Таксі було старе, і в ньому смерділо так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберусь куди-небудь серед ночі, мені попадеться не машина, а якась ригалівка! Як на зло, кругом, хоч і субота, було так тихо, так безлюдно, жодної живої душі. Тільки вряди-годи продефілює в обнімку яка-небудь парочка — руки одне в одного на талії або ще нижче, чи гурт гицлів зі своїми дівулями, і всі гигикають, мов ті гієни, хоч нічого смішного там, певно, й немає. У Нью-Йорку взагалі страшно, коли пізньої ночі на вулиці хтось гигикає. На сто миль чути. І так на душі стає самотньо, так гнітюче... У нас із водієм зав"язалася розмова. Його звали Горвіц. І був він куди привітніший, ніж отой, що віз мене до готелю. Одне слово, я подумав, може, хоч цей знає про качок.
— Чуєте, Горвіц, — кажу, — ви коли-небудь проїздили повз ставочок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?
— Повз що-що?
— Повз ставочок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте!
— Ну знаю. То й що?
— А ви бачили качок, які там плавають? Ну, навесні, і взагалі. Часом не знаєте, де вони діваються взимку?
— Хто де дівається?
— Та качки ж. Може, випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі кудись летять — у вирій абощо?
— Та звідки мені в дідька знати?! — говорить. — Звідки мені в дідька знати про такі дурниці?
— Не ображайтеся, — кажу. Схоже було на те, що він образився.
— А хто ображається? Ніхто й не ображається.
Ну, коли ти такий вразливий, думаю, то біс із тобою, я тебе більш не чіпатиму. Але він сам почав розмову. Знов обертається до мене й каже:
— Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.
— Риба — то зовсім інше, — озиваюсь я. — Риба — це риба. А я питаю про качок.
— Як це інше? Зовсім не інше! — відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений. — Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!
Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:
— Ну добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?
Каналія Горвіц знов — круть головою.
— Як це — що вона робить?! — закричав він на мене. — Сидить собі там, і квит, побий мене грім!
— А крига? Рибі що — на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га?
— Хто сказав, що начхати? І зовсім не начхати! — відповідає Горвіц. Він так розпалився — я навіть уже потерпав, щоб він не ввігнався машиною в стовп або ще куди-небудь. — Та ж вона просто живе собі у тій чортовій кризі, і все! Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, і все!
— Як? А живиться ж вона чим? Коли риба геть замерзає, то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі.
Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння
— Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори в риби весь час відкриті. Просто в неї така конституція, побий мене грім! Ти втямив, що я кажу? — І знов круть своєю головою, глип на мене.
— А-а, — кажу. Дідько з нею, твоєю рибою, думаю. Ще розіб"ємо к бісу машину. Ти ба, вразливий який! Так навіть сперечатись не хочеться. — Може, заскочимо куди-небудь, вип"ємо? — питаю.
— Ніколи мені випивати, малий, — говорить. — До речі, а скільки тобі років? Якого це дідька ти й досі не спиш, га?
— Не стомився ще.
Коли я вийшов перед ресторанчиком "Ерні" й розплатився, каналія Горвіц знову завів про рибу. Видно, не давала вона йому спокою.
— Чуєш, — каже, — а якби сам ти був рибиною, думаєш, мати-природа про тебе не подбала б? Га? Чи ти, може, гадаєш, як настає зима, то риба вже й дохне, га?
— Ні, але ж...
— Отож-бо й воно, не дохне! — гукнув Горвіц і рвонув з місця так, ніби за ним чорти гналися. Я зроду не бачив таких вразливих типів. Хоч ти що йому скажи — на все ображається.
Навіть такої пізньої пори в "Ерні" було напхом напхано. Переважно старшокласники та студенти коледжів — одне слово, шпана.
Була така тіснота, що в гардеробі не вистачало місця для пальт. Проте всередині стояла тиша — Ерні грав на роялі. Всі ніби чекали дива господнього, коли він сідав за рояль, чорт забирай!.. Крім мене вільного столика ждали ще пар зо три, і всі пхаються, аж навшпиньки стають, аби лиш поглянути на того Ерні. У нього біля рояля стояло величезне дзеркало, а з нього на Ерні світив потужний прожектор — це щоб усі бачили його обличчя, коли він грав. А от пальців не було видно — сама тільки широченна фізіономія. Шикарно придумано. Не згадую вже, яку саме мелодію він грав, коли я ввійшов, та хоч би що то було, а він усю музику споганив. Щось там тринькав-бринькав на верхніх октавах і взагалі виробляв на публіку таке, що мене аж занудило. А почули б ви оте ревище, коли він скінчив грати! Вас би, мабуть, стравило. Збіговисько шаленіло... Якби я був піаніст, актор чи щось таке і вся оця шушваль захоплювалася мною, ніби кумиром, я б цього не зніс, богом присягаю. Не хотів би навіть їхніх овацій. Люди завжди плескають не тому, чому треба. Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння.
Коли Ерні дограв і всі заходилися, мов несамовиті, плескати, він, каналія, повернувся на своєму стільчику і відповів таким фальшиво-щирим поклоном. Так, мовби він не тільки класний піаніст, а й бозна-який щирий чоловік! Все це було чисте дурисвітство — такого сноба ще світ не бачив! Але мені чомусь стало його шкода, коли він підвівся з-за рояля. Я навіть не певен, чи він сам іще тямить, як грає — добре чи погано. А втім, тут не тільки його вина. Як на мене, тут винне й оте збіговисько надолобнів, що ляпало йому в долоні, — вони ж хоч кого зіпсують, їм тільки волю дай. На душі в мене знову зробилося так гнітюче, так тоскно, що я ледве не забрав пальта й не поїхав до свого клятого готелю...
Нарешті мене посадили за якийсь задрипаний столик під стіною, позад отої чортової колони, звідки ні бісового батька не видно. Геть нікудишній столик — маленький. До нього ні пройти, ні пролізти, доки за сусіднім усі не повстають і не пропустять тебе. А це якраз ті, що пропустять! Я замовив віскі з содовою — мій улюблений напій після коктейлю з ромом. В "Ерні" подавали всім, хто бодай навчився вже ходити, — в залі було майже темно, та й там ніхто не питав, скільки тобі років. Нехай ти будеш хоч наркоман, один чорт нікому нема до тебе діла.
Навколо була сама шпана. Їй-богу, не брешу. Поряд, за таким самим манюсіньким столиком ліворуч, сидів ледве не на голові в мене якийсь кумедний тип із кумедною дівулею. Обоє були десь мого віку, а може, й трохи старші. Сміхота з ними! Подивишся отак — зразу видно, як обоє стараються, щоб не випити свій келишок надто швидко. Я трохи послухав, про що вони розмовляли, — однаково робити було нічого. Він усе торочив їй про гру футболістів-професіоналів, яку бачив того дня. Розводився про кожнісіньку дрібницю — і так від початку тої клятої гри до самого кінця... А ту дівулю футбол, видно, анітрохи не цікавив, але вона була ще кумедніша від свого кавалера, тож-бо їй, подумав я, нічого іншого й не залишається, як слухати його. Таким зовсім негарним дівчатам доводиться скрутно... А праворуч від мене балачки були ще безглуздіші. Праворуч сидів один субчик — ну чисто тобі студентик Йєльського університету: сірий фланелевий костюмчик, фортова жилеточка, шик! Ці піжони з аристократичних університетів усі як з одного інкубатора. Батько теж хоче послати мене до Йєля або до Прінстона, але мене до тих аристократичних коледжів ніяким бубликом не заманиш, слово честі. Краще одразу зашморг на шию, чорт забирай! Одне слово, з тим йєльським студентиком сиділа шикарна ціпочка. Слухайте, вона була чарівна! Та почули б ви їхні балачки! По-перше, обоє були вже трохи під газом. Студентик — той одно мацає її під столом, а сам тим часом розповідає про якогось додика з їхнього гуртожитку, який зжер цілу коробку аспірину й ледве не повідкидав копита. А ціпочка постійно примовляє: "Ой, який жах!.. Не треба, любий... Прошу тебе... Тільки не тут...". Уявляєте — мацає дівчину, а сам тим часом розповідає їй про якогось йолопа, що мало не вкоротив собі віку?! Я від тих двох трохи не гигнув.
Переклад з англійської Олекси Логвиненка
(за виданням: Д.Д. Селінджер, Над прірвою в житі, К.: Молодь, 1984)
2 
35413
Коментарі
1