— Я хочу вирватися зі світу, де жінки стають такі люті, що кидають багно в чужу їжу, або як моя мати: мовчать, моляться і плачуть, — каже зі сцени київської консерваторії письменник Сергій Жадан, 40 років.
Він грає конгресмена з Гватемали Анабель Де Леон. Бере участь у постановці п'єси "Сім". Сидить на стільці посередині сцени, читає текст із пюпітра. По ліву руку від нього віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд, народний депутат Мустафа Найєм, кримськотатарська активістка Таміла Ташева. Праворуч — письменниця Оксана Забужко, співак Святослав Вакарчук, актриса Ада Роговцева. Всі в сіро-чорному вбранні.
Виставу зіграли 26 березня в Національній консерваторії. Україна стала 136-ю країною, де поставили документальну п'єсу "Сім". 2008 року на замовлення Шведського національного театру її написали сім британських жінок-драматургів на основі реальних інтерв'ю. У виставі переплітаються сім історій жінок з Афганістану, Північної Ірландії, Росії, Гватемали, Пакистану, Камбоджі, Нігерії. Кожна з героїнь, переживши особисту трагедію, знаходить сили жити далі й починає боротися за права жінок у своїй країні. Наприклад, афганка Фаріда Азізі, чию історію читає 38-річна Оксана Сироїд, добивалася права для жінок навчатися медицини. За правління радикальних ісламістів багато з них гинули через те, що таліби забороняли лікарям-чоловікам їх оглядати, натомість жінок до навчання медичній справі не допускали.
Лідер рок-гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук, 39-років, розповідає зі сцени, що, за повір'ям камбоджійців, кожна частинка тіла людини має душу. Але після зґвалтування всі 19 душ покидають жертву насильства. Його героїня Мо Сокуа проводить обряд повернення душі над 12-річною повією, яку звільнили з борделю. Вона продовжує боротися з торгівлею людьми й нелегальним секс-туризмом на своїй батьківщині.
— Якщо у виставі не було сказано "Україна", то не думайте, що в нас не існує таких проблем. Просто про нас не згадали, — говорить співак після вистави.
Режисером української постановки "Сім" став керівник Нового театру на Печерську Олександр Крижанівський. Він каже, що виконавців ролей йому запропонували в посольстві Швеції, виставу готували місяць. Єдина, кого вибрав для постановки режисер, — професійна актриса Ада Роговцева, 77 років. Вона читає роль росіянки Марини Піскалової-Паркер, яка відкрила перший у Росії центр довіри для жінок, що постраждали від домашнього насильства.
— Росія досі живе за устоями ХVI століття, коли жінку повчали: якщо її б'є чоловік — значить, любить, — каже героїня Роговцевої.
— Українками так просто не покеруєш, — говорить Ада Миколаївна після вистави, за лаштунками. — Хоча на цю проблему слід дивитися глибше, адже все починається з виховання. В мого сина в дитинстві не було жодної агресивної військової іграшки, ніяких танків чи шабель. Хлопця без цього можна виховати мужнім, а ще ніжним. Дівчатка мають дорослішати так, щоб бути самодостатніми особистостями на все життя і вміти себе захистити.
Пакистанку Мухтар Май на очах батька й рідного дядька зґвалтували шестеро чоловіків із сусіднього заможнішого села. В тому регіоні країни, де вона росла, досі існує кланова система. Дівчата після таких випадків зазвичай накладають на себе руки. Мухтар же пішла в поліцію. Але від неї не хочуть прийняти заяву, пропонують поставити на відмові відбиток великого пальця. Вона розуміє: якби була письменна, змогла б добитися справедливості. Їй поталанило натрапити на справедливого й чесного суддю. Ґвалтівників засудили, а на велику грошову компенсацію Мухтар Май відкрила чотири початкові школи для дівчаток. В одній із них вона стала першою ученицею, їй було 30 років.
Цю історію зі сцени розповідає 29-річна Таміла Ташева, засновниця громадської організації "Крим SOS ", що допомагає біженцям з окупованого півострова.
— Щеміло серце, ледь стримувала сльози, коли намагалася передати біль, який пережила ця видатна жінка, — розповідає Таміла. — Але ця п'єса передусім для чоловіків. Важливо, аби ті з них, які приходять з війни травмовані, той негатив, те страшне, що бачили, не переносили на свої родини, жінок, дітей. Вони мають знати такі історії, у що це виливається.
Письменниця Оксана Забужко, 54 роки, зіграла Інес Маккормак. Її героїня народилася у протестантській сім'ї в Північній Ірландії. Наперекір волі рідних вийшла заміж за католика й до кінця життя боролася за припинення кривавих протистоянь на релігійному ґрунті на своїй батьківщині.
— Найважче — це відважитися на перший крок тоді, коли цілий світ кричить тобі: "Не смій!", а на твоєму боці — нічого, крім почуття справедливості, — каже Оксана Забужко, затягуючись цигаркою на ґанку консерваторії. Стоїть обличчям до майдану Незалежності. — Так починається шлях до свободи. А потім приходить розуміння, що не існує свободи "тільки для себе". Якщо хочеш жити вільною, мусиш щоденно змінювати світ, розширюючи в ньому простір свободи для всіх. Це й є історія героїзму — жіночого, людського. Вічного. І допоки такі історії тривають, у людства є надія.
Для мене видалося важливим те, що історія жіночого безправ'я є одним із показових, виразних випадків людського безправ'я взагалі. Сім жіночих історій — про те, як людина робить перший крок до того, щоб стати на повен зріст і сказати "ні" — насильству, приниженню. Це боротьба за право бути, бути собою. Це універсальний людський сюжет.
На показі в Нью-Йорку роль Інес Маккормак виконувала голлівудська зірка Меріл Стріп.
— Надзвичайно зворушливо було в Брюсселі, де в цій п'єсі читцями були генерали НАТО, — продовжує Оксана Стефанівна. — Мужчини, які звикли тримати в руці автомат, звикли говорити з позиції найвищої сили. Їм дали можливість почути отого іншого, який бореться за своє право голосу. Ми всі — чоловіки, жінки — як громадяни країни, що веде війну проти оцього сильнішого, який каже нам, що ми не маємо право бути, тепер теж кажемо те саме "ні".
Після Києва п'єсу "Сім" покажуть у столиці США Вашингтоні. Зазвичай показ цієї постановки одноразовий — через зірковий склад акторів у кожній країні.
7 
35413
Коментарі