Австрійський композитор Вольфганг Амадеус Моцарт потрапив у сучасний Нью-Йорк. Без грошей, документів, житла, рідних і друзів. Але в нього є можливість прожити заново, як того хоче. Без вимог батька, суспільства, обставин. Такий сюжет роману "Моцарт 2.0" Доржа Бату. Книжка вийде у "Видавництві Старого Лева"
– Повага до історичної постаті – це розповісти про неї правду, – каже письменник 42-річний Дорж Бату. – Моцарт більшості відомий як видатний композитор у перуці й червоному камзолі. Я запитував друзів, що про нього знають. Казали: "Ну, він написав "Реквієм". Добре, хоч це згадали.
Із Моцарта зробили символ. Та за цією сакралізацією втрачаємо людину. Усе, що він хотів, – це слави. Щоб його арії співали на вулицях, майданах і ринках. І він цього добився.
У кожного були вчинки, якими не пишаємося. Часом робили вибір, про який шкодуємо. Втрачали друзів, шанси, перспективи. Звісно, вчимося на помилках, але не маємо можливості прожити ще раз так, як хотіли б. Я спробував дати такий шанс Моцарту.
Як показує практика, що божевільніший задум, то вдаліший. Початком майбутнього роману стало тоді ще оповідання "Другий шанс Моцарта". Вийшло в червневому випуску Harper's Bazaar. Узяв його як пролог. Сюжет нагадував складне математичне рівняння. І я умисно не розв'язав його до кінця. Дав собі шанс на продовження.
Із творчістю Моцарта знайомий з дитинства. Батько – віолончеліст, мати – теоретик музики. Але ніколи не зосереджувався на особистості композитора. Відкрив його для себе в оскароносній драмі "Амадеус" Мілоша Формана 1984 року. Він там веселий придурок, який усвідомлював свою геніальність. Жахливо сміявся і задирав спідниці дівчатам. Фільм наробив галасу. Постановника критикували, що нібито спотворив світлий образ музиканта, зробив із нього божевільного. Насправді Форман не один рік вивчав особистість Моцарта. На основі архівних матеріалів ретельно й обережно складав кінопортрет. На всі закиди казав: "Перепрошую, але я ще трошечки його пом'якшив".
Я перелопатив купу літератури в електронних архівах бібліотеки Конгресу США та австрійської консерваторії Моцартеум. Перечитав листування Моцарта й переконався, що образ в "Амадеусі" був максимально наближений до реальності. Я намагався діяти так само.
Форман показував композитора в його звичному середовищі – в Європі другої половини XVIII століття. Я ж помістив митця у сьогоднішню Америку. Спробував уявити, в які ситуації потраплятиме, з якими проблемами стикнеться і як їх вирішуватиме. Застосовую хитрий прийом – коли ти нібито й не набрехав, а звів факти в одну лінію. Ніхто не знає, де могила Моцарта й не бачив його мертвим. Я дофантазував, що тіло не донесли до цвинтаря.
Із грошима Вольфганг поводився жахливо. Великий гонорар міг спустити за пару днів у таверні, пригощаючи всіх випивкою. І залишити сім'ю на місяці без жодного крейцера. Фантастична працьовитість поєднувалася в ньому з цілковитою непрактичністю.
Сальєрі і Моцарт обидва прагнули того, що мав інший. Перший був шанованим композитором, мав вагу серед аристократів, гроші, посаду. Але не славу. Моцарта знав і співав народ. Він відкрив так звану високу музику для всіх. Але не мав грошей і статусу. Перебивався випадковими заробітками. Поміняв десятки помешкань у Відні. Його доля була тяжка та драматична. А музика – гармонійна, оптимістична, весела.
Помістив Моцарта у сьогодення й почав думати, як і що його здивує. Наприклад, побут. Другий крок – це вузькоспеціальні моменти. Як поведеться композитор, коли побачить сучасний рояль. Для нього це якийсь монстр, бо наприкінці XVIII століття не було такого інструмента. Грав на клавікорді та клавесині. Його уявлення про музичну теорію та композицію також відрізняються від знань і прийомів сучасних музикантів.
Показую відмінності між епохами. Наприклад, застарілі уявлення Вольфганга про жінок. Але є речі – однакові для всіх часів. Приміром, ставлення до друзів, близьких, сім'ї. Структура книжки нагадує опери Моцарта. Смішні діалоги. Легкий сюжет. У його творах нікого не вбивають, немає драми із заламуванням рук, надривом і пафосом.
У романі є дії, які складаються з п'яти сцен, після чого йде антракт.
"Моцарт 2.0" – інтерактивний роман із репортажами й музикою. Вирішив схрестити літературу з телебаченням. Читачеві траплятимуться QR-коди. Переходить за посиланням і потрапляє на YouTube-канал, де я показую: тут герої жили, а тут працювали. А це поліційний відділок, де вони були. А це П'ята авеню, де Моцарт тікав. Фактично веду репортажі з місця подій. Читач буде не просто фантазувати про умовний Нью-Йорк, а бачитиме конкретні місця.
Описати словами музику – теж виклик. Мені це подобається, але цього недостатньо. Багато хто жодного разу не чув моцартівського Концерту №23. Даю таку нагоду. Коли в тексті йдеться про твір, який Моцарт виконує, підсовую QR-код. Використав роботи композитора у виконанні академічного симфонічного оркестру Українського радіо – одного з найкращих у Європі. Записи знайшлися в архівах фонду Національної суспільної телерадіокомпанії, з якою уклали угоду. Це музична скарбниця. І до неї можна долучитися через книгу.
Говорити просто про складне – принцип, якого я не зрадив. Тут немає філософських сентенцій. Гумор лежить на поверхні. Це ситуації, в які потрапляє Моцарт з огляду на різний менталітет, правила поведінки, сприйняття навколишнього світу. Водночас у романі є міркування про проблеми стосунків, відповідальності, реалізації таланту. Є теми мафії, торгівлі наркотиками, мігрантів. Моцарт – нелегал, він без документів.
Боявся реакції професійних музикантів, особливо – моцартознавців. Книжку рецензувала диригентка й артдиректорка Міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt Оксана Линів. Від неї багато залежало, і вона залишилася задоволена. Це було великим компліментом.
Після прочитання твору, можливо, хтось загляне у Вікіпедію. Хтось більше слухатиме музику. Хтось здивується, що "Турецький марш" – це третя частина Сонати №11 ля мажор. Буде знати, коли й чому була написана. Тож це ще й елемент освіти. Популяризація науки й культури. Прикольно було б, якби Шевченко чи Сковорода могли переміщатися в часі та розказувати дітям про те, що думають.
Кожен факт із біографії Моцарта підкріплено документами. Кожен нюанс музичної теорії – вивірено. І це стосується не тільки музики. У мене був консультант із юриспруденції. Я мусив з'їсти собаку на нелегалах, роботі департаменту поліції Нью-Йорка. Спілкувався з професіоналами, які розповідали те, чого не прочитаєш у Вікіпедії. Наприклад, які права є в нелегалів? Як надають документи людям, що з'явилися нізвідки?
Двоє головних героїв твору, крім Моцарта, – українці, які живуть у США. Розповідають композитору, як змінився світ, стають його друзями. Це офіціантка Стейсі та піаніст, професор і доктор філософії Павло Гінтов. Його я переніс у роман, змінивши прізвище. Усе решта – справжнє. Їхніми очима читач також дивиться на те, що відбувається у Штатах.
Місце літератури у час соцмереж таке ж, як і раніше. Знайомити людей з історіями і героями, ділитися роздумами й почуттями. Не має потреби "триматися на плаву". Адже життя є не тільки за океаном, але й у його глибинах. Питання в тому, чим дихати – киснем з повітря чи з води. З появою кінематографа всі думали, що театр помре. З появою телебачення – що помруть і кіно, і театр. Так само й з інтернетом. Але все існує, хіба видозмінюється.
4 
35413
Коментарі