У наших серіалах не зрозуміло, дія відбувається у Києві чи Москві. У "Спіймати Кайдаша" – в селі Семигори

12-серійний телесеріал "Спіймати Кайдаша" показали в березні на каналі СТБ. Половину коштів на створення – понад 13 млн грн – проєкт отримав від Міністерства культури. Шоуранерка і сценаристка фільму – Наталка Ворожбит, режисер – Олександр Тименко. За перший місяць на телебаченні й інтернет-майданчиках його переглянули понад 10 мільйонів людей. Про причини успіху серіалу розповідає артоглядачка Олена Чиченіна, 33 роки.

"Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького – добрий вибір для переосмислення. З одного боку, це відома історія з топу нашої класики. З другого – до української літератури є упередження через слабку шкільну програму. Тому назва серіалу часом відлякувала глядачів. Чимало бралися за нього лише після сотого позитивного відгуку. Тому запитання: твір зіграв на руку серіалу чи навпаки?

 

Хороший серіал від посереднього "мила" відрізняють кілька моментів. Перший – контекст. Зазвичай у нас знімають без нього, щоб можна було продати за кордон – у Росію найчастіше. Не зрозуміло, де відбуваються події – в Києві чи Москві. Від цього страждає якість. І з точки зору інформаційної та культурної безпеки, це кепська традиція. У "Спіймати Кайдаша" дія відбувається в селі Семигори на Київщині. Контекст – помаранчева революція і влада після неї, президентство Януковича, Майдан, війна на Донбасі.

Другий момент – робота з персонажами. Кіношникам не завжди вдаються неоднозначні герої, і на екрані бачимо пласкі характери. Хороші або погані – без напівтонів. Сценаристка Наталка Ворожбит не відділяє себе від персонажів, не дивиться на них згори, як на піддослідних. Толерантна до них. Розуміє їх і не засуджує.

Кожен образ добре прописано – є історія, мотивація, характер. Упізнаєш себе в кот­ромусь із персонажів або в усіх потроху. Вони мають ті ж проблеми, що і глядачі. Одні – за Ющенка, інші – за Януковича, решті – байдуже. Одні – за мир, інші проти окупації Донбасу. Через героїв творцям серіалу вдалося розкрити й тему, характерну для світу загалом, – неможливість і небажання змінити обставини. Людям може не подобатися рівень життя, умови. Вони звинувачують усіх довкола у своїх бідах. А варто хоча б з'їхати від батьків, позбутися токсичної атмосфери.

Третій момент – талант і гроші. Виробники серіалів пояснюють низьку якість малими бюджетами. Але, коли їм випадає можливість працювати в повному метрі, з непоганим фінансуванням, часто виходить те саме. Талант має значення. Як і досвід. Якщо роками знімати "мило" тільки задля грошей, рука набивається саме на такий продукт. У "Кайдашах" зійшлися талановита команда і достатнє фінансування. Хоч мистецьке коло й обурювалося, з якого це переляку держава дає гроші на серіали.

Зустрічала претензії до мови – суржик. Є глядачі, які не терплять, як говорять більшість українців. Вони – за чистоту мови, проти будь-яких її трансформацій. Ставлять за приклад прозу Сергія Жадана, де на Донбасі всі спілкуються чудовою українською. А інші глядачі навпаки – у захваті від органічної мови, ненадуманого суржику. Завдяки йому персонажам віриш.

Велика частина аудиторії серіалу не дивиться телебачення. Переглядають контент, який обирають через стримінгові платформи та SmartTV. "Спіймати Кайдаша" може стати прецедентом того, що можна робити хороші українські серіали. І їх дивитимуться.

Не перший рік говорять про створення в Україні платних платформ на зразок Netflix. Аудиторія дає абонплату щомісяця, її смаки вивчають і знімають під неї проєкти. А ті, хто дивиться безкоштовне ефірне мовлення, отримують продукт без претензій на якість. Та в Україні поки що немає критичної кількості людей, згодних платити за контент.

 

"Ми перестали плодити до себе подібних"

– Фразеологізм "спіймати Кайдаша" означає зажуритися, занепасти духом, задуматися, прих…їти від життя. Дізналася про це, коли гуглила ілюстрації до "Кайдашевої сім'ї" і знайшла мем зі старим п'яним Омельком. Зрозуміла, що ось це "прих… їти від життя" – про цю історію, – каже сценаристка Наталка Ворожбит, 45 років. Дію повісті "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького 1878 року перенесла в наші часи.

Сюжет розгортається в 2005–2014 роках. У селі Богуславського району на Київщині Омелько Кайдаш тримає СТО. Ремонтувати машини йому допомагає старший син Карпо. Бере в батька гроші на весілля. Не хоче йти в прийми до заможних батьків дружини Мотрі. Живуть у старій тісній хаті Кайдашів. Свекруха з невісткою постійно сваряться. Мотря не може завагітніти й від цього страждає ще більше. Свою неповнолітню вагітну дружину в дім приводить молодший син Лаврін. Крім побутових сварок, сім'ю розділяє Революція гідності. Карпо – прихильник старої влади. В окупації Криму і Донбасу звинувачує "майданутих". Лаврін іде на війну захищати Україну.

– На вулиці люди зупиняли й дякували вже після перших двох серій. Значить, побачили, прожили цю історію, – каже актор Віктор Жданов, 51 рік. Зіграв голову сім'ї. – У Нечуя-Левицького Кайдаш жорсткіший. Сучасний Омелько – м'який алкоголік-філософ. Він плід радянської системи. Із формації людей, привчених не думати. Застряв у тому часі. Ностальгує. Але обставини змінилися, як і суспільство. Доводиться підлаштовуватися. Не завжди це вдається. При цьому в сценарії Наталки Ворожбит молодший син Лаврін не повторює помилок батьків. Попри обставини, намагається вирватися з цього кола, він – інакший. І це, сподіваюся, справді ознака нашого часу. Ми перестали плодити до себе подібних. Відчуваю це по своїх дітях, студентах. Молодь теперішньої України енергійніша, цілеспрямованіша за покоління, виховані СРСР.

У сім'ї Омелька багато негараздів через егоїзм, цинізм, небажання зрозуміти одне одного. Він усе життя відчуває біль. Коли був в армії, дружина зрадила з головою колгоспу. Але він навіть не знає, чи це правда. Просто живе з цим. Нікого не простив. Ну як так можна? Треба було розібратися. З'ясувати для себе, що таке любов, щастя. Наш фільм і спрямовує глядача подумати, як будувати стосунки, щоб життя було не таким, як в Омелька.

Ми не говоримо між собою. Лише коли з близькими стається якась біда, звертаємо на них увагу. Кайдаша паралізувало від горілки, впав у кому. Й лише тоді рідні приходять розмовляти з ним. Омелько лежить, довкола нього всі крутяться, а йому це вже не потрібне. Чоловікові такого тепла від рідних і бракувало – тому й пив.

Історія сучасних Кайдашів – це дзеркало для українців. У фільмі нема настрою приреченості, що ми всі ще довго будемо жити, як ця сім'я. Навпаки, небайдужість людей до цього серіалу дає надію.

текст: Іван СТОЛЯРЧУК

×