На недавніх гастролях львівського театру імені Леся Курбаса у київському Молодому театрі актор Олег Стефан, 43 роки, грав у всіх восьми виставах. Зіграв Богдана Хмельницького у "Богдані" за Клімом, філософа Сократа у "Хвалі Еросу" за Платоном.

Олег Стефан народився в місті Кілія на Одещині.

— Це містечко на Дунаї, на кордоні з Румунією, — пояснює. — З дитинства мене захопив театр. Пробував вступити в Москву, у Вороніж. Скрізь провалився.

Театральну освіту здобув у Харківському інституті мистецтв. Ще під час навчання став актором Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

— Грав у "Мині Мазайлі" за Миколою Кулішем. Тоді, на початку 1990-х, був підйом національної свідомості. Ми повезли виставу до Львова, вона дуже добре пройшла. Володимир Кучинський (керівник театру Леся Курбаса. — "ГПУ"), який тільки-но організував свій театр, побачив нашу виставу. Я сказав, що не зможу грати в нього в театрі, бо маю місце роботи. Але в Харкові змінилася ситуація, прийшло інше керівництво. Я почав шукати, де б продовжити пошук живого театру. Чогось живенького захотілося, — усміхається.

12 років працює Олег Стефан у Львівському театрі Леся Курбаса.

Чому зупинили вибір на театрі Кучинського?

— Більшість театрів у світі поставлені на комерційну основу. Актори використовують свій дар, який дав їм Бог, щоб вижити. А в цьому театрі триває постійний пошук. Ми не намагаємося якнайдорожче продати свої вистави, сподобатися глядачеві. Людей об"єднують ідеї. Бо коли об"єднують гроші, то воно не довговічне. А там, де є справжня ідея, є справжнє почуття. Після того, як зіграв у "Бенкеті" за твором Платона, я став послідовником цього філософа. Так було зі Сковородою, Лесею Українкою.

Кажуть, ви не маєте квартири, живете в театрі.

— Першого ж дня я пішов по театру шукати куток, де можу покласти свій матрац. Усе там вимив, вичистив, пожив трохи. Потім перебрався в інший куток, третій, четвертий. Грошей винайняти квартиру в мене не було. Директор театру звертався до управління культури, але я не був прописаний у Львові. Тепер я прописався, можу й винаймати квартиру, але вже не хочу щось змінювати.

Торік ви стали лауреатом Шевченківської премії. Як витратили гроші?

— Сто тисяч гривень ми розділили, адже премією відзначили чотирьох людей із нашого театру. З наміром купити квартиру взяв ці 5 тисяч доларів і поклав у банк, щоб вони росли. Та потім сталося декілька стрибків у цінах на квартири, і зараз ці гроші вже нічого не вирішують. Але хай собі лежать, може, колись знадобляться. Запросто комусь віддам, якщо треба буде.

Певно, у театрі багато грошей не заробиш?

— П"ять років тому 7–9 місяців взагалі не платили зарплати. Приносили кожен, хто що мав, сідали за один стіл, їли, а потім ішли репетирувати. Люди змушені пірнати в якісь додаткові заробітки — їм треба годувати сім"ї. Я теж працюю на стороні. Нещодавно мене запросили брати участь у відзначенні сотої річниці Ольжича, і я погодився почитати поезії. Заробляти на весіллі тамадою не піду. Не кажу, що це погано — буває, в акторів є дивовижний дар до цього.

Із родичами спілкуєтеся?

— Маю прекрасних родичів у Львові, — моя покійна мама зі Львівської області. Ходжу регулярно до тіток, вони мене годують варениками і всякими галицькими смакотами. На батьківщині у мене є батько, з ним теж тримаю контакт. Взагалі, я зовсім асоціальний тип. Не був ніколи одруженим, не маю дітей. Свого часу страшенно цим переймався — у 20–25 років, коли всі одружувалися. Потім зрозумів, що не варто. Мій вибір правильний для мене. Дивлюся на все навколо, як на великий театр, велике кіно.

Дивуюся, коли люди, наприклад, на естраді, прагнуть залишатися такими, як були років 20 тому. Всередині в них сидить страх, люди тікають від себе самих. Не бажають прийняти себе таким, яким тебе створив Бог. Наша вистава "Очікуючи на Годо" за Беккетом, де персонажі весь час чекають невідомо кого, який так і не з"являється, — про це. Життя протікає, і ми не можемо сказати, для чого ми його прожили. А з часом перестаємо шукати.

×