— Слава Богу, біля гуманітарного університету рекламу українською повісили. Ще кілька років тому передвиборчі обіцянки москальською всюди ліпили, — хреститься жінка у вишиванці й хустці. Тримається за 100-метровий український прапор.

Стяг несуть проспектом Олександра Суворова — центральною вулицею Ізмаїла учасники фестивалю "Дунайська Січ".

У райцентрі на Одещині захід проходить з 2014-го. Того року в ­Ізмаїлі активізувалися антиукраїнські сили. Хотіли утворити Придунайську Бессарабську республіку. Сепаратистів вигнали. Організували на честь цієї перемоги фестиваль україномовного року.

— Не бібікайте під руку, — жінка у вишиванці обертається до чорного авто, яке їде за учасниками ходи. — Бо як ми тут не ходитимемо з прапором — де ви свої сосиски й сардельки продавати будете, на яких на машину заробили.

Заводить пісню "Ой у лузі червона калина". Її підхоплюють інші учасники ходи.

— Може, навколо адміністрації походимо? — питає чоловік у чорній вишиванці.

— Типу обряд екзорцизму проведемо? — всміхається пані в хустці. — Щоб дух радянщини до кінця вже з кабінетів і голів вивітрився?

— Ставайте до прапора, — кричить перехожим депутат-"свободівець" 36-річний Віктор Кривенко.

Жінка з пофарбованим у рожевий волоссям підводить сина років 7. Обоє беруться за край прапора.

— Папа, ты сепаратист, или что? К нам иди! — махає батькові.

На центральній сцені співає гурт "Друже музико" з Одеси. Його лідер 37-річний Максим Трубніков минулоріч отримав звання "Учитель року". Викладає музику в одеській гімназії, виготовляє старосвітські кобзи.

— З історичних джерел дізналися, що на вулиці Малій Арнаутській в Одесі наприкінці XIX століття існувала кобзарська майстерня. Відновили її, — розповідає. — Разом із гуртами "Тінь Сонця", "Гайдамаки" 2014-го створили "Музичний батальйон". Їздимо на схід і південь України. Робимо все, щоби українську Бессарабщину (Бессарабія — історична назва земель між Чорним морем і річками Дунай, Прут, Дністер. — ГПУ) ніякі сепаратисти не могли перетягнути на свій бік. Ми з Одеси, найближчі сусіди — більше людей тутешніх відчуваємо. Вони тут гонорові, завзяті, щирі. Граємо бессарабські мотиви в українській обробці. На концертах місцеві навіть бандерівську "Лента за лентою" підспівують.

На біс виконує пісню "Камуфляжне серце" співачка з Рівного Христина Панасюк, 30 років. Написала її 2016-го.

Тоді вкотре запросили виступити на Донбас, — розповідає. — Мала підряд багато концертів, нових знайомств із воїнами. Поверталась додому потягом. Дійшла звістка, що в батальйоні, який мене запрошував, є втрати. Всю дорогу проплакала. Записала думки в блокноті. Згадала фразу "Контузія болем", яку колись почула від військової журналістки Ірини Баглай. Зрозуміла, що ці слова найповніше передають мої почуття. Те, що відбувається з людьми, яким болить ця війна, інакше не назвеш. Втрачаємо найкращих. Серця стають камуфляжними. Головне, щоб ці втрати були недаремними. І щоб ми про них пам'ятали — постійно виконую пісню в різних місцях України.

— Прищепити любов до держави — єдиний шлях виходу з рабства, — каже кобзар, лауреат Шевченківської премії 67-річний Василь Нечепа. — Робимо це піснею. Вона має напрацьовану століттями унікальну духовність. Колись виступав у Норвегії без перекладача. Літні люди плакали, не розуміючи слів. Наша народна пісня з суцільної туги, доторкає душі різних народів. А ще й неабияка зброя. У російському Петербурзі 2013-го виступав на вуличному безкоштовному концерті. У Києві вже почався Майдан. Заспівав "Дивлюся на небо" Михайла Петренка про любов до України — і зірвав шоу. Натовп рушив до сцени. Двоюрідний брат кричав: "Васю, тікай зі сцени, порвуть". А люди просто ближче підходили, аби слова розчути.

Рок-фестиваль "Дунайська Січ" тривав 28–30 червня. Його відвідали близько 14 тис. людей. Виступили 18 гуртів з України, Білорусі, Естонії.

×