Слово: різниця між вагою слова в них і в нас. "І слово стало тілом". Отже, тут слово ніколи не досягає цієї стадії, цього ступеня кристалізації. Тут слово, як корок на воді, як пір"їнка на вітрі. Воно плаває, пурхає, розпадається. Воно змінне, як калейдоскоп, воно невловне, з"являється та зникає без сліду, а іноді й без враження. Воно не має ваготи, не має тої безумовної, жорсткої нав"язливості, не є загрозою. А в нас? "Что написано пером, не вырубить топором". Звідси священнодійство, що правиться над кожним словом, оскільки його сприймають як магічне. Тобто існує віра в те, що воно керує реальністю, що здатне створити її, змінити або знищити.

Мексика. У бідному сільці розмова з селянами. Покірні, злиденні типи. На все скаржаться, зітхають.

— Чому ви не боретесь?

Тиша, а потім відповідь:

— Бо ми не маємо свідомості, сеньйоре.

Для них свідомість — це таке саме знаряддя, як мотика або сокира. Це щось матеріальне. Це навіть щось схоже на розкіш. У бідної людини не вистачить на свідомість.

Що вищий щабель, на якому скоєно злочин, то більша ймовірність того, що він буде визнаний не злочином, а необхідним політичним кроком.

Латинська Америка. Види демагогії, до яких вдаються тутешні політики:

— консерватори, правиця. Ці проголошують, що важко, але важко всім. Тому шлях до кращого майбутнього полягає в єдності, а єдність має виявлятися в зосередженні навколо влади, у сприянні їй тощо;

— псевдопрогресивні. Вони атакують багатіїв, іноземний капітал, говорять про злиденність одних і багатство інших. А потім нічого не роблять, вправляються в балаканині, впиваються нею;

— врешті-решт, існує вид демагогії, який можна назвати звітною. Наприклад, доповідь президента: двісті друкованих сторінок із тисячею цифр, назв, дат для того, аби приховати головну річ — що не було зроблено нічого важливого.

Колумбія: принцип винесення вироку без його виконання. Повісити над головою меч і наказати жити в тіні цього меча. Людина з мечем над головою, живучи в умовах загроженої свободи, є рознощиком страху, отруює оточення страхом. Вона поводиться так, немовби всі знають про меч, який висить над нею. Поступово така людина стає щораз іншою. Вона віддаляється, і ми не можемо порозумітися, втрачаємо її. І хоча меч так і не поворухнеться, де-факто вирок виконано.

Характерною рисою розвитку Латинської Америки є те, що ніколи одна річ не ліквідує другу цілковито, що тут "нове" не усуває "старого", що війна між новим і старим не закінчується знищенням однієї зі сторін, а компромісом, що — одне слово — процес розвитку є тут процесом накопичення, нагромадження, додавання. Отже, це процес зосередження напружень, які, однак, рідко закінчуються остаточною розрядкою.

Гондурас. На прийомі я зустрів генерала у відставці — Рохаса Толедо. Він прийшов у мундирі, на грудях висіло два ряди орденів. Він не брав участі в жодній війні. Зверху рясніли ордени "За відвагу", які він отримав за участь у військових переворотах. За кожного поваленого президента республіки — орден. У нижньому ряду — ордени "За лояльність", що давалися в нагороду, коли він виступав на боці уряду — проти бунтівників. Ці два ряди безконфліктно співіснували на його грудях.

Чотири "легальні" методи фізичної ліквідації політичних противників:

1. Людина, яка зникла, вийшла з дому і не повернулася. Йшов собі вулицею і раптом зник. Ніхто не знає, що з ним сталося, адже він не міг випаруватися. Але його вже не буде.

2. Закон утечі, інакше кажучи: хтось був затриманий, але почав тікати. Точніше — аби виправдати вбивство, поліція оголошує, що затриманий загинув, оскільки намагався втекти й поліцейські змушені були відкрити вогонь. І, як наслідок, цей нещасний і прикрий епілог.

3. Нещасний випадок. Дуже поширене виправдання вбивства. Підозрюваний їхав автомобілем і сам зіткнувся з деревом, або хтось на нього наїхав. Невідомо, як саме все це сталося, але слідство колись усе встановить. Справу буде розкрито.

4. Убитий невідомими людьми, просто хтось його вбив. Ясна річ, поліція розшукує вбивць, але хіба так легко їх знайти? Адже самі вони не прийдуть і не зізнаються у своїй провині. Так, ми знаємо, що сталося велике горе, не треба нас у цьому переконувати.

Під час розмови зі швейцарцем раптом виникає спокуса сказати йому: дорогенький, що ти знаєш про життя! Ти живеш як лорд, усе маєш і нікого не боїшся…

У такий момент, з одного боку, ми відчуваємо стосовно швейцарця заздрість. Але з другого — приплив дивного задоволення, яке компенсує цю заздрість, мовляв, це саме ми — не він! — осягнули правду життя, саме ми спізнали його гірку сутність і проникли в його трагічну таємницю. Цей різновид філософії засновується на тому, що життя — це пекло та що такі ситуації, як спокій, добробут і задоволення, є у принципі рідкісними, випадковими і нетривалими. І тільки той знає, що значить справжнє життя, хто страждає, програє, зазнає кривд і живе від поразки до поразки.

Так звана людина з народу (її також називають простою людиною) сприймає життя таким, як воно є, тобто буквально, покірно і фаталістично. Її ставлення до примх історії схоже на ставлення до примх природи — посухи, повені тощо. Для неї це природні зміни долі, вона намагається до них пристосуватися. Звідти її нечасті пориви до бунту. Оскільки джерелом бунтівничої сили є не страждання, що їх приносить бідність, яка більше притлумлює, ніж розпалює енергію протесту, а жива й незалежна свідомість, переконана у своїй правоті.

Людина компромісна, гнучка. У нас таких не люблять. Про неї скажуть, що вона двозначна. У нас людина мусить бути однозначною. Або білою, або чорною. Або тут, або там. Або з нами, або з ними. Чітко, відверто, без вагань! Наше бачення є фронтовим. Ми нервуємо, якщо хтось порушує цей контрастний образ. Це випливає з браку ліберальної та демократичної традиції, багатої на відтінки. Взамін ми маємо традицію боротьби, крайніх ситуацій і остаточного жесту.

Легкість, з якою можна маніпулювати людським розумом, випливає із самої людської природи. Людина є радше приймачем, аніж шукачем. Вона охоче — через лінь, пасивність і брак уяви —  задовольниться першою-ліпшою інформацією або думкою, яка що більше буде спрощена, прикрашена і дурнувата, то краще. Дурниці мають щось від казки, тому легко промовляють до повсякденної уяви.

Усе те ж саме, тільки всього немовби більше

Існують люди, які, сприймаючи істину як найвищу цінність саму в собі, не замислюються над тим, що вона достатньо приваблива, аби привабити так звану людину з вулиці, яка більше намагається щось пережити, ніж раціонально осмислити. Істина може бути настільки очевидною, що не викличе жодного зацікавлення, також вона може бути просто нудною. Тоді як у добре поданій дурниці часто є якась фантастичність, якась інтригуюча та приваблива деформація, закляття й казка.

Існує одне місце, де американці поводяться, як у церкві — тихо, зосереджено й побожно, — банк.

— Янеку, — запитую я, — мене не було у країні кілька місяців, розкажи, що чувати?

— Та знаєш, — відповідає він, — усе те ж саме, тільки всього немовби більше.

Чорнобиль. Смерть втрачає форму, зникає як персонаж, як образ. Вона перестає бути кощавим привидом з порожніми очницями, привидом загиблого солдата в брудному й закривавленому мундирі. Вона без кольору, запаху й голосу. Ми не бачимо її, не чуємо, як вона наближається. Вона є сонячним днем, приємним, свіжим повітрям, омріяною тишею. Ми гинемо, не бачачи ані руки, яка над нами зависла, ані кинджала, встромленого в наше серце.

×