— Камера маленька, розкинеш руки — і торкнешся стін. Подвійні нари, дві табуретки, тумбочка одна на двох і параша. На нарах можна перебувати лише вісім годин на добу. Сидіти на них в інший час — порушення режиму, — згадує головний редактор журналу "Москва" 68-річний Леонід Бородін.
1985-го він сидів в одній камері з українським поетом Василем Стусом. "Бородін був на нижніх нарах, а Василь на верхніх, — описує правозахисник Василь Овсієнко. — Так от, десь, мабуть, 27 серпня Василь узяв книжку, сперся ліктем на ліжко і так читав. Через вічко заглянув наглядач на прізвище Руденко. Йому не сподобалося, що Стус сперся ліктем на ліжко. Він зробив йому зауваження, мовляв, "нарушаєтє форму заправкі постєлі". Стус каже: "А як треба?" — "Поправьтє подушку, поправьтє постєль". Поет це зробив, сів на стілець та й годі. І думав, що з того нічого не буде. Але отримав 15 днів карцеру".
Перед цим йому принесли листа від дружини.
— Письмо не дадим. Но у тебя внук родился, — сказали лише.
"Виходячи з камери, Стус сказав, що оголошує голодовку, — веде далі Бородін. — "Яку?" — "До кінця".
Він міг стати першим українцем, удостоєним Нобелівської премії. На неї поета-в"язня Василя Стуса висунули 1985-го. Та в ніч на 4 вересня того ж року в карцері концтабору біля села Кучино Пермської області його не стало.
Стус сидів із 1980-го, удруге. На волі побув лише півтора року — із колимських золотих копалень повернувся влітку 1979-го. Був там на засланні після п"яти років мордовських таборів.
— До політіческих ставилися не як до людей, — розповідає Леонід Татарчук, який тоді добровольцем добував золото на Колимі. — Стус весь час працював, ні на хвилину не присідав, бо шпигували. Усі отдихали, а він пахав. Або сидить за кустом, поки подадуть вагончики в шахту. Мурликає якусь пісню. Слово "калина" там було. Мабуть, тому його так і прозвали.
— Це був єдиний, мабуть, період, коли в батька були гроші, — згадує син Дмитро.
По поверненні до Києва Василь Стус влаштувався формувальником 2-го розряду в цеху лиття на заводі ім. Паризької Комуни.
Поет любив Донбас і вважав для себе рідним, хоча народився на Поділлі — в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині 8 січня 1938-го. "Розкуркулені" батьки подалися на шахти. Василь із червоним дипломом закінчив історико-філологічний факультет Сталінського (нині Донецького) педагогічного інституту. Вчителював у школі в Горлівці. Згодом став аспірантом Інституту літератури АН України.
На початку вересня 1965-го у київському кінотеатрі "Україна" на перегляді фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" Стус підтримав протест Івана Дзюби та В"ячеслава Чорновола проти арештів української інтелігенції, що тоді розпочалися. А вже наприкінці місяця його відраховують з аспірантури. Він працює то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то науковим співробітником Державного історичного архіву України. А в столичних видавництвах лежать без руху його перша поетична збірка "Круговерть" та два варіанти збірки "Зимові дерева". Вона побачить світ 1970-го, але за кордоном, у Брюсселі.
Під час першого арешту 1972 року конфіскували наступну збірку Стуса "Веселий цвинтар". Із 42-х віршів автор кілька відновив із пам"яті, і вони згодом увійшли до збірки "Свіча в свічаді", виданій 1977-го також за кордоном.
Усе, що від поета лишилося після вбивства кагебістами — табірна могила під номером дев"ять у селищі Борісово Пермської області. У листопаді 1989 року його привезли до Києва й перепоховали тут.
8 січня Василеві Стусові виповнилося б 70.
8 
35413
Коментарі