…Ми жеремо всухом"ятку, хрумтимо цибулею, шкрябаємо ложками консервні банки, і раптом Санька Скворець, що сидить навпочіпки біля віконця, замислено каже:

— Хлопці, а ось чеченці…

Дорогою швидким кроком до нашого корпусу йде шестеро осіб. Озираються на всі боки, зброї начебто немає, вбрані в чорні короткі шкірянки, чоботи, в"язані шапочки. Тільки один у кросівках і в норковій шапці.

Спускаємося вниз. За наказом Семеновича частина бійців, вийшовши з будівлі, біжить уперед, а частина залишається всередині. Ми із Шиєю і моїм відділенням причаїлися біля великих вікон першого поверху з того боку, звідки йдуть чеченці. За кілька довгих хвилин вони з"являються. Ми не дивимося, щоб нас не помітили. Прислухаємося. Чеченці йдуть мовчки, я чую, як один із них — чомусь я думаю, що це саме той, що в кросівках, — посковзнувся на грязюці і тихо по-російськи, але з акцентом матюкнувся…

Комвзводу усміхається.

Стою, прикипівши спиною до стіни біля вікна. Бічним зором дивлюся на видимий просвіт — два метри від рогу будівлі. На мить у просвіті з"являються чеченці — один, другий, третій… Все, шостий.

— Ходім!

Важко, але акуратно вистрибуємо, або навіть виступаємо з низько посадженого вікна — Шия, я, Скворець… Кілька метрів до рогу будівлі, повертаємо слідом за чеченцями — останній з них озирнувся на звук наших кроків.

— На землю! — заверещав Шия і, підбігши, вдарив збоку прикладом автомата в обличчя ближнього чеченця, якраз того, що в норковій шапці. Чеченець змахнув у повітрі ногами і беркицьнувся в багнюку, його шапка шуснула в кущі. Решта мовчки лягли на землю.

Підбігаючи, я наступаю на голову одному з чеченців і мало не падаю, тому що голова його несподівано глибоко, наче в масло, провалилася у багно. Мені навіть здалося, що я відчуваю, як він намагається м"язами шиї витримати мою вагу. Хоча навряд чи я можу відчути це в кирзаках.

За хвилину підходять наші. Ми обшукуємо чеченців. Зброї вони не мають. Зернята в кишенях. З обличчя чеченця, що втрапив під автомат Шиї, щедро стікає кров. Чеченець стискає щелепу в кулаку і безумними очима зирить на Шию.

— Чого на заводі треба? — запитує Семенович у чеченців. Від його голосу стає холодно.

— Ми працюємо тут, — відповідає один із них. Але одночасно з ним другий чеченець каже:

— Ми в місто йдемо.

Стало тихо.

"Що ж вони нічого не кажуть!" — думаю я.

Чеченці переминаються.

Семеновича викликають по рації пацани, які залишилися на горищі для спостереження. Він відходить убік, зв"язується з бійцями. Виявляється, що об"їзною дорогою прямує вантажівка, в кабіні двоє осіб у цивільному, нібито чеченки, кузов відкритий, порожній.

Одне відділення залишається із затриманими чеченцями. Ми біжимо до перехрестя, назустріч вантажівці. Мнеться й ламається під важкими ногами безбарвна, суха чеченська полин-трава. Кроків через сорок скочуємося, безжально вивозивши сідниці, литки й руки, в кущі, по різні боки дороги. Пацани поспіхом знімають автомати із запобіжників, патрони давно заряджені. Чути, що вантажівка їде з великою швидкістю. За хвилину нам її видно. За кермом насправді кавказці.

Шия, що лежав поруч із Семеновичем, привстає на коліно і дає чергу вгору. Вантажівка піддає газу. У ту ж секунду по ній починається стрілянина. Скло з боку пасажира розлітається бризками. Я теж даю чергу, запускаю першу порцію свинцю в похмуре чеченське небо, але вже можна не стріляти: машина різко зупиняється. З кущів вилітає Плохіш, відчиняє двері й витягає водія за шкірку. Він живий, нерозбірливо свариться, мабуть, по-чеченськи. Підходить Хасан, щось тихенько говорить водієві, і той замовкає, здивовано дивлячись на Хасана.

Пасажира витягають за ноги. Його голова б"ється об підніжку. У нього прострелено щоку, а на грудях немовби розбита банка з варенням — чорна густа рідина і налипле на це місиво скло з лобовухи. Він мертвий.

Пацани лізуть у машину, порпаються в бардачку, піднімають сидіння.

— Немає ні чорта!

Хасан спритно стрибає в кузов. Топчеться там, потім сідає на кабіну і закурює. Він любить отак красиво присісти де-небудь, щоб ефектніше.

Ми сьогодні спровадили на той світ вісьмох людей

Що робити далі, ніхто не знає. Семенович і Шия стоять віддалік, командир щось наказує Шиї.

— Ходім! — каже Шия бійцям. — Труп на узбіччя спихніть.

— А що з оцим? — запитує Саня Скворець, що стоїть біля водія. Той лежить на животі, накривши голову руками. Почувши Саню, чеченець підняв голову і, пошукавши очима Хасана, крикнув до нього:

— Гей, брате, ви що?

— Давай, Сань! — каже Шия.

Я бачу, як у Скворця тремтять руки. Він піднімає автомат, натискає на гашетку, але пострілу немає — автомат на запобіжнику. Чеченець підводиться з колін і хапає Саньчин автомат за цівку. Санька судомно смикає автомат, але чеченець вчепився міцно. Усе це, втім, триває не більше секунди. Дімка Астахов б"є чеченця ногою в підборіддя, той відпускає автомат і завалюється на бік. Дімка одразу ж стріляє йому в лице одиночним. Куля потрапляє в перенісся. Пику Плохіша, що стояв поруч, вкрили бризки простреленої очниці.

— Тьху, бля! — свариться Плохіш і втирається рукавом.

Санька Скворець, відвернувшись, блює неперетравленою кількою.

Йдемо.

Плохіш крутиться коло машини. Я обертаюся й бачу, як він обливає вбитих чеченців бензином з каністри, знайденої у вантажівці. За хвилину він, задоволений, наздоганяє мене, в каністрі хлюпаються залишки бензину. Біля вантажівки, потріскуючи, горять два вогнища.

***

…Відділення, яке залишилось біля корпусів, вишикувало чеченців під стіною.

— Спитайте у своїх, хто хоче? — тихо каже мені й Хасанові Шия, киваючи на полонених.

Погоджується п"ятеро. Чеченці ні про що не підозрюють, стоять, поклавши руки на стіни. Здається, клацання запобіжників чути за десятки метрів, але ні, вони нічого не чують.

Шия махнув рукою. Я здригнувся. Стрілянина триває секунд сорок. Жертви вовтузяться, здригаються плечима, згинають-розгинають ноги, немов занурились у поганий сон і ось-ось мають прокинутись. Але поступово рухи стають усе слабшими і лінивішими.

Підбіг Плохіш із каністрою, акуратно облив розстріляних.

— А раптом вони не… бойовики? — питає Скворець у мене за спиною.

Я мовчу. Дивлюся на дим. І враз у чоботах розстріляних починають вибухати набої. У чоботи ж ми до них і не залізли.

Ну ось, і відповідати не треба.

Зв"язавшись із нами по рації, під"їхав БТР із заводської комендатури. На ньому — солдатики.

— Хлопці, шашличку не бажаєте? — це, звичайно ж, Гриша сказав.

***

— Із почином вас, хлоп"ята!

Всі чекають, що Семенович скаже. Ну, Семенович, ну, рідненький…

— Десять пляшок горілки на стіл.

— Ура, — констатує Гриша спокійно.

— Наш же п"ятдесят людей, Семеновичу! — це Шия.

— Я пити не буду, — каже Амалієв.

— Йди чистити картоплю, пацифісте, тобі ніхто не пропонує. Семеновичу, може, п"ятнадцять?

— Десять.

Ми товчемося, як уперше. Цибуля, консерви, хліб, картопля — яке щастя, га! Горілка, чудо моє, дівчинко. Гірка моя, солодка. Прозора душа моя.

Шия б"є долонею по денцю пляшки, пробка вилітає, але розбризкується гіркої лише кілька крапель. Сила удару розрахована, як сила батьківського потиличника.

Семенович каже прості слова. Стоїмо, стиснувши кружки, фляжки, склянки, посміхаємося. Спасибі, Семеновичу, все правильно сказав.

Перша. Як пару в шлунку піддали. Цибуля хрумтить, сіль хрумтить, поспіхом і з зусиллям ковтається хліб, щоб пореготати всім рожевим ротом із чергової дурниці з вуст товариша.

Друга… Ай, гаряче.

— Браття по зброї та відсутності розуму! — кажу я. Яка різниця, що кажу. Семеновичу, батьку рідний! Плохіш, підпалювач, курва мама! Гриша! Хасан! Рідні мої…

І курити.

І знову.

Горілка, звісно, швидко закінчилася. Але якщо Семенович сказав, що десять, то так і буде. Не дев"ять і не одинадцять. Десять. Ми все розуміємо. Все-таки наказ…

Ще б одну і добренько. Тсс! Ми ж не з порожніми руками з дому приїхали. Встромляю пузир спирту за пазуху й піднімаюся на другий поверх. Наші пацани вже чекають. У Хасана кружка, у Саньки Скворця цибулина. Повний комплект.

Стукаємося кружками. Ковть-ковть. Знову стукаємося. Ще п"ємо. Не треба вже курити. Бо вже мутить.

Саня Скворець повільно по стіні з"їжджає вниз, сідає навпочіпки. Очі сумні. Хасан пішов відлити. Плохіш побіг за Хасаном і з диким ревищем стрибнув йому на шию — бавиться.

З"їжджаю по стіні, сідаю навпочіпки навпроти Саньки. Усе розумію. Не треба про це говорити. Ми сьогодні спровадили на той світ вісьмох людей. Ходімо, Саню, спати.

Переклад із російської Тадея Шангри

×