Письменник Юрій Винничук, 55 років, у літературі вміє все. Навіть те, що, здавалося б, не належить до української літератури. У 1980-ті він вигадав ірландського ченця Ріанґабара, який начебто був свідком руйнування Києва монголо-татарами. Згадка про Винничукову містифікацію "Плач над градом Кия" потрапила в офіційну літературну енциклопедію та науковий обіг, після чого на її автора чекали викриття, скандал і… слава.
Не здивуюсь, якщо згодом виявиться, що Винничук вигадав добру половину створінь української демонології та галицьких письменників міжвоєнної доби. Він укладає популярні енциклопедії, по-своєму переписує казки й видає забутих українських авторів. Він пише про Львів ХІХ ст. так, наче лише вчора пив каву з Іваном Франком. Винничук по суті й є нашим паралельним, містичним Франком. От лише, на відміну від Каменяра, який тяжів до всеосяжності та всеїдності на ниві реальності, Винничук працює зі світом нереального й потойбічного. Кажуть, Ріанґабар — це лише те, в чому автор зізнався. А раптом і "Слово о полку Ігоревім", та "Енеїда" й "Кобзар" — також його, Винничукова, робота?..
Любов до готики, містики й еротики іноді набуває у нього загрозливих форм. Адже весь він просто сплетений із суцільного художнього обману. Тому іноді здається, що всі наші дереші з карпами є нічим іншим як плодом його уяви. Або принаймні його позашлюбними дітьми.
Він є нашим паралельним Франком
Саме про Винничука колись обов"язково скажуть, що весь "чорний" гумор української літератури вийшов із його повістини "Ги-ги-и", в якій родина цинічних убивць відкриває шинок, де подають людське м"ясо. Цікавий ефект: іноді найбільш нереальні Винничукові твори видаються достовірнішими від кримінальної хроніки. Автор уміє бути психологічно переконливим, наче щойно виліз із фантастичної сміттярки, як у "Мальві Ланді", або насправді спілкувався з духом Грицька Чубая, як у "Весінніх іграх в осінніх садах", або справді тримав свічку під час любощів Роксолани й султана, як у "Житії гаремному"…
Юрія Винничука на Страшному суді обов"язково спитають за його непереборне казкарство, за зворушливі фальшивки, милі обманки й чудернацькі брехні. Спитають за любов і особливо — за перелюб. І я впевнений, що він знайде для себе якесь виправдання, як знаходить завжди. Головне ж виправдання особисто для мене є абсолютно примітивним і водночас до чортиків пафосним: Винничук ніколи не мириться з сірістю цього світу, з його штивністю і фригідністю. Я не вірю жодному його слову, але не можу жити без його історій. І останнє — найважливіше.
7 
35413
Коментарі