10 березня в Національній опері нагороджували лауреатів Шевченківської премії.

– Як ми трактуємо Кобзаря, так і українську культуру. Якщо як дідугана з вусами, в шароварах – це одне. Якщо як новатора, авангардиста, культурного героя – зовсім інше, – каже журналіст Юрій Макаров, 64 роки. Очолює комітет Національної премії імені Тараса Шевченка з грудня 2019-го. – Ця відзнака була медалькою, важливою більше для того, хто її отримує. Так склалося. Ми прагнули це змінити. Раніше нагороду давали за сукупність заслуг усього життя. Ми виходимо з того, що премія має не просто увінчувати когось достойного. А й показувати суспільству тенденції та головні, перспективні, новаторські явища. Які визначатимуть обличчя української культури завтра

"Візуальні мистецтва" – Олександр ГЛЯДЄЛОВ, 63 роки, проєкт "Карусель"

Олександр ГЛЯДЄЛОВ, фотограф:

– Не можу знімати те, до чого байдужий. Захотілося вийти на вулицю і фіксувати на плівку справжнє життя. Поставив завдання розібратися в реальності, наблизити її. На моїх знімках – дійсність в екстремальних проявах.

До циклу "Карусель" увійшли 29 робіт. Їх знято з 1996-го по 2019 рік у дитячих інтернатах, місцях позбавлення волі, тюремних лікарнях. Останні кадри зроблено на Донбасі.

У складні обставини може потрапити кожен. 1997 року робив пересувну виставку про дітей на вулиці. Показував в Одесі. Там, де видавали тимчасове посвідчення безхатькам, побачив типового гуцула з полонини, з Івано-Франківської області. Каже: посварився з жінкою, пішов – і опинився тут, нетверезий.

2000-го виставлявся в американському Бермінгемі, штат Алабама. Ходив нічліжками. Там був чоловік, який раніше керував великим німецьким банком.

Виставку побудовано у вигляді кола. Починається і закінчується фотографією хлопчика на каруселі. Зроблена в Парижі. Я гуляв містом. На площі Пляс де ля Віль побачив атракціон. Жінка привела онука, взяла квиток, він сів на конячку. Заграла музика, і карусель закружляла. Малий на ній був один. Вражений, я сфотографував його.

Знімаю фотоапаратом Leica. Хороші плівки коштують дорого. Більшу частину грошей (премія становить 200 тис. грн. – Країна) витрачу на матеріали.

 

"Музика" – гурт "ДaxaБрaxa", альбом "Шлях"

Любов МОРОЗОВА, 38 років, музикознавиця, член комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка:

– Альбом "Шлях" 2016 року складено з традиційних пісень частин України, зокрема Криму. Показує, які ми різні і при цьому як багато спільного маємо. Платівка містить і українську автентику, і сучасні ритми. Це дає змогу навіть іноземцям сприймати нашу культурну традицію. Робить автентику актуальною завжди.

"ДaxaБрахa" стали відомі за кордоном перед тим, як гурт почали слухати на батьківщині. Українці через довгу ізоляцію від світу мають потребу подивитися на себе збоку. Це як із подорожами – слід побувати в Європі, щоб повернутися додому і подумати про себе.

Колектив успішний не лише у творчості, а й комерційно. А в нас таким не симпатизують. Українцям заважає чужий успіх. Люблять страждання, щоб бідували. Мені доводилося адвокатувати гурт перед академічним товариством. Достукувалась, лише коли розповідала, як їм було на початку важко. Вони ж не вписувались у жоден жанр. Не автентика і не попмузика, не класика й не електроніка. Щось на перетині. Поїхати гурту на "Джаз Коктебель" не давали, бо це не джаз. На фестиваль сучасної музики – теж ні, бо не грають контемпорарі.

"Театр" – режисер Владислав ТРОЇЦЬКИЙ, 55 років, композитори Роман ГРИГОРІВ, 35 років, Ілля РАЗУМЕЙКО, 30 років, опера-реквієм "ЙОВ"

Любов МОРОЗОВА:

– Це мала бути опера за "Енеїдою" Івана Котляревського, так починалася. За кілька місяців роботи музиканти змінили її. Вперше виконали 2015-го на "Гогольфесті". Це був своє­рідний тизер до твору, доволі вдалий. Глядачі спонукали музикантів повторити – на фестивалі опера прозвучала двічі. Після цього композитори її допрацювали, і того ж року "Йов" уперше прозвучав повністю. Викликав фурор. Неможливо було повірити, що на сучасне мистецтво так активно йдуть. Але потрібна була й західна оптика, щоб зрозуміти масштабність і актуальність такого мистецтва. Опера вибухнула і там. Звучала в Нью-Йорку, Відні. Потужно показала себе. Зібрала чимало нагород.

"Йов" найбільше потрібний нам, українцям. Вітчизняні оперні театри, у тому числі ті, що звикли працювати тільки з матеріалами ХІХ століття, показали його в себе на сцені. Це знак довіри до продукту й автора.

Цей жанр для України не до кінця розкритий. У кожної нації є своя національна та історична опера, на яку можна опиратись і казати: це наша спадщина, школа, на якій ґрунтуємось. В України три опери, які є в репертуарах усіх театрів, – "Наталка-Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Тарас Бульба". Перша – це музична частина до драматичної вистави, фактично збірник пісень. Друга – комічна оперета, що не може претендувати на звання історичної національної опери. Більше того, це російський погляд на Україну, який задовольняв імперію: веселі люди в шароварах ходять напідпитку, б'ють жінок. "Тарас Бульба" йде в оперних театрах під редакцією 1953 року Левка Ревуцького та Бориса Лятошинського. В ній 60 відсотків – не є роботою Миколи Лисенка. Увертюру написали частково на його темі. Тому в ній помітний радянський мотив.

Революція гідності підштовхнула нас до пошуку ідентичності. У тому числі в опері. І з усього оперного масиву, який з'явився з 2014-го, "Йов" – найбільш вдалий, закінчений. Він претендує, щоб про нього говорили як про головний продукт епохи. Увібрав сучасні українські мелодику й ритми. При цьому слухач не входить у довгу музичну традицію опери. Вона така і має бути – актуальна й доступна для всіх.

Це приклад неідеологічної опери, яка найбільше виражає ідеологію українців. Християнські цінності, масштаб нашої держави у світі чи сама вербальна історія про біблійного праведника Йова в контексті історії України. Це установка на те, якою має бути наша музика, щоб ми могли самі себе через неї ідентифікувати.

"Публіцистика" – Євгенія ПОДОБНА, 30 років, книжка "Дівчата зрізають коси"

Євгенія ПОДОБНА, журналістка:

– У книжці є спогади 25 жінок, що брали участь в АТО у складі Збройних сил та добровольчих підрозділів у 2014–2018 роках. Це розповіді про бойові операції на Луганщині й Донеччині, про звільнення українських міст і сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих, воєнний побут.

2014-го знімала сюжет про кількох жінок, які вийшли з Іловайська. Вони були з добробатів, які тільки-но оформлялися в офіційну структуру. Мене зацікавила тема – як це, бути жінкою на війні. Тоді ще не могли обіймати в армії купу посад. Були оформлені начальницями лазень, діловодами. Насправді командували підрозділами, були снайперками, розвідницями. Виходило дивно, коли ці жінки мали отримувати бойові нагороди. Наприклад, швачка – орден "За мужність".

У моїх героїнь були класні історії. Телесюжет чи документальний фільм не вмістить усього. А хотілося, щоб розказали їх від А до Я, щоб не потрібно було різати, підбивати під шпальти і хронометражі. Виникла думка написати книжку.

Важливо згадати долі жінок, які не ввійшли в книжку. Син Оксани Терещенко-Чорної загинув у Донецькому аеропорту. Вона пішла в армію рятувати чужих дітей як медик. Ще одна мама – Людмила, позивний "Мальва" – воює в батальйоні "Айдар". Також за свого загиблого сина.

Хлопці в армії звикли до жінок. Але бачу дискримінацію з боку суспільства. У Facebook пишуть: покинула дітей, погана мати. Про чоловіка такого не скажуть.

"Література" – Маріанна КІЯНОВСЬКА, 46 років, поетична збірка "Бабин Яр. Голосами",

Тарас ПРОХАСЬКО, 51 рік, збірка есеїв "Так, але…"

Ростислав СЕМКІВ, 44 роки, літературознавець:

– Поезія Кіяновської густа, емоційна, імпульсивна і підсвідомо інтимна, як казала авторка. Збірка – про краще розуміння багатогранної історії нашої країни. Кіяновська зачепила тему, яка давно витає в повітрі, але про яку ніхто не наважувався говорити. Трагедію євреїв ХХ століття можна порівнювати з геноцидом українського народу. Нації пережили насильницьку смерть у багатьох проявах – культурному, науковому, просвітницькому, політичному. А хто вижив – залишився напризволяще. Єврейському народу вдалося об'єднатися після пережитого. Українці тільки проходять цей шлях. Та й зараз наші історії подібні, як ніколи. В Ізраїлю вічна боротьба з Палестиною. І нібито нема війни, але є жертви. Те саме в нас із Росією. Переживаємо трагедії, маємо розбиті родини і серця, тугу і свіжі могили.

Потрібно проводити паралелі, аналізувати й учитися.

Форма Прохаська – проста на перший погляд, але складна за своїм підтекстом. Есеї – ніби тихе спостереження за довколишнім середовищем. Щільне письмо з яскравими образами й думками. Занурюється у міфи, пригадування, генетичну пам'ять. У збірці есеїв проявив ще один аспект – регіональну пам'ять. Виступає дослідником свого внутрішнього світу, реакцій та рефлексій до світу зовнішнього. Він видобуває у текст весь багаж знань, усі особливості виховання, традиції регіону Карпат, чи то загалом заходу України. Ці регіональні пам'яті різнять одну частину країни від інших на побутовому рівні, але не спотворюють цілісної картини нашого народу.

Вірш зі збірки Маріанни Кіяновської "Бабин Яр. Голосами"

бідна мама моя все благала просила втікай

чуєш йосю втікай не дивися на мене каліку

я ж без неї не міг утекти ще не край ще не край

думав я ще не край відчуваючи тугу велику

як не стало її все її я дбайливо зберіг

не продав і не виміняв навіть на хліб навіть вчора

а годину тому ледве встиг завернути за ріг

як обставили вулицю знову облава майора

я вже бачив на кірова був при параді в кашне

а сьогодні він вистрелив в мене поранив мене

то нічого однаково я вже халяви варив

ми із данею приноровились варити халяви

даня учень шевця він з хоривої бідний хорив

бідний київ і бідні ми всі що руде що біляве

бідний кожен хто втратив надію конвойний тепер

нас веде чотирьох але дивиться тільки на розу

і мугиче німецькою сказку із билью я вмер

або майже умер я в це вірю йдучи по узвозу

але все ж таки думаю отже існую не вбитий

вже урочище там десь розстрілюють хочу любити

×