Сьогодні дев"ять днів, як поховали письменника Петра Скунця. 1997-го він отримав Шевченківську премію за збірку "Спитай себе". Був редактором газети "Карпатська Україна", очолював крайову організацію Народного руху.

Петро Скунць 30 квітня помер в ужгородській лікарні. 20 травня йому виповнилося б 65 років.

— У грудні 2005-го батько поспішав на книжкову виставку, — згадує невістка Галина. — Посковзнувся на мармурових сходах біля облмуздрамтеатру. Переламав шийку стегна. Перша операція не допомогла, батькові встановили штучний суглоб.

За кілька годин до смерті Скунць редагував "Інтерв"ю з самим із собою" для закарпатського журналу "Екзиль".

— У кінці написав: "Доки живе душа — тіло не помре", — каже невістка. — О п"ятій ранку йому стало зле, викликали "швидку".

Ховали письменника на ужгородському кладовищі Кальварія під спів Закарпатського народного хору.

— Прийшли сотні людей, — розповідає письменниця Галина Малик, 55 років. — Труну занесли до Спілки письменників. Але потім винесли, бо люди там не вміщалися.

— У квітні померли Петрові батьки, — пригадує знайома покійного Надія Ференц. — Він завжди боявся цього місяця. А у вірші написав:  "Боюсь весни, оркестрів і попів".

У Скунця лишилася 59-річна вдова Олена. 29-річна донька Наталя працює на підприємстві з міжнародних перевезень, 40-річний син Микола — інженер-телевізійник.

×