Театр не може бути європейського рівня. Він або цікавий, або ні

Андрій КРІТЕНКО 56 років, театральний режисер Народився 10 липня 1963-го в Києві в сім’ї балерини й актора. Закінчив театральний університет імені Івана Карпенка-Карого. Працював режисером-постановником. 1993-го в Київському театрі юного глядача зі сценографом Лесем Подерв’янським поставив ”Оргію” Лесі Українки. За цей спектакль звільнили. Постановка отримала ”Київську пектораль” як найкраща вистава для дітей. Із 1994-го жив і працював у німецькому Штутгарті. За перші півтора року поставив сім вистав. З 2001-го викладав акторську майстерність в Університеті музики та виконавського мистецтва. Ставив опери й драматичні вистави в Україні, Німеччині, Австрії, Люксембургу, Швейцарії, Казахстані, Росії. В Україні часто працював із п’єсами Леся Подерв’янського. Найвідоміші – ”Павлік Морозов”, ”Сни Васіліси Єгоровни”, ”Звірі”. 2011-го створив у Києві театр КРОТ. Помер від цирозу печінки 29 липня 2019 року в Штутгарті. Дружина Наталія Корабельникова – театральний художник. Син 31-річний Мирон – кінооператор. Тіло кремували. Сім’я хоче поховати в Києві, на Байковому кладовищі — Автор: Фото Тарас Подолян

Художник і влада – несумісні

Завжди цікаво робити те, чого ніхто не може.

Найкраще в житті я ставлю спектаклі й готую – нічим іншим займатися не вдається. Але готую для обмеженого кола. А є кухарі, які прекрасно це роблять для великої кількості гостей. Так і театр – є камерна й широка кухня.

Театр не може бути європейського, африканського, українського або якогось іншого рівня. Він або цікавий, або ні. Ти або віриш у те, що бачиш, або ні.

Театральна робота в Україні цікавіша, у Німеччині – простіша. Там виставу готують довго й ретельно – за рік-два до прем'єри все розплановують до наноподробиць. А тут багато речей базуються на імпровізації, адреналіні, драйві.

Отримувати задоволення – необхідна передумова для театральної справи.

У мене не виходить розглядати театр як бізнес.

В Україні важко уявити прибутковий театр. Люди десятиліттями сидять на одному місці, іноді роками не виходять на сцену. У західному суспільстві театр не є постійною роботою, а є низкою активностей і пауз. Людина в одному театрі понад п'ять років не працює, в рідкісних випадках – 10.

Категорично проти націоналізації театру. Це обмежує, а ми намагаємося виходити за рамки, а не вганяти себе в них.

Ставив фінську п'єсу Лаури Руохонен "Ольга". У виставі фінська група грала фінське танго та співала пісні рідною мовою, а актори – німці.

У виставі "Зниклі безвісти" за романом Франца Кафки "Америка" грають актор із Мозамбіку, двоє португальців, німець, австрійка і я – українець. Говоримо різними мовами, кооперуємо португальський і німецький театри. Тому питання національності відпадає.

Художник і влада – несумісні. Це не працює.

В Україні ми майже не виступаємо в державних театрах. Чиновники бережуть нетлінне мистецтво й побоюються, що від ненормативної лексики впадуть стіни.

Не розумію, чому ненормативній лексиці приділяють стільки уваги. У світовій драматургії це питання давно закрите: мат став частиною мови. Не люблю, коли актор використовує мертву сценічну мову. Людські особливості – це не вада, а капітал.

Лесь Подерв'янський пише так, як говорить значна частина людей. Мат у його п'єсах – не мета, а атрибут. Навіть Шекспір у п'єсі "Дванадцята ніч" називає герцога грубим словом, просто це не перекладають. У будь-якій сучасній постановці в Німеччині можна зустріти таке явище. Там немає цензури й у людини є свобода для творчості.

Ненормативна лексика – це мова, якою розмовляють герої сучасної англійської та німецької драматургії. Це не частина духовності, моральності. Просто вигуки, яких люди не видають без потреби.

Коли їхав з України 1994-го, на піратських телеканалах могли показати о десятій ранку "Грецьку смоковницю" (німецька еротична комедія 1976 року. – Країна). Воно нікуди не ділося, тільки форму змінило, набуло вигляду "Танців із зірками". Проблема в тому, що в Україні немає альтернативного, тобто суспільного, розумного, інтелігентного телебачення.

Лесь Подерв'янський – мінімаліст. У його п'єси слова не вставиш і не викинеш. Має здатність одним словом пояснити все.

Не потрібно думати про росіян – забагато честі.

Акторська й режисерська робота передбачають залежність – від людей та обставин. А несвобода робить нещасливим. Наше завдання – дати актору більше свободи, щоб його радість передавалася глядачеві.

"Звірі" вирішили ставити в Малій опері – у колишньому клубі трамвайників і тролейбусників. Актори сказали, що приміщення нагадує Сталінград 1942 року. А по-моєму, це найгеніальніший майданчик. Моя бабуся працювала водієм трамвая, цей клуб – персональна ностальгія. На стінах збереглася облізла гіпсова дореволюційна ліпнина. Ця цегла й глина – живі й теплі, хоч у залі плюс п'ять. Тут працювати цікавіше, ніж у Національній опері.

Ніколи не замислювався, що в театрі для мене неприйнятно. Але не треба зарікатися. На початку кар'єри намагався кинути виклик радянській владі, ставив скандальні спектаклі. Наприклад, 1989 року, коли був заборонений український прапор, на сцені державного театру в Луцьку головна героїня носила на голові синьо-жовтий вінок. Зараз так не робив би – це була би кон'юнктура.

Не ходжу в театр – ні в Україні, ні в Німеччині. Нудно. Це як настає момент, коли перестаєш читати книжки. Тексти нецікаві. Всі хочуть заробляти гроші. А писати реалістично – складно, треба мати талант.

В акторську майстерність не вірю. Не бачу нічого спільного між акторською освітою і професіоналізмом. Цього не можна навчати. Головне – особистість: як вона інтерпретує, як розглядає подію, момент, текст. Людина може промовляти три літери, але ти бачиш, що вона – цікава. А може бути, що випускник університету, який сипле скоромовками й робить сальто, – цілковита пустишка.

Персональні риси актора в сучасному театрі важливіші за так звані професійні навички. Професіоналізмом часто називають штампи, кліше. Особистостям у театрі цього не треба. Вони не грають, вони такі є. Бути собою – сенс сучасного акторського світосприйняття.

Свій диплом режисера драматичного театру жодного разу нікому не показував, хоча профільна освіта структурувала мої думки, навчила логіки. Хтось каже, що театр – це натхнення, а для мене це – чиста логіка й послідовність дій.

Український театр має змінюватися. Хочу, аби зник оцей фльор антрепризи. Щоб був театр однодумців. І не хочеться ні з ким конкурувати.

Класика цікава тим, що в ній завжди будуть проникнення в сучасність.

Бачу багато паралелей сучасного українського життя з реаліями 100-річної давнини, відображеними в Чехова. Як і герої постановки "Садок вишневий" за п'єсою Антона Чехова, частина молодого покоління живуть за рахунок батьків. Інші молоді люди власною працею та ініціативністю несподівано для оточення стають успішні й переходять до вищого соціального класу. Фабула п'єси збігається з нашими реаліями. Це складна економічна ситуація і те, як люди різних статків і статусів справляються з нею.

Хтось у відпустці займається екстрімом – сноубордом чи парашутними стрибками. Мій екстремальний вид спорту – постановка п'єси Олександра Ірванця "Брехун (и)" в Київському театрі драми і комедії на лівому березі.

Театр не може зникнути, бо він у голові й генах. Якось жив три тисячі років до цього і далі житиме.

Україна має здатність викликати зацікавлення інших, а потім швидко його втрачати.

У Штутгарті мене вражає будівля парламенту. Вона у формі куба, де всі стіни прозорі. Будь-хто бачить, що відбувається за вікнами кабінету. Країна звикла так жити.

Для мене було одкровенням, що Євробачення – важливе для України. Це говорить про комплекс меншовартості. На Заході цей конкурс в житті країн не займає ніякого місця. Коли передають інформацію, хто проти кого голосує, всі сміються.

Почув, що "всі ми родом із села", що українці – сільська нація. Не зовсім згоден. Я народився в Києві, на Подолі. Зростав на Воскресенці й у центрі міста, бо більшість часу проводив із батьками, які працювали в театрах. Вважаю себе представником міської культури. І такої урбаністичної культури в Україні чимало.

Київ для мене не "мала батьківщина", вона не мала, тут живуть кілька мільйонів.

У Німеччині мене часто називали росіянином. Наголошую, що я – українець. А вони: ми не розуміємо, що таке українець. Не розумієте, то не називайте мене росіянином.

Щирість – головне, що робить нас такими, які ми є. Але вона зникає. Подивімося одне одному в очі й будьмо щирі.