Переклад книжки Гарольда Блума "Західний канон" нещодавно вийшов у видавництві "Факт", серія "Висока полиця". Твір не належить до масового чтива. Він про те, що ми є такими, якими нас роблять книжки. Чи вже не роблять — бо ми їх не читаємо й розучилися вибирати серед них варті читання.

Презентували "Західний канон" на осінньому книжковому ярмарку в Києві. Там, біля стенду видавництва "Факт", як завжди, стояв його головний редактор Леонід Фінкельштейн, 55 років.

Пане Фінкельштейн, ви завжди тут — але ж книжки розходяться й без вас.

— Колись Євген Євтушенко писав, що "поэт в России больше, чем поэт". Фраза, на мій погляд, безглузда, бо не треба поетові бути чимось більшим, ніж поет, а політику — більшим, ніж політик. Але, на жаль, в Україні видавництво — це щось більше, ніж видавництво. Воно повинно шукати потрібних авторів, розробляти стратегію видання книжок, видавати їх, спілкуватися з книготорговцями — щоб ті брали й продавали книжки. А в Україні нині видавництву доводиться грати роль і промоутера книжок, і культурного клубу для письменників та науковців. Це не погано, але й не дуже добре — бо нема змоги робити свою справу. От я, головний редактор видавництва, не можу сформулювати коло своїх обов"язків! Бо не знаю, які в мене головні обов"язки.

Може, вас пора звільняти, а ви цього не знаєте?

— Може, й так. З одного боку, мій обов"язок — робота безпосередньо з книжками. З другого — відтворення бренда видавництва, бренда письменника, спілкування з журналістами. І так усі роблять. Щоправда, не кожен керівник видавництва на виставці постійно перебуває біля свого стенда, як я роблю.

Про це я вам анекдот розкажу. Відкрився книжковий ярмарок, моя знайома туди пішла. Питаю: що нового бачила? Каже: Фінкельштейна біля власного стенда.

— Отож! Але я вважаю це своїм обов"язком. І не знаю, правий я чи ті, хто не стовбичить сам біля свого стенда. Та в мене немає іншого виходу. Так само і з книгарнями. Звісно, я хочу, щоб мої книжки були представлені скрізь. Як, скажімо, в книгарні "Смолоскипа", де є власні стенди чотирьох українських видавництв і серед них — "Факт". Можна б зробити щось і самому, якби були гроші. Але в мене їх нема.

Мені хочеться запитати у Табачника: "Ну а я тоді хто?"

Як продається "Західний канон"?

— Ще тільки почав продаватися. Але вважаю, що ця книжка дуже своєчасно з"явилася на нашому ринку. Гарольда Блума, другим після "Гаррі Поттера", в Україні перекладено раніше, ніж у росіян. Це важливо. Він Україні потрібен більше, ніж Росії, і потрібен саме українською мовою. Бо в нас, на превеликий жаль, нема канону — з кожною черговою зміною влади оцей самий канон намагаються змінити.

А бренди не заміняють канону?

— Бренд — мода. А канон — це, якщо хочете, шкільна програма. А скільки разів вона у нас змінювалася? І чи завжди на краще? Отже, книжка Блума потрібна нам. У ній з одного боку — наукова постановка питання, з іншого — провокативна. В усьому світі з Блумом за це сваряться. Але авторитет у нього високий, і з ним сваряться обережно.

А втім, про що не говори — про канон, бренд чи Блума — всі ці розмови є ніщо, бо в Україні нема книгарень. Крапка.

Але ж віце-прем"єр Дмитро Табачник щойно відкрив нову книгарню на Шулявці в Києві й хвалився цим.

— Перепрошую, тут згадав один анекдот. Чоловік і коханець опинилися разом у хаті. Жінка розгубилася й поклала коханця в ліжко, а чоловіка сховала в шафу. І він звідти кричить: "Ну а я тоді хто?!". Коли Табачник рапортує, що завдяки йому та політиці уряду на 30 відсотків зросла кількість україномовних книжок, мені хочеться у нього запитати: "Ну а я тоді хто?!". Що він зробив, щоб ця кількість зросла? Це я зробив і мої товариші-видавці та письменники — попри те, що робив Табачник, а не завдяки йому.

Кажуть, продажу книжок заважає Інтернет. Так, бо нема книгарень. Якби вони були, людина читала б книжки там, а не в Інтернеті. Чому молодь не читає? Мабуть, треба змінювати шкільні програми, але не лише в тім річ. Для того щоб читали, є проста тріада. Перше — книжки в хаті. Тобто коли купують дві книжкові шафи, а не два телевізори — один для футболу, другий для мильних опер. Друге — батьки з книжками. І третє — книгарня під боком. Це — все! І жодна погана програма не завадить бажанню читати. В Україні 670 райцентрів — а там разом лише 50 книгарень. Звідки люди знатимуть, що читати? А якщо мені хтось нарахує по всій Україні десять книгарень, де на пріоритетних місцях — україномовна книжка, то я буду дуже здивований. Десять не нарахують — ніхто!

×