"Все добре, тільки так вам галичани мову попсували"

П'єса "Такі" Миколи Куліша і роман "Югурта" Майка Йогансена втрачені назавжди

До кожного ювілею видатного письменника є постанови уряду про видання повного зібрання його творів, – розповідає літературознавець Ярина Цимбал, 41 рік. – Але їх ніколи не виконують. В Інституті літератури бракує фахівців. Більшість займаються інтерпретаціями. Відділ текстології та рукописних фондів, що мав би працювати над підготовкою таких видань, – це зовсім невеликий колектив.

Повних академічних видань за часів незалежності було кілька. 50 томів історичних, наукових і літературних праць Михайла Грушевського не завершені. Почало виходити повне зібрання творів Пантелеймона Куліша у видавництві "Критика". Вже є два томи листів і двотомник "Записки о Южной Руси". Заплановано 35 томів. Не факт, що за нашого життя їх усі встигнуть підготувати. Чимало провідних авторів ХХ століття перевидали. Але постійно знаходять щось пов'язане з ними нове. Коли у 1980-х вийшли 20-томний Павло Тичина і 12-томний Максим Рильський, не називали це "повне зібрання творів". Бо дослідники передбачають, що вигулькуватимуть невідомі тексти.

Ярина ЦИМБАЛ, 41 рік, літературознавець. Народилася в місті Кролевець Сумської області. Старша з шести дітей у родині. Батько – інженер, мати виховувала дітей. Навчалася на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчила аспірантуру Інституту літератури. 2003-го захистила кандидатську дисертацію про творчість письменника доби ”Розстріляного відродження” Майка Йогансена. Науковий працівник Інституту літератури. Впорядкувала шість антологій та авторських збірок серії ”Наші 20-ті”. Твори виходять у видавництві ”Темпора”. Зібрала бібліотеку з понад 300 антикварних книжок, переважно української літератури 1920-х. Любить подорожувати й випікати. Виховує доньку Ліду, 2 роки. Живе у Києві. Літературознавець Ярина Цимбал впорядкувала шість антологій та авторських збірок серії ”Наші 20-ті”. Твори виходять у видавництві ”Темпора”

Повним зібранням творів майже ніколи не займаються комерційні видавництва, бо підготовка потребує багато часу й коштів. Це золотий фонд держави, отже вона і має цим опікуватися. У Москві, наприклад, Федора Достоєвського у 2000-х перевидавали заново. Причому за дореволюційним правописом, яким твори друкували за його життя. Щоб до букви відтворити. Зараз готують повного Миколу Гоголя. Ми його теж вважаємо своїм письменником. Очевидно, маємо видати.

Є чимало правил, як обирають тексти. Найбільше важить останнє прижиттєве видання, на публікацію якого автор погодився. Звісно, щодо видань радянського часу є чимало питань. Наприклад, 1957 року Петро Панч переробив свою повість "Голубі ешелони", написану 1928-го. Це автобіографічний твір про сотника петлюрівської армії. Перша редакція була серйозним психологічним текстом, а перероблена стала карикатурою, сатирою. Винниченко й Петлюра постають у ній як клоуни. Це останнє прижиттєве видання. Передруковувати його чи ні? Що вважати волею автора?

За Російської імперії українських письменників публікували в Галичині. Є листи Панаса Мирного до Михайла Коцюбинського. Він пише: "Прочитав вашу книжку. Все добре, тільки так вам галичани мову попсували". Надруковане тоді в Галичині тепер треба перевидавати за рукописом. Ці публікації – прижиттєві. Але Іван Франко з Михайлом Грушевським в них щось правили Коцюбинському й Панасу Мирному. Треба, щоб уся творчість письменника разом із його листуванням була зібрана в одному виданні. Супроводжена коментарями, поясненням незнайомих слів. До кожного твору зазначається, за яким виданням його публікують чи за рукописом.

Про роботу текстолога люди зазвичай уявлення не мають. Якось у відділ рукописів прислали автореферат про пунктуацію Василя Стуса. У нього були проблеми з пунктуацією. За автора розділові знаки розставили текстологи. Це була дисертація про пунктуацію людей, які готували книжку Стуса.

Листи й щоденники – цінний матеріал не лише для дослідника, а й для читача. У них відкривається особистість письменника. Бо художній твір не можна ототожнювати з автором. Микола Хвильовий не вбивав свою матір, хоча описав таку історію в новелі "Я. Романтика".

Із ненадрукованих творів, але які були в рукописах і про які ми знаємо, п'єса "Такі" Миколи Куліша, роман "Югурт" Майка Йогансена втрачені назавжди. Їх конфіскували під час арештів. Як мені пояснив працівник архіву Служби безпеки України, в 1970-х те, що прикріплялося до справ, знищили. Нібито за непотрібністю. А можливо, не було де зберігати.