Він поки що мене не впізнає. Але ж і не жене від себе

Уривок із роману Софії Андрухович "Амадока"

Її доволі стримані підбори голосно цокали по кахляній підлозі. Вона надто бадьоро рухалась цим вузьким коридором, надміру енергійно карбувала кроки, хоч і в'язла іноді серед колін і каталок, як середньовічний португальський вітрильник серед заростей Сарґасового моря.

Було щось неналежне, щось навіть, сказати б, безсоромне в тому, як ця жінка вносила до лікарняної будівлі своє міцне тіло, розігріте травневим жаром. Ті, повз кого вона проходила достатньо близько, відчували хвилю вологого тепла та суміш запахів – солодкого білого цвіту, поту й кави.

У згин дужки окулярів забилася тополина пушинка. І помаду вона знову вибрала занадто яскраву. Але, зрештою, це ж не храм і не дім ритуальних послуг, як слушно зауважила літня пані, котра не втрачала надії. Хоч навіть лікарі сказали їй, що сподіватися не варто. Що слід готуватися до найгіршого. Уже впритул наблизившись до палати, Романа змушена була зупинитись і перечекати. Огрядний анестезіолог зі зверхнім обличчям хлопчика-відмінника супроводжував каталку з пацієнтом. Рома впіймала себе на думці, що не знає, чи цей пацієнт мертвий, чи перебуває під дією наркозу. Хірург мимохідь обвів її діловим поглядом: водночас несхвальним і зацікавленим.

 

У палаті було стільки сонця, що Романа не одразу зрозуміла, що йому з голови зняли пов'язки. А коли зрозуміла, коли вихопила з-за широкої спини старшої медсестри якийсь розораний фрагмент, щось чорне, щось брунатне, щось розпанахане, негайно перевела погляд на босі ноги, які стирчали з-під ковдри.

Медсестра відчула її присутність, озирнулась і засміялась. Її смішив чималий розмір Богданових ніг. – Сорок п'ятий? Сорок шостий? – запитувала медсестра, ласо омиваючи язиком свої губи.

Ця медсестра Романі подобалася. Вона постійно бурчала, часто хамила, але з нею можна було домовитися. Білий халат тісно охоплював м'який круглий бюст, який затишно лежав на колінах або ковзав грудьми пацієнта, поки жінка обробляла рани.

– Сорок шість із половиною, – за­тнувшись, відповіла Романа.

Медсестра схилилася над понівеченим обличчям, вдивляючись у шви, в краї зашкарублої шкіри, у вологі заглибини на щоках і підборідді.

– Слухай, дівчинко, я всім про тебе розповідаю, – закректала вона, розгинаючи спину. – Як це ти впізнала його, в нього ж усе обличчя було забинтоване.

Рома сіла на край ліжка, уникаючи дивитись безпосередньо на чоловіка, зняла окуляри й видобула нарешті пушинку. Без окулярів вона виглядала непереконливо.

Довго протирала скельця серветкою, хухала на них – і знову заходилась енергійно їх розтирати, вкладаючи в це трохи забагато зусиль.

Тоді опанувала себе, наділа окуляри й пильно поглянула на того, до кого прийшла. Тепер вона цілковито володіла собою. Готову до будь-чого, її неможливо було заскочити зненацька.

Злегка усміхаючись і не відводячи від Богдана погляду, Романа відповіла, що впізнала його за губами. Очі були ще занадто пошкоджені, запухлі.

Але навколо рота на фотографії пов'язки не було. І Романа впізнала його губи.

Тепер вони обидві з медсестрою не зводили поглядів з обличчя чоловіка, що горілиць лежав перед ними, не виявляючи жодних емоцій, не рухаючись. Жінки роздивлялися чоловіка пильно й ніжно, по-господарськи.

Як грядку, в яку вже вкладено чимало зусиль і часу, але яка вимагає невсипущої уваги.

Зовсім скоро вона звикла до його обличчя. Більшість пов'язок зняли, і він уже не скидався на мумію. Тепер вона бачила перед собою чудовисько.

Понівечене обличчя з обширними западинами на щоках і підборідді, де тільки недавно відійшла чорна кора струпів і почала наростати тонка рожева шкіра, зі здутими білими шрамами на чолі, у бровах і навколо очей, із розплющеним носом, із продірявленими вухами, яким бракувало значних фрагментів плоті.

Стоматолог-ортопед, дрібний метушливий альбінос із дитячими долонями, сказав, що процес протезування перевалив за екватор. Тепер треба дозволити яснам гоїтись, вживленим вінірам – пристосовуватися до кісток, а кісткам – до шматочків титану.

– Найгрубшу частину цієї тонкої роботи зроблено, – сказав альбінос, аж роздимаючись від пихи за свої ювелірні пальці, свій надчутливий американський мікроскоп, за ізраїльські технології протезування, – далі ми будемо діяти поволі і з більшими інтервалами.

– Час уже проплатити наступний етап, – додав альбінос, тручи кісточками тоненьких вказівних пальчиків червоні оченята. – Та й попередній, ви ж пам'ятаєте, проплачений не повністю.

Вона продала лижне спорядження – чоловічі лижі Stockli, білосніжні жіночі (і, здається, жодного разу не вживані) лижі five star, гірськолижні черевики Salomon X-Pro, куртки Helly Hansen (одна навіть з биркою), штани Marmot, термобілизну Icebreaker (усе ще запаковане), підштаники Patagonia, рукавиці Black Diamond і гірськолижні карбонові окуляри Oakley`s, кілька спальників (таких м'яких і легеньких, що вона навіть ненароком заснула в одному з них, вирішивши просто полежати хвилини дві), два намети, схожі на космічні станції, і якийсь високотехнологічний ліхтар – чи то для глибоководного пірнання, чи для дослідження печер. Цей ліхтар забрав собі продавець спортивного спорядження, якого вона знайшла через інтернет. Він так збудився, що аж спітнів – Романа помітила, як його сіро-зелена футболка поволі темніла під пахвами, відчула, як задушливе повітря напівтемного складу наповнилося терпким запахом, що лоскотав ніздрі.

Вона знала, що й велосипеди доведеться продати. І не тільки їх. Їй це було неприємно, навіть гірко, але іншого виходу не мала.

Романа добре знала, заради чого все це робить. І знала, що готова зробити ще й не таке. Такої сили, пружної гарячої сили, що нуртувала всі ці місяці в її жилах, пульсувала в животі, наповнювала м'язи міцністю, хребет – гнучкістю, прояснювала погляд і освіжала мозок, Романа не мала досі ніколи в житті. Вона знала, заради чого живе. Вона жадібно, навіть захланно прагнула жити. Почувалася так, ніби довший час провела без ріски в роті – а тепер опинилася перед тацею зі щойно приготованими стравами.

Що ти можеш вдіяти, якщо руки вирішують самі. Щоразу Рома нагадувала собі, що йде до клініки, до реабілітаційного центру, і тому цього разу вже точно слід одягнутись скромніше. Але коли вона починала збиратися, її руки виймали з шухляди ту окрему особливу коробку з кількома наборами мереживної білизни, знімали з плічок сукню чи блузку з глибоким вирізом, перебирали стосик одягу – і ніби навмання витягали з нього щось напівпрозоре, щось обтисле, щось вузьке. Не встигала вона будь-що усвідомити, закликати на підмогу критичний розум, як пальці вже підмальовували їй темні широкі брови і надто яскраві уста.

Вона знала, що це зовсім не обов'язково робити – з її організмом і так активно щось відбувалося. Почувала себе великою тропічною квіткою з м'ясистими пелюстками, з краплями вологи на тугих тичинках. Квіткою, яка була чимось більшим від рослини, – граційно ворушила стеблом, вдивлялася своєю чутливою маточкою в лісову гущавину, читала навколишній простір своїми клітинами, розповсюджувала пахощі (чи не пахнуть такі тропічні квіти гнилим м'ясом? Десь Рома таке читала), поїдала комах і пташок.

Рома дивилася на себе у дзеркало – зіниці розширені, шкіра виділяє сяйливий секрет, пришвидшено б'ється жилка на скроні. Рома порскала на себе золоту рідину з бурштинової кулі: тричі, а тоді, на мить завмерши, все ж таки – четвертий і п'ятий рази. Рома взувала туфлі на підборах. Сьогодні темно-темно-сині з візерунком-тисненням. Наступного разу – чорні човники. А потім – вишневі, через які вічно натерті п'яти. Іноді їй здавалося, що вона не витримає збудження. Заспокоювала себе, збавляла темп – але вже за хвилину знову ловила себе на тому, що мчить, спотикаючись, уся спітніла, захекана, з широко розплющеними очима, з перенапруженими литками. Відхекувалась уже в палаті. Сідала зазвичай на край його ліжка – поруч із босими ногами, які незмінно стирчали з-під ковдри: сині кінцівки з дрібними заглибинами, зірвані нігті. Їй здавалося, він почав її впізнавати. Реагував на її прихід. Романа була впевнена, що помічала якусь тінь емоції в його очах, коли вона з'являлася на порозі. Це могла бути радість. Хіба він міг не радіти з того, що вона прийшла – до нього ж ніхто більше не приходив, окрім медсестер і лікарів.

До інших хлопців приходили родичі, друзі – до нього ж іноді навідувалась жінка-психіятр (Романа ревниво констатувала привабливість цієї зрілої блондинки та її неприховану зацікавленість пацієнтом), соціяльні працівники, ще якийсь млявий чиновник. Усе це робилося заради галочки.

Він нічого не пам'ятав. Майже не міг говорити – язик був пошкоджений (хоча пластичний хірург запевнив Роману, що коли йдеться про його частину справи, то мова відновиться, чоловік заговорить). Узагалі – він не реагував практично ні на що, весь час або спав, або перебував у занімінні та прострації. Осклілі очі без жодного виразу. Нерухома потворна маска замість обличчя. Роману це не знеохочувало. Навпаки. Щойно ввійшовши до палати, вона прикипала поглядом до нерухомого чоловіка під ковдрою і не могла відірвати очей, аж доки медсестра не просила її йти геть. Хлопці з сусідніх ліжок один поперед одного намагалися привернути її увагу, зав'язати розмову – і кучерявий без правого ока, і тоненький хлопчина з ампутованими ногами (біля його ліжка стояв темний лискучий футляр від контрабаса, обклеєний салатовими й фіолетовими наліпками), і веснянкуватий красунчик, який, вочевидь, мав залишитися назавжди паралізованим, чого, здавалося, не бажав розуміти і від чого вперто сам себе захищав, перебуваючи постійно в надміру збудженому радісному настрої.

Він просив санітарок, щоб ті розкривали його до пояса, оголювали його міцний торс – пропорційний, добре збудований торс молодого чоловіка. Рома неуважно щось відповідала хлопцям. Часто просто не дочувала запитань, не стежила за історіями про болото й бігунку, бухло та вибухи – ніби це були не розповіді про війну, а заспокійливе шелестіння прибою в морській мушлі, прикладеній до вуха. Коли паралізований розповідав їй наївні недолугі анекдоти – а він знав неймовірну кількість недолугих анекдотів, – Романа, навіть не повернувши голови до жартівника, зображала на обличчі розсіяну усмішку. Її погляд ніяк не міг насититися виглядом пацієнта, до якого вона приходила. Всі органи її чуття – або навіть геть усі її органи, зовнішні та внутрішні – були націлені на це велике понівечене тіло, пошматоване й виснажене, порізане і залатане.

 

Він лежав горілиць, бо інакше просто не міг лежати (тільки іноді медсестри перевертали його, обробляючи пролежні), перебуваючи на одному з найнижчих рівнів людської активності. Єдина характерна ознака, єдина зміна, яка відбувалася час від часу в його поведінці, в його діяльності, стосувалась повік. Романа заходила до палати і схвильовано відзначала про себе: "У нього розплющені очі". Або: "У нього заплющені очі". Якщо очі були заплющені, це не свідчило про сон. Так само, зрештою, як тоді, коли очі в нього були розплющені, це не означало, що він не спить.

Вона сідала спиною до решти хлопців, витісняючи всіх людських істот за межі Всесвіту, розміром з одне лікарняне ліжко. Її губи наближалися до того, що колись було людським вухом. Романа звикла до деформованості й шрамів. Гній і сукровиця стали для неї явищами, які безпосередньо її стосувалися. Вона могла довго мандрувати поглядом уздовж швів, що стіжками скріплювали краї розірваної шкіри. Могла придивлятися до фрагментів, позбавлених верхніх шарів епітелію, і їй видавалося, що вона розрізняє процеси регенерації, поділ клітин.

Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя – все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любові: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.

Романа почала з епізодів простих і не надто важливих: поховання синички, розкопки мурашника, побиття сусідського хлопчика, який відривав крильця метеликам. Розповідала про його бабу Уляну – найголовнішу особу Богданового життя: вона володіла остаточним і точним знанням про світ (і це знання не породжувало радості), ніколи не усміхалася, не зітхала з полегшенням, не дозволяла ні собі, ні іншим розслабитися і випромінювала хворобливу, болючу й заразну самотність, на яку жодним чином не впливало те, що поруч із нею завжди були дві молодші сестри, Нуся і Христя, син та інші члени родини. Про діда Криводяка, священника і повстанця, у якого в дитинстві від невідомої хвороби випало все волосся, навіть брови і вії, і який ціле життя прожив, щомиті чекаючи свого скону, однак помер не від хвороби, а від катувань у концентраційному таборі поблизу Норильська. Про прабабу Зену, яку всі так боялися звести в могилу, що довгими роками не казали їй про себе жодної правди, годуючи фантазійними епопеями, покликаними вдовольнити стару. Натякнула на складні стосунки з батьком.

Романа уникала фізичних дотиків, тому що Богдан продовжував ігнорувати її присутність. Це ігнорування кожної миті могло перейти в прийняття, але могло переродитися також у відторгнення, тож Романа була обережна, як нейрохірург, що дбає про цілісність якомога більшої кількості клітин. Вона шепотіла йому на вухо слова, і рух повітря з її вологого рота торкався зіщуленого брунатного клаптя м'яса навколо вушного отвору. Романа розповідала Богданові про дачний будинок за Києвом, де вони жили разом і куди повернуться зовсім скоро, нехай лише Богданові зроблять ще кілька дрібніших операцій, нехай закінчаться необхідні процедури і він набере достатньо сили, аби покинути клініку.

Романа запевняла Богдана: щойно заскрипить під його черевиками гравій стежки, щойно рипне дерев'яна хвіртка, зачепивши своїм півкруглим верхом розлогу гілку "ялини Сталіна", щойно ключ повернеться в ледь схопленій іржею колодці і в обличчя війне теплим запахом мишачих екскрементів, щойно він побачить свої інструменти, свої папери і книжки, їхні спільні фотографії і знімки його родини, щойно ляже до їхнього ліжка – пам'ять прийде і ляже йому в череп, як дитина в колиску, як тварина у своє нагріте кубло. Богдан ніяк не виявляв, чи слухає Роману, чи розуміє її. Якщо його очі були розплющені, вони мали вираз відсторонений. Зіниці цілились у якусь точку на стелі або протилежній стіні. Жодного разу за весь цей час Богдан не зустрівся з Романою поглядом.

Часом заходила білява жінка-психіятр і тут же, побачивши біля Богданового ліжка Роману, закочувала очі й цокала язиком.

– Ви його перевтомлюєте, – казала вона. – Невже ви не розумієте, що пацієнт глибоко травмований, що він перебуває у прострації, що ви можете йому нашкодити. Багатомісячна робота цілої армії лікарів зійде нанівець. Вона вже, цієї ж самої миті туди сходить – на ваших очах, із вашої провини! Ви не уявляєте, наскільки складним і делікатним інструментом є людський мозок. Краще би вам деякий час не приходити, – говорила Слонова, брала Богдана за зап'ястя, зазирала йому в очі, ставила йому запитання.

На Слонову Богдан реагував. Односкладно відповідав на її запитання, відповідав поглядом на погляд, часом навіть усміхався (один із кутиків рота, смикаючись, вигинався додолу).

– Я його дружина, – казала Рома, намагаючись за агресією приховати переляк. – Він – мій чоловік, і я буду до нього приходити. До того ж я приношу гроші на його лікування. Якими ліками ви його лікували раніше? Якими нитками ви його шили? Коли йому почало ставати краще?

Слонова презирливо піднімала брову.

– Можливо, фізично йому й краще, – цідила крізь зуби вона. – Можливо, і краще, хоч я би так не сказала. Але психічно ви йому шкодите. Він вас не впізнає. Він вас не знає.

Вона виходила з палати, цокаючи підборами. Її зад був туго обтягнутий білим халатом. Крізь тканину прорізалося мереживо трусів. Рома думала: нехай він поки що мене не впізнає. Але ж і не жене від себе.

×