Богдана Півненко грає на скрипці Ґварнері

 

27 вересня фестиваль "Київ Мюзік Фест" розпочався концертом духовної музики в Михайлівському соборі.

— Наступні концерти присвятимо музиці наших гостей із Білорусі, Грузії, Азербайджану, США, Канади, Швейцарії, — розповідає 70-річний професор Мирослав Скорик. — Розкрию секрет: влада виділила нам 500 тисяч гривень. Але з"являться вони під Новий рік. Поки що приймаємо й селимо музикантів із інших країн за свої гроші.

Член оргкомітету Іван Тараненко голосно зітхає. Каже, що українське мистецтво нині у важкому стані:

— Днями гастролював у Івано-Франківську. Віз із Києва арфу, бо на все місто є лише одна і та без струн.

Заходить 30-річна скрипалька Богдана Півненко, донька художника Івана Марчука. Тримає скрипку П"єтро Ґварнері, яку майстер виготовив понад два з половиною століття тому.

Невже це я написав таку геніальну річ?

Богдана зобов"язалася не називати ні країни, ні міста, з якого привезла інструмент. Говорить, покористуватися ним їй дозволили безплатно. У Києві вона застрахувала скрипку на велику суму. Страхова компанія потурбувалася про сейф, у якому скрипка зберігається. Суму страховки Богдана не називає.

Пропонує послухати "Мелодію миттєвостей". Роздає присутнім диск із записом цього твору. Розповідає, що присвячує його своєму чоловікові, Володимиру Шульзі. Він був одним із співзасновників мережі магазинів "Фокстрот". Нещодавно Шульгу вбили.

До Богдани Півненко підходить композитор Валентин Сільвестров, 69 років. Тисне їй руку. Каже, що розчулений. Бере пластиковий стаканчик із коньяком. Зазначає, що за гарну гру треба випити.

— Коли чую музику, забуваю про все на світі. Якось на концерті в Німеччині мене попросили зіграти на біс. Я так захопився, що геть забув про час. Глянув випадково у вікно, а там — темінь. Потім підрахував, що грав 40 хвилин.

До композитора підходить шанувальниця Олена Хміль. Запитує, як він ставиться до слави.

— У молодому віці слава паморочить голову. А в зрілому розумієш, що твір уже не належить тобі. Іноді сам дивуєшся: "Невже це я написав таку геніальну річ?" —  швидко й натхненно розповідає Сільвестров. Розмахує руками, голосно сміється.

Розказує, як 10 років тому прочитав філософську працю Валерія Лами:

— Він писав: навіщо тобі визнання людей, коли тебе визнає природа? Ось у чому філософія, діти мої. Ну, я пішов.

Олена Хміль кричить йому навздогін: "Маестро, ви — геній".

×