Львівський національний драматичний театр імені Заньковецької у цьому сезоні святкує 90-річчя. Учора він почав гастролі у столичному театрі імені Франка виставою "У.Б.Н." (радянська абревіатура — "український буржуазний націоналіст"). Головну роль — Зенона — у ній грає художній керівник театру Федір Стригун, 67 років.
Не боїтеся починати саме з "У.Б.Н."? — поцікавилися у Федора Миколайовича перед виставою.
— Ні, і це принципово. Виставу "У.Б.Н." я поставив 2001-го. Мені тоді дорікали: "Ви ображаєте дітей наших дисидентів!". Бо там ішлося про сина, який зрадив ідеї батька-націоналіста. Через півтора року після прем"єри з Тарасом Чорноволом сталося те, що сталося. І мене вже питали: "Звідки ти знав?!". А я не знав. Просто завжди є ті, хто зраджує, і ті, хто йде до кінця у своїй любові. Хочу, щоб публіка замислилася: чому в нас усе отак? Мені один американський земляк казав: "Ти зіграв українця, якого немає в природі!". А я так не вважаю, адже я — є.
Що покажете на гастролях у Києві?
— Крім "У.Б.Н." — виставу "Амедео". Там роль Сальєрі грає Богдан Козак, а Моцарта — львівський студент Юра Костенко. Ще — "Валентин і Валентина": про молодь, позбавлену майбутнього. А також виставу "Візит літньої пані" за п"єсою швейцарця Фридриха Дюрренматта.
У цій виставі Стригун у головній чоловічій ролі — бакалійника Іла, а його дружина Таїсія Литвиненко у головній жіночій — багатійки Клер. Жінка повертається у рідне містечко, де її колись кинув коханий Іл. І обіцяє мільйон доларів тому, хто вб"є її колишнього коханця.
Ви з дружиною граєте колишніх закоханих. У цьому є щось особисто-ліричне?
— Я думаю не лише про це. У виставі, слава Богу, багато інших персонажів і виконавців. Чудові Богдан Козак, який грає бургомістра, Петро Бенюк — поліцейський. Ми з Таїсією Литвиненко граємо людей, які жили для грошей, зрадили свою любов і мусять за це платити. Але у виставі є два персонажі, яких утілюють інші актори, — молодий Іл і молода Клер. Вони живуть на велосипедах, бо нема де жити. І це найкраще, що в них є, — ота любов на велосипеді.
Після смерті Серьожі Данченка перестав ходити на похорони
Якось актор В"ячеслав Сумський назвав вас царем Федором. Чому?
— Він любив звучні імена. Мене царем звав, покійного Віталія Розстального — графом. Боже, скількох людей не стало. Я після смерті режисерів Серьожі Данченка й Володі Опанасенка перестав ходити на похорони. Уже серце не витримує. Не їздив ховати Віталія Розстального, Стьопу Олексенка, Костю Степанкова, якого дуже любив. І вони для мене ніби ще живі. Бо не бачив, як їх хоронили. Часто сниться Іван Миколайчук, і такі гумористичні сни!
Здебільшого уві сні люди плачуть.
— А мої сни веселі. Після смерті Миколайчука снилося, що їду додому, в село Томашівка на Черкащині. З "мерседеса" виходжу, кинув плащ на руку, як Довженко. І сміюся з себе, бо це ж позерство. Дійшов до ярка, за ним село. Зліва — кнайпа, через дорогу ще одна. Йду до тої, що праворуч. Зирк у вікно — а там усі артисти, кого я знав. Хто живий, кого вже нема — п"яні, лаються! А я не хочу сваритися, кави хочу. Йду в другу кнайпу. Нікого. Стукаю. А хтось каже: "Стукай-стукай!". Озираюся — Іван Миколайчук. Я йому: "Але ж тебе нема! Де ти — там чи тут?". На ньому курточка, пам"ятна мені, а на грудях такий трикутничок. Іван каже: "Як треба вгору, натисну оцю кнопочку, а як сюди, то оцю. Отже, зараз я тут". Питаю: "І випити можеш?". Він: "Із тобою — можу!". І тут ззаду озивається Іван Гаврилюк: "Хлопці, не треба, я вже замовив!".
Або ще сниться, що заходжу у двір, а тато сидять на кролячій клітці й кажуть: "Я тобі зробив тіятр!". Справді, на городі стоїть театр із дерева. Вийшов на сцену, а тата не стало. І я прокинувся. Через кілька років ми в Англії грали "Наталку Полтавку". У Лондоні показали нам церкву для льотчиків, які бомбили німців. А церква — точно як театр, що мені тато уві сні показували.
Колись Миколайчукові розказав свій сон. Він хотів той сон купити й кіно зняти. Сниться, що у мене дівчина в хаті. Така красива, і так мені добре, бо це моя Тасічка, як була молодою! Відчиняються двері, заходить моя Тася — нинішня. Питає: "Ти нащо цю курву привів?". Кажу: "Тасю, та це ж ти!". А вона: "Ні, хай іде собі!".
Часто сниться, що літаю. І літати легко, куди захочу, і висота не страшна.
1939, 1 листопада — Федір Стригун народився у с. Томашівка Уманського району Черкаської області у родині колгоспників
1961 — закінчив акторський факультет Київського театрального інституту
1964 — одружився з актрисою Таїсією Литвиненко
1972 — народився син Назар, нині менеджер гурту "Сестри Тельнюк"
1978 — Шевченківська премія за роль Растоскуєва у виставі театру ім. Заньковецької "Тил"
із 1987 — художній керівник Львівського театру імені Заньковецької
1991 — зняв перший фільм, історичну драму "Павло Полуботок"
Зіграв у 100 виставах, знявся у 16 фільмах, серед яких "Пропала грамота" (Андрій), "Запорожець за Дунаєм" (Карась)
4 
35413
Коментарі