доводилося достукуватися до цієї аудиторії і робити спроби порозумітися. Тепер ми виходимо - люди уже заряджені. Ми уже не просто ідіоти в жіночих трусах, а культова група.

 

Страх. Старість. Повернення додому. І особливо блядство - неправда, брехня. Брехня - це те, що нам вішають на вуха найбільше. Коли тобі неприховано брешуть в очі, це найгірше. Брехню викриваю, і в собі також. І потім це все виплескую в зал. Так що коли ми спiваемо про "блядь", це зовсiм не про секс. Якщо ти читаєш у газеті, що, наприклад, Вова Пахолюк на президентському бенкеті мочився у вази династії Цинь, це одне. Ці речі можуть лише усміхнути. Але якщо ми піднімемося і подивимося на всю ці хрінь з висоти, то ми побачимо, що погрузли в глобальній неправді. Цю поломку ми й досі не усунули. Ми всі - недужі і нещасні діти, які хочуть повернутися додому.

Нам досі вдається справляти на людей враження таких артистів, які просто фонтанують ідеями. Ми самі себе в цю нішу загнали. Насправді, особливо коли концертів більшає, ми вже реально починаємо від цього втомлюватися. Тому що потрібно не просто начепити на себе абищо, а так, щоб це був цілісний образ, і ще бажано відповідний ситуації. Ти, з одного боку, обмежений своєю творчою потенцією і не можеш просто взяти і придумати сто варіантів. А з іншого боку, ти обмежений бюджетом, тому що вся ця краса не за спонсорські грошики робиться, а за наші кревні. А часом думаєш: які класні капітелі пластикові, і байдуже, що вони коштують цілий статок - по 300 гривень. Ми взяли і купили.

Їх майже немає. Це все громіздкі штуки. Дещо на Іллінській лежить. Костюми сонця і місяця ми брали-юзали, і врешті залишили у Львові після нашого останнього там концерту, тому що було впадло з ними тягатися. Вдома - тільки всілякі труси, шкарпетки та гетри.

Минулого літа, коли ми мали вісім концертів за півтора місяці, дуже швидко придумались кілька шикардозніших костюмів. Дзеркала зробили за ніч у конструкторському бюро.

Таких костюмів, які б ідеально тримаються і не спадали, вже не пригадую. У всіх незручно. Але це гра, на яку ми погодилися. У восьминогах неможливо було рухатися - одразу спадали, в них можна було тільки стояти.

Для костюмів опоссумів купили два мішки шкур кроликів. Шкури кроликів хоч і смерділи неймовірно, але трималися добре. Справжні, з хробаками. Ми ці шкурки купили в чувака, який тримав їх у кімнаті інфекційного відділення лікарні на Соломянській площі. Я купив у нього два мішки цих шкур. Вони були невичинені - з підшкірним м'ясом. Смерділи вже тоді, але терпимо. Я понюхав і подумав: на таке ми готові. Але до концерту було ще два тижні, а потім ми везли їх з Києва до Дніпра у целофанових пакетах. Поки ми довезли їх до сцени, вони загнилися зовсім. Але ми одягнули. Коли Альберт бив по клавішах, йому на клавіші сипалися з костюма хробаки. А глядачі думали, що ми в кролячих шубах. Альберт потім плакав, коли мився в душі. Це був адський трешак.

Я тоді дізнався про опосума з берлінського зоопарку, у якого на фейсбуці було 20 тисяч підписників тільки тому, що він єдиний косоокий опосум у світі. Ми подумали: тут 20 років гаруєш, як проклятий, а тут якась тварина косоока - і така знаменитість. Тому вирішили робити костюми опоссумів.

Торік нас обікрали на фестивалі у Гуляйполі. Я в маленьку сумочку поклав гроші, паспорт, платівки, і поставив її за сцену. Відплясав, виходжу - сумочки немає. Я залишився в кросівках, трусах і з марокасом. А через дві години мав уже сідати на поїзд. Але менти відпрацювали. Можуть, коли хочуть. Знайшли голубчиків. Це були якісь нарики з Приазов'я. Дуже нагадували персонажів з фільму "Плем'я". Помічаю, що таких людей в Україні, як зрештою і в світі, немало.

На концерті в Тернополі на початку 2000-х ми розмовляли російською. Праворадикальні молодчики напідпитку обурилися і хотіли нам заліпити після концерту. Нам довелося рятуватися втечею - виходили чорними ходами.

Дуже втомлюють закиди з приводу російської. Дійшло до того, що знайомий каже: "Вова, через те, що ти розмовляєш російською, у нас солдати гинуть". Я цієї теми не педалюю. Не бачу, щодо чого тут конфліктувати.

Київ рятує тусівка - люди. Знудитися тут не вийде. Подій просто шквал. Ці два фактори - події і друзі - для мене Київ реабілітують. Бо як місто він мені мало симпатичний.

Він весь якийсь недолугий, як і всі українські міста, крім Маріуполя. Якийсь не для життя. Мені здається, що його побудували роботи. Бо виглядає він, як невдалий експеримент. Уперше я приїхав у Київ 1983 року - брав участь у танцювальному ансамблі. Ми, танцівники, жили в вагоні на вокзалі три чи чотири дні. Тоді Київ був кращим. Без цього грьобаного пластику і наружки. Київ був тоді живий. А зараз уже ні. Всі ці спроби якось його осучаснити невдалі. Мені тут некомфортно. Комфортно з людьми, а от уявити, де прогулятися за межами центру, не можу. Поділ, Андріївський, пагорби, два ботсади. Де тут ще гуляти? Скрізь машини, ніде пройти.

У центрі наче й квіточки, а від'їдеш трохи далі - труби, паркани, нарики. Це проблема не лише Києва, а й усієї України.

Німеччиною їдеш: росте рапс, і посеред цього рапсу - ошатність цивілізації. Проїздиш ще два кілометри - знову цивілізація. А проїдьте з Києва в Суми: відразу зрозуміло, що ошатність у нас тільки одна - хата мера на Богдана Хмельницького. А далі все сумно - придорожні хріні з горілкою і шоколадками. Ну хай би щось місцеве смачне і якісне там продавали. А там же весь шлак китайський. Розумію, що я не доживу до того часу, коли в нас стане, як у цивілізованому світі. Доводиться із цим розумінням жити.

Архітектура кожного міста або подобається, або ні. Якщо не подобається, місто можна врятувати тусівкою. З Києвом ситуація саме така.

 

Я за. Мені взагалі не подобається Андріївський. Зараз усі центральні вулиці, а це центральна вулиця, змістотворча для Києва, схожі на голлівудські макети декорацій, які будують, коли вестерни знімають. Усе таке пиздувате, ядовитих кольорів. Якщо дивитися тільки на таке, можна збожеволіти. Ніхто ж із цих придурків, які планували сучасний Андріївський, у себе вдома такі шпалери не вішає. Вона ж там не живуть на Андріївському, у них там тільки можуть бути офіси. Тому театр на Андріївському - це класно. Нам потрібно побільше таких театрів.

Андріївський для мене як географічна київська точка не працює. Ходжу там тільки, коли мені це зручно логістично, а не щоб помилуватися красою.

Ніде, я останнім часом багато часу проводжу в арт-дворику на Іллінській, 16. Він виглядає, наче після бомбардування у Другій світовій. Там немає ремонту. Але це місце роблять люди. Там концентрація класних людей.

Мені в Лаврі класно. Там таке справжнє. Ще спотивна база в Кончі-Заспі хороша. Мені там теж дуже спокійно. Після футбольчика можна вийти, між сосон сісти, дивитися, як вони колишуться над головою.

Ми їздили в Маріуполь недавно на концерт. Я бачив місто не більше 40 хвилин. Але уже те, що бачив, мені дуже сподобалося. Деякі тамтешні райони на набережній мені дуже нагадали Берлін.