— За Радянського Союзу Україна була найконтрольованіша в мистецтві. Не дай Бог, щоб поєднання синього й жовтого було навіть у вітальних листівках, — каже художник Анатолій Криволап, 74 роки. Його картини беруть участь у виставці "Велика сімка". Він — єдиний з живих учасників проєкту. У Музеї історії Києва Криволап показує роботи, що ніколи не виставлялися.

З ким серед інших шести художників бачите найбільшу спорідненість?

— Якщо я бачив би спорідненість, не був би в цій компанії. Той, хто споріднений, завжди буде в тіні того, до кого він приєднується. Тут представлені мої експериментальні роботи.

Художник вдосконалюється весь час, починаючи з навчання. І на кожному етапі є зразок, дякуючи якому він піднімає майстерність і бачення. Тому їх ціла низка. Далі й Пікассо теж починали зі школи. Спочатку це одні орієнтири, далі — інші. Весь час воно змінюється, доки не приходиш до себе. Потім тобі вже ніхто не потрібний.

Ви вже прийшли до себе?

— Так. Мені подобається розкодовувати роботи інших художників. Але, щоб прийти від полотен до розпису церкви, потрібна інша практика й досвід.

Яка це була картина, коли зрозуміли, що прийшли до себе?

— У мене був перелом наприкінці 1980-х. Це був пейзаж. Червона земля, синє вечірнє небо й майже абстрактне дерево, що вливається в це синє. Найцікавіше, коли Тетяна Яблонська якось прийшла до мене, а я виставив ту роботу серед класичних полотен. Вона вказала на неї: "Це ви". Був вражений.

Представили нову роботу "Мінікінь". Ці тварини часто фігурують на ваших картинах. Що символізують?

— Зробив серію коней, які були за порами року, від сходу до заходу сонця та вночі. Один висів біля золотого пейзажу. Це побачив колекціонер Ігор Воронов і попросив намалювати золотого коня. Здивувався, чому мені це самому не спало на думку. Зробив таку картину, й подарував йому на знак вдячності.

Кінь — це образ чогось загадкового, що не піддається розшифруванню, особисто для мене. Ця картина — це свого роду ідеалізація коня, наче ікона.

У світі є бренд "російський авангард", але там половина українських художників.

— Казимир Малевич колись зробив виставку в Київській картинній галереї і казав: "Купіть що-небудь, щоб в Україні залишилася моя робота". Ніхто нічого не придбав. Тому в Україні залишився лише один автопортрет Малевича. Завжди імперія притягувала в свою столицю митців для свого зростання. Це закономірний процес. У деяких художників, як Михайло Бойчук, була ностальгія, він залишився. Георгій Нарбут повернувся із Санкт-Петербурга 1917-го. Микола Гоголь у Росії, бо його викинули з Києва. Він був національно налаштований, хотів викладати в університеті, але його не взяли. Олександр Архипенко теж поїхав. Те, що він народжений в Україні, вже багато означає. Цього достатньо. Візьмімо французьке мистецтво, Ван Ґог голландець, Пікассо іспанець, Сіслей англієць. Завжди є міста, до яких тягнуться, бо дають можливість для творчої реалізації. Як свого часу Париж, потім Лондон. Був Нью-Йорк, але став комерційнішим центром.

А Київ є на цій карті?

— Треба дивитися в історичному розрізі. України взагалі ніхто не знав раніше, ми лише закладаємо фундаменти. Багато сучасних художників потрапили в Центр Помпіду в Парижі. Іванові Марчуку відкривають музей у Києві. Добре, що виставку "Велика сімка" зробили. Аби це в світі сприймалося на рівних, потрібен час і якісні художники. 30 років незалежності — це ніщо. Те, що ми поставили заслон від соцреалізму, серйозний крок.

Якісь нові українські художники вам цікаві?

— Не ходжу по виставках, самому необхідно працювати, а для цього треба інтим і самотність. Зараз усі мої думки пов'язані з розписом церкви в селі Липівка біля Макарова на Київщині. Тут представлені фотографії цих розписів.

×