"Сфотографуйте мене так, щоб я була гарна, як рабиня Ізаура", — просить фотографа "ГПУ" 82-річна Віра Вовк, українська письменниця із Бразилії.

Із Ріо-де-Жанейро до Києва вона приїхала на вручення Шевченківської премії. Гостює у директорки видавництва "Родовід" Лідії Лихач на Лютеранській. Господарів удома немає. Письменниця запрошує до вітальні. Сідає на канапу біля круглого журнального столика. Випрямляє спину, руки складає на колінах.

На урочистостях у Національній опері ви пообіцяли з грошей премії створити фонд для перекладачів української літератури світовими мовами.

— Україна має намагатися отримати премію Нобеля. Мені дивно, що Шевченківський комітет не висуває на неї своїх кандидатів. Із сучасних письменників цього можуть досягти Оксана Забужко, Софія Майданська, Ігор Римарук. Мені важко  знайти в Бразилії тексти молодшого покоління. Якщо хтось із них цікавиться перекладами, хай присилає мені свої книжки для ознайомлення. Але я перекладаю лише португальською і німецькою. А треба, щоб їх могли прочитати англійською, французькою, іспанською, італійською. Аби легше було читати в нобелівському комітеті — шведською. Бо німецьку через Другу світову не дуже люблять. А Португалія — європейська провінція. Вони самі вперше отримали Нобеля з літератури лише 10 років тому.

Себе вважаєте передусім письменницею чи перекладачем?

— Я ніколи не хотіла бути перекладачем. Просто треба було комусь про ту Україну розповісти. Першою була антологія української літератури, видана 1959-го в Ріо-де-Жанейро. У місті Куритиба жила португаломовна поетеса Олена Колодій. Я перекладала дослівно, а вона вже гарною португальською. До кінця праці Олена не дожила, і мені самій довелося опанувати літературну мову.

Португальська гарна на слух. Але вона довша — у ній багато прийменників "ди", "да", замість яких в українській мові маємо відмінки. Як почну "Отченаш" молитися — я вже давно скінчила, а вони ще до половини не дійшли.

Як із любов"ю до книги в Бразилії?

— Коли побувала у Львові на книжковому ярмарку, була захоплена відвідувачами: це прямо голод на книжку. У Бразилії люди віддають перевагу танцям, музиці. Вони особливий народ, їм не треба літо працювати, аби зиму пережити. Миску рису і якогось банана тобі кожен дасть. Ріо — небезпечне місто, дуже багато прошаків. Там щодня гине людей більше, ніж на війні у В"єтнамі. Нещодавно перед моїм будинком убили 14-річного хлопця, він торгував наркотиками. Спочатку я подумала, що це стріляють петардами на футболі.

Василь Стус писав мені навіть із заслання

Тим бразильцям, які читають, із української літератури що найбільше подобається?

— Особливо — "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського. Містичний світ цього твору близький бразильцям, бо вони, як і гуцули, мають багато всіляких вірувань. У їхньому фольклорі є свої мавки, чугайстри. Натомість німцям більше подобається Валерій Шевчук: герой його оповідання "Хмари" пан Твардовський дуже нагадує Фауста.

Через університет мені вдалося заповнити усі бібліотеки Бразилії українськими книжками.

Коли вперше відвідали Україну після еміграції?

— У середині 1960-х. Я слухала курс із німецької літератури у Колумбійському університеті Нью-Йорка. І довідалася, що якісь люди поїхали до України і повернулися живі. У мене засвітилися очі. Я мала німецьке громадянство, їхала як турист. У Києві познайомилася з родиною Світличних, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Ліною Костенко, Миколою Лукашем. Василь Стус писав мені навіть із заслання. Із Іваном Світличним теж дуже довго листувалися.

За незалежності не було бажання повернутися?

— Було, але це неможливо: за які гроші я мала би жити? У Бразилії все-таки є своя велика бібліотека, маю там пенсію. Якби я переїхала сюди, втратила би її. Щороку на день мого народження мушу підписувати у бразильському університеті папери про те, що я ще живу. Інакше у мене відібрали би пенсію. Усі видання української літератури у моєму перекладі вийшли власним коштом. Сама їх оплачувала і розсилала по світу.

Взагалі, я дуже старосвітська. У мене немає комп"ютера, телевізора, радіо. Я тільки читаю книжки, пресу, пишу. Як є вільний час, граю на фортепіано. А всі ці сучасні "відьмарства" — то не моя парафія, — сміється.

В Україні нині популярний бразильський письменник Пауло Коельйо.

— Але Бразилія має кращих письменників — Карлос Дромодендраде, Мануель Бандейра. Коельйо я не люблю. Він має надзвичайний успіх, бо грає на всілякій містиці. Серйозні письменники з того сміються. Справжня література не може бути легкою. А він пише бестселер за бестселером, бо з того живе, і дуже непогано живе. Маю подругу, яка покинула справжню літературу задля кількох порнографічних романів. Вона каже: я собі зароблю грошей, щоб потім писати серйозну літературу. Але мені здається, що це нечесно.

1926, 2 січня — Віра Вовк (справжнє прізвище — Селянська) народилася у Бориславі на Львівщині в родинні лікаря й археолога
1939 — родинна емігрує до Німеччини. У Дрездені закінчила середню школу. Студіює германістику, музикознавство та славістику в університетах Тюбінґена і Мюнхена
1949 — переїздить із матір"ю до Бразилії
1952–1996 — працює на кафедрі германістики університету Ріо-де-Жанейро
1954 — побачили світ перша поетична збірка "Юність", книга прози "Легенди", за п"ять років входить до Нью-Йоркської групи українських поетів
1966 — уперше відвідала радянську Україну
2008 — лауреат Шевченківської премії за книги: "Поезії" (2000), "Проза" (2001), "Спогади" (2003), "Сьома печать" (2005), "Ромен-зілля" (2007), а також переклади української класики та творів сучасної літератури португальською мовою
Незаміжня, живе в Ріо-де-Жанейро. Помешкання має на 7-му поверсі багатоповерхівки. Коли від"їжджає, свого кота залишає сусідці з 12-го

×