Василь Биков приїздив на свою могилу

 

"Дякую українській жінці Марії, яка винесла мене із рук смерті", — писав білоруський письменник Василь Биков у романі "Мертвим не болить".

1944 року його важко поранили в бою біля села Велика Северинка поблизу Кіровограда — нині Кропивницький. Майбутнього письменника виходила місцева селянка в своїй хаті. Товариші у степу знайшли лише планшет лейтенанта Бикова. Повідомили рідним, що загинув смертю хоробрих.

— У 1980-х класик білоруської літератури приїздив на Кіровоградщину. На братській могилі біля Великої Северинки досі викарбувано "Василь Биков", — розповідає літературознавець, письменник Михайло Слабошпицький, 72 роки. Представляє три романи Василя Бикова. Українською у видавництві "Знання" вийшли "Знак біди", "Альпійська балада" й "Мертвим не болить".

— У часи моєї молодості було поганим тоном не читати Василя Бикова, — продовжує Слабошпицький. — За панування радянської ідеології він був чи не найсміливіший літератор. "Мертвим не болить" я прочитав 1966 року російською в московському журналі "Новый мир". Тоді не мав уявлення, яких цензурних купюр зазнавали твори Бикова.

Вперше повна версія роману вийшла 2014-го.

"Мертвим не болить" українською переклала 77-річна Тетяна Кобржицька. Літературознавиця, донька соліста Львівської опери В'ячеслава Кобржицького у 1960-х вийшла заміж за білоруського критика В'ячеслава Рагойшу. Живе в Мінську. Викладає на кафедрі україністики Білоруського державного університету.

— "Мертвим не болить" найбіографічніший твір Василя Бикова, — розповідає Тетяна В'яче­славівна. — Епізоди післявоєнного СРСР чергуються з окопною правдою. Кіровоградська операція, 1944 рік. Пораненого лейтенанта відправляють у тил ворога, повинен конвоювати трьох полонених німців. Двох із них губить, наштовху­ється на німецьку танкову частину. Його знову ранять. Після війни біль не зникає. Приїздить у Мінськ на 20-річчя Перемоги. Не може поселитися в готель, бо в місто наїхала партійна номенклатура. Гостро реагує на формальне ставлення до свята, в якому справжні ветерани залишилися непотрібні.

Пересічний читач може подумати, що книжка про біль військового, заслуги якого не визнають. Бикову не за це болить. Хоче показати ставлення до людини в СРСР.

Думає про ті вади у системі, що дозволили цій жахливій війні забрати стільки жертв. Недоліки командування, які він бачив очима молодого лейтенанта, продовжує помічати в мирний час. Набувають усе більшого розмаху. Незважаючи на розвінчування культу Сталіна, суспільство не хоче вдосконалюватися. Це одна з перших книжок, що встигла цю проблему зафіксувати. Бо зрозуміло — часи змінювалися, і радянське керівництво не хотіло цю правду на повну показувати. Письменник підходив до гуманізму не з ідеологічних позицій, а із загальнолюдських.

Василь Биков помер 2003‑го. Останні роки жив у політичній еміграції за кордоном. Різко критикував режим Олександра Лукашенка, спроби відновлення союзу Білорусі з Росією. На батьківщину літератор повернувся за місяць до смерті.

Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі

— Василь Биков не раз зізнавався у тому, що до України в нього найщемливіше почуття, — розповідає літературознавець Володимир Панченко, 64 роки.

— 1995 року я звернувся до Василя Володимировича через посла України в Білорусі Володимира Желібу. Колишній кіровоградець передав проханням надати для перекладу й публікації в кіровоградському часописі "Вежа" нові оповідання. І невдовзі Биков переслав мені кілька останніх творів. Деякі з тих оповідань переклав я. Деякі — удвох із доцентом Кіровоградського педінституту, білорускою Лілією Смольяновою.

А ще був лист від Василя Бикова, датований 27 жовтня 1995 року: "Україна для мене (і особливо Кіровоградщина) — друга батьківщина, найдорожча земля, на якій мені вистачило лиха у найважчі часи. Шкода, що і зараз, через 50 років, на ній мало щастя (як, втім, і в Білорусі). Але сподіваємося … "

Найбільше мене зачепило оповідання "На чорних порубках", у якому йшлося про останні дні Білоруської Народної Республіки 1920-го.

Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі. Без права на смерть у відкритому бою, оскільки їхні тіла розпізнають більшовики, після чого покарають іще й рідню кожного з них. Командир вирішує, що всі вони мають добровільно попрощатися з життям, а той, кому судилося бути останнім, закопає тіла загиблих і потім сам також застрелиться десь у лісовій гущавині.

Так і відбувається. Тільки гинуть усе ж не восьмеро, а семеро. В останню мить командир залишає живим підлітка Володьку. Авторові важливо, щоб залишалася надія на оту саму відчайдушну білоруську волю.

За оповіданням "На чорних порубках" створили радіовиставу, що не раз звучала в українському ефірі.

×