Серед прем'єр столичного Театру на Подолі – іронічний детектив француза Робера Тома "Пастка для самотнього чоловіка" в постановці Ігоря Славинського

АВТОРУ ЦИХ РЯДКІВ РОЗПОВІДАЛИ, ЩО В МІСТЕЧКУ СРІБНОМУ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ В ОДНІЙ ЦЕРКВІ ВИСЯТЬ "ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В БОЖОМУ ХРАМІ". Поміж інших пунктів там є й такий: якщо при богослужінні задзвонить ваш мобільник, мусите спокутувати цей гріх десятьма доземними поклонами во славу Господа. В театрах також є застереження щодо мобільників: їх пропонують вимкнути. В Театрі на Подолі пішли трохи далі: закадровий голос перед виставою забороняє знімати будь-що на фото чи відео, а також обговорювати чи оцінювати побачене. Той голос звучить вкрадливо-нахабно і наполегливо, немов вас зомбують. Саме цю заборону й кортить порушити. Хоча зрозуміло, що зомбують не всерйоз. Але спектакль десь на дні свого смислу – якраз про небезпеку зомбування, що підстерігає там, де найменше сподіваєтесь.

Хоча, на перший погляд, ніщо про це не нагадує. Перед нами нібито простий розважальний детектив. Колись цю п'єсу екранізували за участю Караченцова, Яковлєва, Смоктуновського. Отже, для деякої частини публіки розв'язка детективного сюжету давно не є секретом. А історія така: у мсьє Даніеля пропала дружина, і він викликає поліцейського комісара. Свідків – жодних. Але хитромудрий комісар знаходить і нібито свідків, і навіть нібито дружину – ту, що пропала. "Це несправжня дружина!" – твердить мсьє Даніель. Але йому протягом цілої вистави морочать голову, й нарешті кажуть: "Гаразд, якщо ця несправжня – то де ж справжня?" І мсьє Даніель, геть засмиканий і затурканий, раптом каже: "А я її вбив, щоб заволодіти спадщиною". От і все, фініта ля комедія, зло покаране.

Навіть коли п'ють, прикидаються кимось іншим. І скільки б не випили, вміють залишатися тверезими

Погодьмося, сюжет не такий глибокий, щоб шукати в ньому за формулою Станіславського життя людського духу. Але артисти Театру на Подолі тим і цікаві, що добре вміють працювати не буквально за сюжетом, а ніби понад ним. Вони його не обслуговують, а використовують. Так, як фокусник користується капелюхом, щоб діставати звідти птахів, кроликів та інші неймовірні речі. Скажімо, Сергій Бойко грає комісара таким собі сором'язливим алкоголіком. Ось він приходить у дім мсьє Даніеля, де на виду стоїть усіляка випивка. Убитий горем господар забуває пригостити комісара. Той міг би й сам собі налити, але пристойне виховання не дозволяє цього зробити без запрошення. І починається розкішна комічна гра: комісар усіляко натякає клієнтові, щоб той налив віскі. І саме це – наллють чи не наллють? – для публіки стає на якийсь час головною інтригою, важливішою й цікавішою, ніж те, куди пропала дружина. Нам більше нічого не хочеться, аби лиш комісар довше був на сцені й нарешті отримав свою порцію віскі. І в цьому було б більше справедливості, аніж якби він знайшов пропажу. Зрештою, усі інші персонажі – принаймні чоловіча їх половина – випити люблять і роблять це віртуозно. Приміром, герой Мирослава Павліченка приймає на душу кожну чарку так, що це нагадує цілий цирковий номер із ковтанням шпаги. А ось інший аматор спиртного – художник Мерлуш у виконанні Володимира Кузнєцова. Така собі сонячна особистість. Ми не знаємо, які картини він пише, але бачимо, як тримає дволітрову пляшку вина, – й віримо, що цей чоловічок вміє відрізнити шедевр від підробки.

Перед нами – свято, карнавал, каскад ­акторських атракціонів. Те, що не може закінчитися погано і розчарувати. Але закінчується воно якраз так – відчуваємо щось подібне до розчарування, ніби раптом опиняємось у злому й незатишному світі. І ловимо себе на думці: нам не хотілося, щоб мсьє Даніель раптом узяв і признався – саме в тому, чого він, можливо, і не вчинив. Актор Федір Ольховський грає мсьє Даніеля не злочинцем, а простодушним лохом, що потрапив у пастку на оцьому фестивалі безтурботних розіграшів, де люди, навіть коли п'ють, прикидаються кимось іншим. І скільки б не випили, вміють залишатися тверезими.

І ви раптом туманно пригадуєте, що з вами було щось подібне. Наприклад, коли дивилися по телевізору яке-небудь із безкінечних шустер-шоу, й у певний момент вас охопив азарт оманливої істини, і ви забули, що тут граєте не ви, а граються з вами, і краще справді вчасно вимкнути телефон, а заодно й телевізор, щоб не довелося потім бити поклони там, де нікому нічого не винен.

×