Покарання мусило відбутися максимально демонстративно

Уривок із роману "Радіо ніч" Юрія Андруховича

Цього Едґара, чорного не лише крилом, а й усім собою птаха, Йосип Ротський зазнайомив лише пару місяців тому. Прогулюючись у трибі звичного дня серпантинами Замкової гори, він зауважив на одному з порослих травою узбіч галасливо-брутальну сварку між невеличкою зграєю ворон і самотнім круком. Невідомо, про що там ішлося: міжвидові пташині розбірки не конче підлягають нашим тлумаченням. Подумки Ротський оцінив ситуацію як типовий конфлікт міських із лісовим. Перші ще не зважувались атакувати, але й не випускали другого з оточення. При цьому вони явно скликали на підмогу собі подібних. Якщо їх тут побільшає, вони таки нападуть, припускав Ротський. Проте, сповідувач ідеї цілковитого невтручання в явища природи, він певний час лише спостерігав.

Невдовзі він переконався у своїй правоті: ворон прибувало доволі стрімко, а їхня поведінка набухала агресивністю. Крук усім виглядом обіцяв не здаватись і, відповідаючи на перші більш-менш відверті випади, пішов у попереджувальний бойовий танець. "Вліз між ворони – кракай, як і вони", – зацитував Ротський улюблену колись пісню, а тоді перебільшено рішучими кроками рушив до узбіччя. Нападників це трохи відволікло, деякі з них завагались, а коли він раптово і дико загорлав: "Ану, курва мать, геть від нього!" – взагалі сполошилися, й це дало змогу чорному самітникові змахнути крилами і вирватись у вільний політ над театром так і не початої війни.

 

Задоволений ефектом, Ротський ще деякий час супроводжував поглядом його перельоти: з каштана до іншого, потім на розпашілий осінньо клен, відтак на одну зі скель, далі – вище, описуючи неправильні кола над периметром мурів. Після цього він побачив його вже у замковій бійниці, де той засів, здавалося, на довше, й це було так готично, що Ротський тут-таки подумки назвав його Едґаром.

За якісь пів години, бездумно забрівши у найдальший двір Старого Замку, де того дня галасливо розбивала свої сильно пошарпані й зіпрані, але все ще яскраво-барвисті намети новоприбула африканська сотня, Ротський відчув, що хтось дедалі частіше виникає позаду. Куди б не йшов Ротський, куди б не повернув у тих лабіринтах замчища – крук ходив за ним. А щойно Ротський зупинявся, то зупинявся і крук. Ба більше: він придивлявся й так само нахиляв голову трохи вправо, як Ротський звик нахиляти свою. Та й пір'я в нього довкіл голови стовбурчилося так, наче вічно піднятий комір у Ротського. І якби він, крук, ходив у штанах, то й кінці своїх чорних крил також ніколи не витягав би з кишень. Два ворони – пара, подумав Ротський.

Ще за пів години, тимчасово втративши нового супутника з поля зору, Ротський надумав трохи помліти під жовтневим сонцем на терасі, де замовив у знайомого сирійця миску найкращого в місті банушу. Що між сирійцем та банушем існувала певна невідповідність у кулінарній традиції, Ротський давно перестав дивуватися. Дивуйся чи ні, а бануш сирійця (ні, не кус-кус і не пілав, а бануш!) таки не мав собі рівних – і все. Присівши з мискою за першим-ліпшим столиком, Ротський, зі самого ранку натщесерце, зосереджено віддався присмакам. І тут на ліве його плече плавно опустилося щось велике і крилате. Заскочений зненацька, Ротський певний час не рухався. Дістати масивним круковим дзьобом у вухо і втратити за просто так барабанну, наприклад, перетинку йому зовсім не хотілося. В його вухах і без того часом подзвонювало. Втім, Едґар ворожості не виявляв, і Ротський підніс йому до дзьоба миску з банушем, уже ледь охололим. Птах не відмовився. Ту порцію вони поділили на двох.

Коли Ротський спускався з гори додому, Едґар демонстративно супроводив його, стрімко перелітаючи з місця на місце, випереджуючи й потім дочікуючись: ліхтарний стовп, стара телефонна будка, дах аптеки, брама палацового саду, густо обписаний гаслами bloody scum, white pig і go fuck yourself you fucking rapist сильно занедбаний пам'ятник двадцять шостому баронові Носорожцю, далі – паркан оранжереї й ґанок поліційної управи в історичній віллі Штахельмаєрів. Один раз він помилково залетів у Боніфатіїв провулок, але, зорієнтувавшися, що Ротський повертає праворуч, промах негайно виправив. Коли Ротський заходився над кодовим замком до свого під'їзду, Едґар спостерігав за ним з вершка колони Івана Павла ІІ: "Я тебе бачу, ти мене нє".

Так він дізнався, де Йосове місце, й запам'ятав його.

Відтоді почалося взаємне уважніше придивляння, дво- або і тритижневий обережний процес. Ротський ледь не щодня зустрічав крука неподалік від свого помешкання. Той часом удавав, ніби йому фіолетово й він тут зовсім випадково. Іноді ж поводився цілком відверто, сідаючи на Йосове, ніби навмисне для нього змуроване достатньо широким, підвіконня й допитливо зазирав у кімнату. Виходячи вкотре прогулятися до замку, Ротський не забував прихопити пакетик із курячим м'ясцем або крекерами. Едґар почав відгукуватися на своє ім'я. Щоб його трохи заплутати, Йос іноді своєю приблизною сербською звертався до нього "Вранац". Чи знав він, що це насправді означає не "ворон", а "вороний кінь"? Невідомо. Достеменно відомо лиш те, що Ротський спорожнив не одну пляшку однойменного вина з Чорногорії. А може, все-таки з Македонії?

Ближче до зими (Ротський того дня якраз рішуче провітрював житло після певної нічної гості, яка поміж незліченними сексуальними трюками примудрилася викурити півтори пачки честерів) крук вирішив не обмежуватися підвіконням і, зацікавлено розглядаючись навсібіч, увійшов до кімнати.

– Бачу, ти не проти перебути в мене цю холоднечу, – з розумінням поставився Ротський.

Едґар плавно знявся з письмового столу і за недовгу хвилину визначив собі місце на старій присадкуватій шафі (історик меблів міг припускати, що її змайстрували якісь неотесані наслідувачі пізнього бароко). Простору між її дашком та стелею було більше ніж достатньо навіть для такого Великого Птаха.

Так вони зажили разом – не те щоб душа в душу, але цілком собі по-дружбанському. Кожен займався своїм, і ніхто нікого не затискав та ні до чого не змушував. Дякувати Богу, на зад­ньому подвір'ї знайшлася зовсім добротна картонна коробка з написом Norddeutsche Kaffeewerke. Ротський надійно вистелив її дно знайденими в помешканні у безмежних кількостях газетами часів переможного народовладдя, були там їх цілі річники й декади – 60-ті й 70-ті, з усіма досягненнями, коливаннями та антипартійними змовами включно. Едґар проти такого гнізда чомусь не заперечував.

– Що він у мені знайшов – не знаю, – казатиме невдовзі Ротський декотрим зі своїх надвечірніх відвідувачок. – Може, гетерохромію?

Ротський мав на увазі досить рідкісне явище, при якому райдужна оболонка кожного ока має інше забарвлення. Достеменно відомо, що одне око Ротського було зеленаве. Праве чи ліве, мені встановити не вдалося. Колір другого ока поки що теж.

Але без жартів. Турбота про пожильця підштовхнула його до деяких орнітологічних, зокрема воронознавчих, студій. Дозвілля в нього було хоч греблю гати, й він навіть подумував ризикнути появою в міській бібліотеці, де поза всякими сумнівами мусило зберігатися безліч фундаментальних праць із вороністичного питання, хтозна чи не латиною. Проте аж туди (публічна бібліотека займала півтора поверху в колишньому заміському палацику баронів Носорожців) він зрештою не дійшов – на перші часи вистачало й інтернету.

З нього Ротський дізнався про круків безліч дурниць. Наприклад, таку, що вони є птахами вкрай неохайними. "Якщо це справді так, тобто якщо це ніяка не дурниця, то Едґар – абсолютно нетиповий, незвичайний крук", – невдовзі ділитиметься Ротський своїм новим життєвим співдосвідом із окремими зачудовано-заслуханими партнерками.

Зміна газетного контенту в картонній коробці Norddeutsche Kaffeewerke не вимагала особливо частих зусиль. Едґар був охайний.

 

Другою після охайності улюбленою Едґаровою рисою стала для Ротського всеїдність. Якби не вона, Ротському довелося б направду сутужно: він і собі самому лінувався як слід готувати, а що вже казати про можливі птахові витребеньки. Однак витребеньок ніяких не з'являлося, й Едґар (поза тими епізодами, коли вилітав із дому трохи провітритися – про них не відомо нічого) охоче їв, що давали. Наприклад, креветки. Ротський зауважив, що Едґарові вельми подобається трощити дзьобом їхні панцирі.

– З настанням літа я спробую пригостити його раками, – на­тхнен­но обіцятиме невдовзі Ротський не одній із подруг своєї ночі.

Попри те, що інтернет оцінював пересічну тривалість крукового життя у плюс-мінус 17–40 років, Йос уже знав: його пожильцеві насправді перевалило за дві сотні. Звідки-бо інакше цей метафізичний досвід, цей блискучий інтелект?

Коли Едґар укотре сідав йому на плече, Ротський косував оком, зеленим, у його бік і запитував: "Ти Гуґін чи Мунін? Думка чи Пам'ять?"

– Бездумна він Пам'ять, безпам'ятна Думка, – цитуватиме невдовзі Ротський не знати чий поетичний рядок останній своїй коханці.

То було взаємне звикання і змикання. Змушений нарешті турбуватися про когось, крім себе, Ротський мимохідь долав самоту, в зимний комфорт якої його загнали дотеперішні обставини. І хоч як добре було йому останніми місяцями там, усередині самоти, турбота про іншого, та ще й такого особ­ливого іншого, Ротському так само годилася. Зрештою, чим не розумний компроміс: уся свобода залишається (ну майже вся, так), а бонусом до неї – співмешканець і співрозмовник, жива чорна душа.

Самітник не з вибору, а з потреби, Ротський віднайшов трохи надії щодо того, як перехитрувати й порушити весь той детермінізм.

Ще деякий час тому, пересиджуючи у швейцарській в'язниці, він подумував (тамтешньою мовою це звучало як mit dem Gedanken spielte) про те, що за скоєне вони його в жодному разі у спокої не лишать. Занадто вже радикально він, Йосип Ротський, себе оприлюднив. Його виступ, його кидок ви­явився таким небувалим, нечуваним, неможливим, а до того і знущальним порушенням усіх субординацій, що це не сміло зійти з рук, і покарання мусило відбутися з максимальною демонстративністю та, м'яко кажучи, непропорційністю. Тим більше, що після наглої смерті передостаннього диктатора Європи режим уже мав час отямитися, нашвидку перелаштуватися, позашпакльовувати внутрішні розколини між угрупованнями, фінансово-промисловими сім'ями та іншими кланами, щоб урешті призначити одного з багатьох позашлюбних синів новопереставленого диктатора його наступником, ледь не силоміць відірвавши того від цілком успішно розпочатої кар'єри телевізійного коміка-стендапера й доволі ґвалтовно десантувавши у крісло очільника держави.

Тому в'язниця, й особливо швейцарська, не могла не здаватися Ротському одним із найбезпечніших у його випадку місць. А коли він із неї вийшов, то ледь не хитнувся від поривного зустрічного вітру непевності. Світ поза стінами виправного закладу був безмежний і ніс у собі безмежні можливості для розправи. Добре, що Ротський мав детальний покроковий план цілковитого в ньому розчинення-зникнення-неіснування. Добре, що той план начебто вдавався і Ротський заліг на самісіньке дно у периферійному підкарпатському містечку в невеликій, неприродно спокійній і нікому не потрібній країні. Добре, що набита більше ніж достатніми грошима подушка безпеки дозволяла провадити елементарну й невидиму життєдіяльність.

Заради чого? Ротський ще не знав.

Якось, укотре вбиваючи час інтернетом, він натрапив на свіжо, ще того самого ранку, опублікований (вони казали – злитий) список сорока чотирьох. Список був із тих, які називають розстрільними, а уклала його досі не знана "Ліга асенізаторів національної єдності". У короткій преамбулі її анонімні представники заповідали заслужену страту переліченим нижче особам, чия антидержавна розкольницька діяльність мусить бути негайно зупинена здоровими і небайдужими силами нації. Кількаразове підкреслювання того, що ЛАНЄ є структурою суто активістською й жодного стосунку до спеціальних служб нашої країни не має й мати не може, слід було, як завжди в таких випадках, розуміти з точністю до навпаки.

Фігурантами списку виявилися переважно так звані діячі культури, хоч не обійшлося й без інших сумнівних категорій, як-от екотерористи, захисники тварин, розслідувачі корупційних зв'язків, модератори громадянського суспільства та просто моральні авторитети з неокреслено-туманним колом занять. Ледь не половину списку становили жінки, й це могло свідчити про своєрідний пошанівок до ґендерної рівності зокрема і прогресивних західних стандартів загалом. Прочитавши свої прізвище та ім'я на доволі почесній сходинці у верхній частині списку, Йосип Ротський відчув полегкість: не забувають.

Утім, коротку мить марнославства заступила ближча його натурі самоіронія. Ще чого, промовляв він подумки, ще чого бракувало – вдаритись у пафос і запишатися з власної величі через дебільні жарти якихось п'яти- або від сили семикласників! І навіть якщо не вони, не вічно перегодовані ґаджетами й бурґерами віртуальні малолітки затіяли цю несмішну гру, а якийсь, припустімо, окремо взятий божевільний фрустрат, комп'ютерний маніяк чи звихнутий на серійних убивствах поглинач серіалів, то що з цього випливає? А нічого, зовсім нічого не випливає, вмовляв себе Йосип Ротський.

Хоч іноді, повертаючись до закладки зі списком і перечитуючи його, він навіть віддавав належне особливій і на перший погляд майже непомітній дотепності упорядників. Поєднання імен і, відповідно, осіб, а також їхня послідовність із химерно перекинутими там і тут смисловими містками деколи здавались йому такими кумедно-еклектичними і нічим не вмотивованими, що приказковим горохові з капустою й не снилося. Такий досконалий у своїй абсурдності розстрільний список можна було скласти лише з добрячого обкуру, не без поваги припускав Ротський. То що, мені тепер уже й зовсім нікуди не висовуватись, раз у них така вставуча трава, слушно обурювався він.

А проте ні, не обурювався, лиш так собі – ледве марудив. Обурюватися Ротському не вдавалося, бо всяке обурення лежало поза його природою.

Однак те, що не висовуватися було радше ідеєю доречною, Ротський виявив уже невдовзі, коли переконався, що список сорока чотирьох – як би це сказати м'якше? – час від часу оновлюється. Тобто деякі його фігуранти справді гинули, про що "Ліга асенізаторів національної єдності" акуратно сповіщала з нахабнуватою тріумфальністю. Власне кажучи, на ту хвилину він уже мав усі підстави називатися списком сорока одного: трьох невдах із його первісної версії розстріляли за доволі схожих обставин через приблизно рівні проміжки часу. До Ротського ще трохи імен лишалось, але іноді він ловив себе на тому, що, виходячи з помешкання, надто ретельно добирає сорочку. Добре, що в гардеробі переважали блакитні й сірі: плями крові на таких виглядали б виразніше, ніж на чорних або коричневих. А з другого боку, не так пафосно, як на білих.

У своєму нехитрому загалом гардеробі Ротський мав кілька улюблених лляних сорочок, пошитих у Банґладеш та Паки­стані. Кожна з них пасувала б найкраще.

Насправді (хоч йому про це на той час іще не знати) Ротський не тільки не перебільшував загрози – він її применшував. Загроза була подвійна і сунула на нього з двох різних напрямків. З тією різницею, що одні потребували його мертвим, а другі – живим. У цьому й полягав його, Ротського, шанс.

×