Сергійко (оповідання)

"Якщо протягом 30 хвилин не зробити укол, хлопець точно помре, — сказав лікар, вийшовши на терасу. — А зробимо укол, то житиме скільки влізе".

Навколо була імла, вечір, високі похмурі дерева й підмосковні дачі.

— Треба вийти на шосе, — продовжував лікар, — і зловити машину. Лікарня за сім–десять хвилин швидкої їзди. Іншого виходу нема. "Швидкої" поблизу немає.

Мамуня вмираючого молодого чоловіка, Віра Семенівна, перша викотилась у садок. За нею слідом вискочили кілька гостей і дачників.

— Невже помре, помре… Сергійко мій, — бурмотіла Віра Семенівна, чеберяючи ніжками в напрямку хвіртки. Їй здавалося, що все навколо заціпеніло й тільки щось сильне й жорстоке тисне на груди.

— Де взяти машину? — подумала вона, і їй на мить здалося, що вона і є машина, така швидка і широка машина… Раз-раз, і понесе свого хлопчика до лікарні, швидко-швиденько… Механічно вона вибігла за хвіртку на шосе. Біля неї лунали гучні матюкливі голоси. Хтось грав у карти, ховаючись у канаві.

Фіть, фіть, фіть — їй дуже захотілося, щоб виринули десятки, сотні машин. Але нічого не було. Підбігли, підтягаючи штани, гості і дачники. Один із них на ходу полоскав горло.

Вірі Семенівні примарилося, що порятунок її хлопчика залежить від того, буде світ нерухомим і податливим, як тепер, чи ні?! Пихкаючи, вона побігла сама не знаючи куди.

Раптом на повороті, біля залізниці, жінка побачила легковик, що чекав на зелений сигнал.

Вже через хвилину вона була коло нього. Всередині сиділо двоє  — чоловік і жінка.

Хапаючи себе за волосся, ридаючи і виючи, Віра Семенівна заголосила про те, що треба врятувати молоденького хлопця, її сина, студента. Порятунок забере всього десять хвилин.

— Ми ще не вмивалися, громадянко, — раптом тупо сказав водій.

— Він жартує, звичайно, мамуню, — втрутилась жінка, що сиділа на задньому сидінні. — Але зрозумійте, ми мусимо вчасно повернутись: машина не наша, і її хазяїн давно чекає нас.

— Але ж хлопчик помре через півгодини! — голосно закричала Віра Семенівна.

І дивно: всередині вона відчула, що кричати марно і що цілком нормально та природно, що люди її не послухають. І усвідомлення цього почало надавати певну театральність і штучність її, здавалося б, найщирішим і пронизливим крикам. Нарешті, після того як водій холодно, як зазвичай дивляться одне на одного люди, що гуляють по вулиці, глянув на неї, Віра Семенівна збагнула, що всьому кінець. І хоча вона знала, що не вчинила б так на його місці, проте минулий холодний досвід життя змусив її навіть не обуритися, немовби так воно й мало статись. Глипнувши, вона трохи лицемірно пискнула:

— Вісімнадцятий рочок хлопчику… Рано вмирати…

— Оно погляньте, там ще одна машина, — сказала їй жінка.

Віра Семенівна кинулась туди, зойкаючи і розмахуючи руками. Але вона не добігла до машини. Хоча водій бачив її дику, стражденну фігуру, він рвонув з місця. Автомобіль проїхав повз Віру Семенівну, оббризкавши її болотом. Вона обернулася.

Тим часом і від першої машини сліду не стало. Вона, як малий бешкетник, чимдуж тікала по шосейці.

Віра Семенівна боялась поглянути на годинник.

А потойбіч залізниці біля пивного кіоску вона побачила  міліцейську машину. Дебелі міліціонери затаскували в неї чоловіка, який мовчки, але оскаженіло опирався їм.

Коли Віра Семенівна придріботіла туди, там уже були її сусіди-дачники.

— Не дають автомобіль, — тупо і здивовано сказали вони їй. — Кажуть, що їм терміново треба відвезти п"яного. І вони не можуть не за призначенням використовувати машину.

Віра Семенівна, сама себе не пам"ятаючи, але радше механічно, заходилася кричати.

Сиволапі міліціонери підтаскували п"яного й оглядали його, але водночас спостережливо і навіть з повагою слухали її. Слухали і нічого не відповідали. Одному вона кричала просто у вухо, але він, здавалося, чуючи її, байдужо стояв і дивився на п"яного, немовби випускаючи її крики з другого вуха. Дивився і переминався з ноги на ногу.

— Слізьми, хазяйко, лихові не зарадиш, — раптом, крякнувши, по-моралізаторському промовив він.

Аж тут до нього пристала якась п"яненька, але величезна на зріст істота, що підійшла збоку. Цей мужик спочатку непомітно й тихо, немов крадькома, допитливо вислуховував Віру Семенівну і дачників. А тепер розійшовся.

Раптом Віра Семенівна подумала, що тепер, без сина, їй вистачатиме її пенсії

— Та ж синочок у матері помирає, рідне дитя, — голосно біснувався він, підносячи величезні руки то на груди, то до неба. — Люди, га?! Люди?! Чи ви крокодили!? Якби ж чужий або племінник… А то ж рідне дитя… Пожаліти тут треба, приголубити, а… Довбаки…

Він так кричав і самовіддано розпліскувався, що не помітив, як Віра Семенівна з дачниками вже пішли. Ще потім довго він волав і, навіть коли міліцейська машина від"їхала, самотньо біг темними дачними вулицями, кричачи й голосячи, лякаючи псів і старушенцій.

Віра Семенівна поміж тим підходила до свого дому. Вона пішла, тому що глянула на годинник: минуло вже 40 хвилин. Стан у неї був мертвенно-приречений, злегка божевільний і водночас спокійний.

Вона думала про те, що від самого початку, коли вибігла за хвіртку, чітко усвідомила, що хоч вона і зустріне людей, але ніхто все одно не допоможе. Що так мусить бути, бо так судилося, що таке життя і обурюватися так само безглуздо, якби вдарила блискавка і вбила дитину. Але її душив кошмар, сам собою, тому що щез її хлопчик: вона була впевнена в цьому, в таких випадках лікарі не помиляються.

Маленький, пухнастий кущ на мить здався їй сином; вона змокла, і їй захотілося попоїсти. По спині пройшов холод. Раптом Віра Семенівна подумала, що тепер, без сина, їй вистачатиме її пенсії.

В садку, біля її будинку, шуміли, немов розмовляючи з Богом, дерева. Коло хвіртки, освітлена вуличним ліхтарем, стояла стара сусідка. З її жвавого обличчя Віра Семенівна зрозуміла, що Сергійко помер.

Переклад із російської Андрія Бондаря

×