Геніальний свідок

Ришарда Капусцінського (1934–2007) називають одним із найпопулярніших польських письменників у світі. І це чи не перший випадок в історії, коли до розряду літературної братії без найменшого сумніву записують журналіста. Ба більше, польську легенду репортажу одностайно й безапеляційно вважали письменником нобелівського формату. Подейкують, що лише смерть у лютому 2007 року завадила йому стати п"ятим польським літератором, удостоєним цієї премії.

Писати про Капусцінського означає писати про світ. Бо ніхто не знав світ другої половини ХХ ст. краще за нього. За 73 роки життя письменник устиг побачити, почути й пережити мільйони людських історій, стати свідком кількох воєнних переворотів, бути чотири рази засудженим до страти і перехворіти смертельними хворобами. Зрештою, він створив школу польського репортажу — жанру, що дозволяв побачити історію через життя живої людини.

Головним зацікавленням Капусцінського був "третій світ" у період розпаду колоніальної системи. Його вабили бідні країни, де правили жорстокі самодури. Він заглиблювався в деталі, описуючи побут і поведінку людей, приречених на страждання та владу. Він геніально описав механізми влади, маніпуляції свідомістю, ламання особистостей і людських груп. Особливо добре, як на мене, Капусцінський знав і розумів Латинську Америку й Африку. І тепер, перечитуючи його рефлексії й узагальнення, я ловлю себе на думці, що йдеться про сучасну Україну та про сучасні проблеми. Варто лише трохи українізувати реальність.

Він мав стати лауреатом Нобелівської премії

Капусцінський, як хірург, розтинав тоталітаризми малі й великі, намагаючись пізнати їхню гнилу й потворну сутність. І робив це переконливо, достовірно і стилістично довершено. Той, хто прочитає його "Імператора", не сумніватиметься, що й сам був свідком занепаду королівства Хайле Селасіє, спостерігаючи за усім із вікна його спальні.

Капусцінський оволодів найвищою достовірністю, яка, будучи правдивою, водночас належить до художньої літератури, яку англійською заведено називати "fiсtion", вигадкою. Він позбавив журналістику її діловитості й протокольності. Він уможливив по-справжньому реалістичну літературу, де замість персонажа — жива людина. Правда не може бути сухою, література не може бути неправдою.