9 година 23 хвилини
Терроризм не знищує символів, він роздирає на шматки людей із плоті та крові. Наші сльози змішалися. Сльози Джеффрі, Джеррі, мої… На щастя, Девід замкнувся у вигаданому світі. І він має рацію — він тікає від непривітної реальності. Лурдес невідомо звідки приносить пляшки з "Евіан", благослови її Господь. Ми кидаємось на них. Задихаючись від прокопченого повітря та запаху паленого, ми на межі між ядухою та зневодненням. В Ентоні починається напад астми. Бідолаха коцюрбиться на підлозі, а ми не знаємо, як йому допомогти. Я зовсім безпорадний. Лурдес заливає йому в рота мінеральної води, але він усе випльовує. Джеффрі киває мені, й ми разом відносимо його до туалету на поверсі. Я тримаю Ентоні за ноги, а Джеффрі — під пахвами (одна його рука серйозно обпалена). Я знову доручаю Лурдес нагляд за Девідом та Джеррі. Ентоні бореться, аби зробити вдих чи видих. Я тремчу як на ножі, Джеффрі краще вдається зберігати спокій. Він підставляє його голову під кран. Ентоні блює чимось чорним. Я беру в автоматі паперові серветки, щоб витерти його. Коли я повертаюсь, Джеффрі притискає голову Ентоні до своїх грудей. Той не рухається.
— Він… помер?
— Не знаю, чорт забирай, я не лікар. Він не дихає, мабуть, просто знепритомнів.
Він починає трясти Ентоні, бити його по щоках. Він гидує робити штучне дихання рот-в-рот (через блювоту), тож це доводиться робити мені. Марно. Тиша. Кажу Джеффрі, що треба залишити Ентоні тут, що, мабуть, пізніше він отямиться, а мені треба повернутися до дітей. Він хитає головою.
— Хіба ти не розумієш, що цей тип був нашою єдиною надією вийти звідси. Усьому кінець. Ми дали йому сконати і невдовзі самі підемо за ним.
Я відчинив двері туалету. І подумав: треба ж таке, тришаровий туалетний папір підібраний у тон до стін із рожевого мармуру. Я іще встигаю помітити це. Мій мозок продовжує завантажувати купу зайвих дрібниць, тоді як мене насправді хвилює зовсім інше.
— Мені треба повертатись.
Більше я Джеффрі не бачив. Останній образ, що зберегла моя пам"ять: він сидить на підлозі з сірого кахлю і гладить по голові охоронця Ентоні. Рожеві двері зачиняються. Я кидаюся до дітей. Я натрапляю на людей, які, як і я, тиняються туди-сюди в пошуках безпечного місця, пожежного виходу, зони "без диму", виходу з лабіринту. Але цього ранку в Першій вежі немає зони, де "курити заборонено". Це ж не Лос-Анджелес!
Хотів би я жартувати, плюнути на все й кинути життя напризволяще, але не міг. Я не мав на це права. Я був зобов"язаний врятувати хлопців. Насправді ж це вони рятували мене, бо не давали скласти руки. Мої туфлі клеїлися до підлоги, наче я наступив на жуйку: думаю, вони просто почали плавитися.
9 година 31 хвилина
Мене звуть Девід Йорстон, і мій батько от-от трансформується. Він весь час заперечує, що він супергерой, але його мутація неминуча. Дві хвилини тому він вдавав муху: безпомилковий знак.
— Ні, Девіде, я не Супермен! Хоча залюбки б ним був! Думаєш, я надто пишаюся бути таким, яким я є?
Класичне заперечування. Створіння, що наділені суперсилою, завжди прикидаються слабкими людьми, щоб зберегти свободу рухів та незалежність своїх дій. Сильно запахло шоколадом. М-м-м, смакота!
— Це апарат із цукерками на 108-му, — пояснила Лурдес. — Він плавиться.
О"кей, смердить. Тато бігає по колу, наче мутант у клітці. Аж раптом він помічає камеру спостереження: маленьку сіру коробочку, що висить під стелею. Він кидається до неї, розмахуючи руками, наче млин.
— Гей! Ми тут! Ю-ху!
Я хотів сказати синам, що не треба залишатися з людиною, яку більше не кохаєш
Він показує Джеррі в об"єктив, потім підіймає й мене. Аж до синців на біцепсах він мене стискав. Безперечно, це в ньому прокидається суперсила.
— Вони можуть побачити нас! Агов! Заберіть нас звідси!
Він підстрибує, щоб спрямувати камеру в бік дверей, на які він тикає пальцем.
— Погляньте на двері! Відчиніть двері!
Тато витанцьовує поґо не гірше за всіх перців "Ред Хот".
Але ж ці маленькі камери не мають мікрофонів, то нема чого дарма дерти пельку.
На кілька сотень метрів нижче, у безлюдному центрі спостереження, на одному з численних чорно-білих моніторів з"являється сорокарічний чоловік, який відчайдушно жестикулює, двоє його дітей та мовчазна жінка із обличчям кольору кави з молоком, що сидить попід стіною. На решті моніторів спостереження — пусті офіси з розбитим склом, заблоковані ліфти з обгорілими тілами, задимлені коридори, затоплені протипожежними спринклерами фойє, сходи, заповнені сотнями людей, що намагаються спуститися одне за одним і зіштовхуються із сотнями пожежних, що, важко дихаючи, підіймаються. Сирени надриваються марно. Якщо Бог дійсно існує, то, питається, де ж він був того дня?
Як Ісус не врятував мене
Як хочеться ще раз скуштувати мамусин яблучний пиріг, аромат якого, підіймаючись сходами, будив мене в ліжку. Під помаранчевим, наче вогонь у каміні, небом ми їдемо в машині, маленькій металевій коробочці під зірками. Ми часто їздили уздовж та впоперек Техасу, найбільшого штату Сполучених Штатів. Тато вів машину, мама спала, ми теж посопували на задньому сидінні, тільки я не спав. Я тільки удавав, ніби сплю. Я слухав такі величезні бобіни, пам"ятаєте? Це наче великі касети, розміром з кишенькову книгу. Можна було переключити з однієї пісні на іншу… Заплющивши очі, я хитав головою в такт музиці і боявся, що тато засне за кермом, тому подумки я кричав: "Тату, прокинься!".
— Тату, прокинься! Тату, прокинься!
Я впізнаю голос свого сина.
— Що таке? Я довго спав?
Лурдес пояснила, що я на секунду відключився, тимчасово знепритомнів. Діти мляві, кров прилинула до облич, як і в мене. Певно, токсичні випари вбивають нас, а ми цього не помічаємо. Мені хочеться знову заснути, повернутися уві сні до дитинства, до своєї родини. Я починаю любити всіх своїх родичів, як під час шторму любиш свій надувний човен. Тепер Лурдес починає говорити, її черга. Вона каже, що в неї не склалося з дітьми і що саме тому вона хоче допомогти Джеррі та Девідові, що в ресторані вона нікому не потрібна, що треба зберігати спокій, що ми виберемося звідси, що треба лише почекати. І, я відчуваю, вона свято вірить у те, що каже. Їй вдалося зловити стільникову мережу і додзвонитись до брата, який помирав від хвилювання. Вона повторила йому те, що я казав Мері: попередь рятівників, ми на даху, з нами все гаразд, але диму стає більше, ми не знаємо, куди іти… Вона його не заспокоює.
Ця жінка просто свята. Щодня ми зустрічаємо янголів, самі того не усвідомлюючи. Вона риється в кишенях, дістає звідти пачку жуйок і мовчки роздає нам їх. Наче проскуру, кладемо ми жуйки до рота. Потім хлопці знову починають гратися з нею.
Я свідомо вирішив відділитися від плоті моєї плоті. Ці два бешкетники обтяжували мене, і я їх кинув. Я все одно вважаю чоловіків, які живуть з однією жінкою більше трьох років, боягузами та брехунами. Я хотів викинути з голови буржуазну схему сімейного життя: батько не повинен кидати матір своїх дітей, навіть якщо він кохає іншу жінку. Якщо він так вчиняє, то він покидьок, міщанин, позбавлений почуття відповідальності. А отже, "почуття відповідальності" — це зраджувати дружину потайки. Я не згодний. Справжня відповідальність полягає в тому, щоб показати дітям правду, а не штучну та дуту підставу. Сучасне так зване вільне суспільство, суспільство крутих, нав"язує під виглядом сімейної рівноваги кохання із пап"є-маше. Шістдесяті роки були "приємним винятком". Я ж хотів сказати синам, що не треба залишатися з людиною, яку більше не кохаєш, що варто зберігати вірність лише справжній любові і послати суспільство під три чорти. Я хотів їм сказати, що ніщо не може зруйнувати любов батька до своїх дітей, що ця любов не має нічого спільного із любов"ю батька до їхньої матері. Я хотів сказати те, чого ніколи не чув від свого батька, бо ж його батько також ніколи не казав йому такого: я вас люблю. Я вас люблю, але я вільний. Я вас люблю, але мені чхати на християнську релігію. Ви єдині, кого я любитиму більше трьох років.
А тепер я сиджу тут, у цій пекельній печі, зворушений, як останній бовдур, милуюся ними, плавно поринаючи в ту найреакційнішу модель; незабаром ми загинемо разом, і я усвідомлюю, наскільки був неправий.
Переклад Р. Мардера і О. Ногіної
4 
35413
Коментарі