Британка українського походження, продюсерка 35-річна Олена Андреічева отримала "Оскар" за найкращий документальний короткометражний фільм "Навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)". Стрічка розповідає про підлітків з афганської столиці Кабула. Вчаться читати, писати й кататися на скейті у школі на базі некомерційної організації Skateistan. В Афганістані дівчата переважно позбавлені можливості отримувати освіту й займатися спортом
– Стрічку замовив американський канал A&E, який спеціалізується на реаліті-шоу, розслідуваннях, документальних серіалах, – розповідає Олена Андреічева. – Дізналися про благодійну організацію Skateistan. Та мала контакти з британською компанією Grain Media (виробляє документальне кіно, серед робіт – оскароносна стрічка про волонтерську організацію в Сирії "Білі шоломи" 2016 року для Netflix. – Країна), з якою співпрацюю я.
2007-го австралійський скейтбордист Олівер Перкович приїхав в Афганістан. Діти, які працювали на вулиці, побачили, як він катається. Підбігли й хотіли спробувати. Захотів навчити їх. Зрозумів, що вони не ходять до школи, бо мусять заробляти. Спробував поєднати скейтбординг з уроками читання й математики. Спочатку більшість викладачів цієї школи були іноземцями. Зараз усі – місцеві.
Пам'ятаю, як уперше побачила фото зі школи скейтбордингу. Стоять дівчата віком від 5 до 17 років у хустках, строкатих платтях, зі скейтами. Картинка дивує і зацікавлює.
2016-го я полетіла в Афганістан спланувати зйомки. Побачити, де краще оселитися, як пересуватися і що зможемо зафільмувати. Поспілкувалася з викладачами школи Skateistan і сім'ями учениць. Наступного року з режисеркою з Нью-Йорка Керол Дайсингер і командою їздила на кожну знімальну сесію.
Безпечного місця в Кабулі немає. Іноземців, зокрема журналістів, викрадають і вимагають викуп. Добре залишатися непомітним. Хоч і це не гарантує, що вцілієш. Можна жити у так званому броньованому готелі – туди будь-хто не зайде, щоразу як заїжджаєш, і пасажирів, і машину ретельно перевіряють. Але вони часто стають ціллю атак Талібану (радикальний ісламістський рух зародився в Афганістані під час громадянської війни. Контролював більшу частину країни у 1996–2001 роках. Після повалення режиму веде партизанську війну проти урядових військ і сил НАТО. – Країна). Наша команда зупинялася в одному з таких готелів.
Їздили через центр і мали зважати, коли вирушати й вертатися. Бо теракти бувають у певні години, щоб максимізувати жертви.
Теракти здійснює Талібан, із 2016–2017 років – ІДІЛ також. Закладають бомби у вантажівки. Іноді після вибуху стріляють. У місті відчувається напруження.
Більшість зйомок відбувалися в будівлі Skateistan. Вигляд має, як ангар для літаків. Насправді приміщення будували спеціально для школи. Одна частина – це скейтпарк, друга – класи. Як і майже кожен будинок у Кабулі – за високим парканом.
Попросили вчителів Skateistan запитати у класі, хто хоче взяти участь у зйомках. Потім зустрічалися з родинами, просили дозволу. У центрі стрічки – п'ять героїнь, дівчата до 16 років. Тільки починають навчання. Скейтборд – це спосіб зацікавити приходити на уроки.
Дівчата в Кабулі не ходять до школи, хоч вона й безкоштовна. Іноді тому, що працюють або допомагають удома. Більшість не починають навчання вчасно, а далі – вже пізно, відстають. У Skateistan за рік проходять три роки стандартної програми. Після цього можуть повертатися у звичайну школу.
На початку учениці не вміють нічого – ні писати, ні читати, ні рахувати. Ми проводимо з ними весь рік. Кожен урок скейтбордингу – ніби новий розділ фільму. Спочатку вчаться стати на скейт. Далі – їхати. Третій урок – як рухатися, повертатися, контролювати дошку. Останній – як з'їжджати з рампи. Це портрет їхнього прогресу. Час змін. Наприкінці фільму є відчуття надії, що вони продовжать ходити до школи і кататися на скейті. Вчитися, щоб здійснити мрії.
У стрічці немає драматичних моментів. Вона про те, хто ці дівчата. Читання й писання допомагає їм знайти внутрішню хоробрість.
Ми знімали уроки, скейтбординг і додатково – інтерв'ю з ученицями та вчителями. Були зйомки вдома. Бачимо, як до дівчат ставляться у сім'ях, що говорять батьки про їхні перспективи.
Проєкт Skateistan має дві школи в Афганістані. Збираються відкрити третю. Навчання безкоштовне. Дають ручки, книжки. І – що важливо – добрий обід. Діти з бідних сімей харчуються раз на день – коли приходять до школи.
У Skateistan вчаться і дівчата, і хлопці. У різних класах.
Одна з учениць, Ханіфа, стала вчителькою. Вона із сестрою раніше працювала на вулиці. Під'їжджає машина, зупиняється, діти підбігають і намагаються продати ручку, чай, жуйки. Пішла у Skateistan, не кажучи рідним. Навчилася читати й писати. Почала так добре кататися, що стала вчити інших. Отримує гонорар. Її мати каже, що її дівчата – ніби хлопці, приносять додому гроші. Батько старий. Вони – головні в сім'ї. Для Афганістану це унікально.
На момент зйомок Ханіфі було років 18. Афганці можуть не знати свого віку. У більшості немає документів.
Вирішили зробити портрет багатьох дівчат, замість заглиблюватися в чиюсь одну історію. Це задля безпеки героїнь. Мали знайти баланс – познайомитися з людиною і не надто її засвітити.
Дівчата не бажають ділитися подробицями. Навіть коли отримуєш дозвіл від батьків, завжди є імовірність, що далекий консервативний родич про це дізнається і вчинить щось зле. У країні є люди, які негативно ставляться до освіти для жінок.
На початку фільму є сцена у класі, де вчителька запитує: "Що таке бути сміливою?" Усі мовчать. Одна каже: "Сміливість – це ходити до школи і вчитися, піднімати руку в класі". Попри такі обмеження, люди оптимістично дивляться на своє життя. Деякі матері говорили: "У мене не було шансу піти до школи, я вийшла заміж. Не хочу, щоб так було з донькою". Тож є конфлікти і нерівноправність. Але є й надія.
Середній вік наречених у Кабулі – 16 років. В афганській провінції – 12.
Становище жінки в суспільстві та стосунки з чоловіками регулює релігія, вважають консерватори. Мовляв, не має робити те і те, нібито за Кораном. Але є люди, які стверджують: Коран каже, що жінки мають отримувати освіту і так проявляти себе перед Богом.
До приходу американців ультраконсервативний талібанський режим не дозволяв жінкам виходити на вулицю без паранджі. Одна з викладачок Skateistan розповідає, як її дитина вибігла за хвіртку, і вона без хустки вийшла її повернути. Перехожий почав її принижувати. А вона каже: "Ти що, мій чоловік?" Історія ніби смішна, але жінки страждали.
Афганістан – країна постійного збройного протистояння, з економічною та політичною нестабільністю. Люди бояться, що Талібан повернеться. Через страх вмикають самоцензуру.
Стрічка про те, щоб дати дівчатам силу наполягти на своєму голосі. Спорт – скейтборд – дає її. Бо, коли ти п'ять разів упала, треба знайти в собі силу, аби встати і продовжувати.
8 
35413
Коментарі