30 митців із п'яти країн взяли участь у поетичному фестивалі Meridian Czernowitz 4–6 вересня. Цьогоріч він уперше відбувся онлайн – Чернівці потрапили в червону зону з найжорсткішими карантинними обмеженнями

П'ятниця, 4 вересня

13:30

– У Пауля Целана є вірш, у якому ліричний герой годує з руки осінь листям. Його назва звучить актуально – "Корона". Упевнений, що йдеться про буковинську осінь. Поет із нею дружив, вона знала його в лице й чула шарудіння його чернеток. Є літератури, які вийшли з в'язниць і таборів або з шинелі. Наша – буковинська – вийшла з осені. І тепер вона годує нас із руки віршами, – у закритому для глядачів Целанівському центрі відкриває фестиваль його президент Святослав Померанцев, 46 років. Присутні затихають, бо працюють телекамери.

Перед відкриттям спілкуємося зі Святославом надворі. На туристичній пішохідній вулиці Кобилянської в центрі Чернівців людно. Попри карантин працюють ресторани, фотографуються весільні пари. Фестиваль мав відбутися просто неба, з дотриманням карантинних вимог. Але після оголошення червоної зони його перевели в онлайн. Фестиваль Meridian Poltava скасували.

Цьогоріч Meridian Czernowitz уперше не підтримала міська влада.

– Треба поламати систему, – говорить Святослав Померанцев. – У бюджеті Чернівецької міської ради на розвиток культури передбачено 60 мільйонів гривень. Кажеш: "Дайте мені хоч трошки". А управління фінансів відповідає: "Не можемо". Це захищені статті: зарплата бібліотекарів, утримання міського палацу культури, комунальні платежі.

Фестивалю цього року не дали ніскільки. Торік – 130 тисяч, позаминулого року – 340. А треба хоча б мільйон. Щоб я не боявся. Якщо не виграю гранта, то що, мені не проводити фестивалю? Втратимо сталість процесів.

Культура має приносити гроші? Це про ту, що на поверхні. Те, чим ми займаємося, – це підводна течія. Наприклад, організовуємо приїзд німецьких журналістів, аби про Чернівці знову читали європейські інтелектуали. Щоб наша країна проговорювалася з позитивом. Щоб потім, коли в іншому контексті людина почує слово Czernowitz, загорілася зелена лампочка. Так легше вирішувати проблеми. Це стосується не тільки інтелектуального туризму, а й безвідсоткових кредитів для українських міст, заборони "Північного потоку-2".

 

15:00

– У тебе гарні цицьки -

подумав він,

щоб її потішити, –

професор Чернівецького університету 78-річний Олег Лусте читає вірш "Найкоротше оповідання Дарека Фокса" польського поета Богдана Задури. Гортає щойно куплену збірку "Найгірше позаду" в перекладі Андрія Любки. Присів на лавку напроти Целанівського центру.

– За всі роки "Меридіану" тут було багато цікавих моментів, – продовжує Олег Янович. Він викладає на кафедрі термоелектрики.

– От, наприклад, Задура – відомий у Польщі популяризатор української поезії. Я познайомився з Юрієм Андруховичем і його колегами з Івано-Франківська. А вгадайте мою рідну мову?

Кажу, що в мультикультурних Чернівцях це займе багато часу. Співрозмовник починає говорити латиською.

– У Криму познайомився з українкою. А це найліпший метод вивчати іноземні мови – мати наставницею кохану, – знову переходить на українську. – Вона казала, що моє море холодне, тому я опинився в Україні. Дружина теж працює в університеті. Викладає математику. До поезії байдужа. Хоча деякі мої вірші шанує. Я теж друкувався. Анонімно, в інтернеті це легко.

16:15

– Вплив культури на суспільство – тема в наших умовах актуальна, – каже письменник 46-річний Сергій Жадан. Бере участь у розмові "Культура та література як чинники розбудови громадянського суспільства в часи війни та кризи" із музикантом Святославом Вакарчуком, 45 років. Жадан веде трансляцію зі студії "Суспільного: Буковина". Вакарчук виходить в ефір із дому.

– Формування політичної нації ґрунтується передусім на гуманітарній сфері, – продовжує Жадан. – У нас на половині купюр не полководці й генерали, а поети. Шевченко, Франко й Леся Українка зробили для формування нас більше, ніж наші очільники. Чи щось змінилося в цьому плані? Наскільки ця сфера впливає на суспільство?

– Україна починалася як етнічна нація. Поступово переходила до культурної. Політичну стала будувати з 2014 року, – відповідає Вакарчук. – Сотні років існуємо як етнос зі своїм побутом, мовою, традиціями, звичаями. З появою Котляревського й Шевченка почали творити культурну націю, потрохи збільшуючи оберти. Різними швидкостями при різних імперіях. А згодом – політичну. Набагато більше встигли створити в культурному сенсі до 1991-го, а тим більше до 2020 року, ніж у політичному.

Перефразовуючи вислів Ньютона, Сергій Жадан стоїть на плечах Василя Стуса, Василя Симоненка й Ліни Костенко. Вони – на плечах у поетів Розстріляного відродження. Ті – на плечах Лесі України, Франка і Шевченка. Тобто була тяглість. Зберігалася незалежно від того, що відбувалося в країні – Голодомор, репресії, війни. Ми можемо простежити весь ланцюжок, вибачте за пафос, від Котляревського до Жадана.

А тепер давай уявимо, на чиїх плечах стояв Леонід Кравчук? Щербицького. А Леонід Кучма? Червоних директорів, які були до нього. А Порошенко чи Ющенко? Їх же недарма називають дітьми Кучми. Наш нинішній президент стояв на плечах умовного Маслякова. Якщо узагальнити – нам потрібно дочекатися свого Тараса Шевченка в політиці.

На поетів роблять ставку, щоб вони виконували функції політиків. Ми навіть не уявляємо, наскільки це цінно. І як багато етносів не можуть у центрі столиці поставити пам'ятник основоположнику своєї культури. Вони хочуть, але не знають, як його знайти. Нам певною мірою пощастило. Попри всі зусилля імперії знівелювати українськість вона збереглася.

Люди не довіряють політикам, тому починають шукати тих, кому довіряють. Зрозуміло, є армія та церква. Але є й поети в широкому сенсі – письменники, музиканти, художники, актори. Богдану Ступці довіряли тому, що був геніальним актором, який уособлював українськість. І цього достатньо, щоб люди сприймали як символ. Це не погано чи добре. Так є.

Хоча це певний тягар. Щоразу, коли пишеш, думаєш, підсвідомо точно: а як це вплине? Чи не скажу чогось, що розхолодить українське суспільство, створить певну дихотомію? Чи не зроблю гірше? Це для митця проблема, бо має бути вільний. Скотт Фіцджеральд міг не думати, а чи не внесуть розбрату в американське суспільство його тексти. Ми не маємо такої розкоші. Живемо в подвійній реальності – творчій і громадянській.

 

20:25

– Десять разів ти вживаєш у збірці слово "любов". Ти ж розумієш, на початку XXI століття – це стидоба говорити таке, – звертається письменник і літературний критик 49-річний Олександр Бойченко до письменниці й публіцистки Тані Малярчук, 36 років. Спілкуються про її книжку віршів і колажів "За такі гріхи Бог ще подякує". Авторка виходить на зв'язок скайпом зі своєї квартири в австрійському Відні.

– Ти казала, що ця книжка – ніби пройтися голою в людному місці, – продовжує Бойченко. – На відміну від прози твої вірші незахищені. Тут нема ховання. Заголовок хоробрий. Вжити в назві слово "Бог" – це ще крутіше, ніж "любов" у віршах. Тема також – кохання і травми. А ти хоробра людина?

– Боягузка. Але визнати це вже мужність, – каже Таня Малярчук. – Вирішила, що можу навіть без шкіри себе показати іншим. Це моя найінтимніша, найприватніша, найбільш особиста книжка. На обкладинці немає мого імені й назви. Тільки колаж.

Я написала ці понад 50 віршів протягом квітня 2018-го. Лізли з мене, як маленькі монстри. Це були наче важкі пологи. Не могла в той місяць нічого іншого робити. Заглянула в порожнечу самої себе. Не була впевнена, чи хочу їх видавати.

Книжка швидше про жінку. Досвід блукань і страждань, які переживає, коли наважується на самознищення заради того, щоб віднайтися. Слово "любов" вживаю часто, тому що не дуже його розумію. Знаю, що таке стосунки, пристрасть, нетерплячість, бажання когось побачити, бути з кимось, розчинитися в ньому, страх близькості. Але "жертвувати заради любові" або "я тебе любив більше за життя" – що це значить?

Звикла працювати з мовою. І раптом ця мова повністю поламалася. Тоді почала ліпити колажі, які є невід'ємною частиною книжки. Годинами вирізала й складала частинки з журналів і газет. Один шматок знайшла в калюжі біля будинку. Висушила і приклеїла.

"За такі гріхи Бог ще подякує" – необхідний експеримент. Цією книжкою дала собі дозвіл бути такою, якою я є. Я не поетка й ніколи нею не буду. Але я читачка поезії. До речі, російська свого часу на мене вплинула.

– Нема нічого небезпечнішого на світі за російську поезію. Це інфікування для того, хто хоче сам писати вірші, – говорить Олександр Бойченко. – Чеслав Мілош, який читав усіх великих російських поетів в оригіналі, розповідав, як важко позбутися їхнього впливу. Хотів висловити якусь думку, а йому в голові звучала Ахматова із Цвєтаєвою та інші Пастернаки. Через потужність ритміки та рим. Це таке шаманство. Попадаєш у ритм, і поезія здається геніальною. Але на секунду вмикаєш розум – усвідомлюєш, яка це галіматья.

Субота, 5 вересня

18:10

– Одна з головних тем книжки – Голокост в Україні, – каже Олександр Бойченко під час презентації роману 37-річної Софії Андрухович "Амадока". – Коли про це пишеш, хочеш чи ні, те, що вийде, звучатиме символічно. Маю на увазі учасників подій. Чи ти досліджувала, скільки українців рятували євреїв, а скільки допомагали німцям їх нищити? А хто й боявся й не ризикував своїм життям? Яке співвідношення нашої святості й злочинності?

– Всюди було так, що рятували набагато менше, ніж убивали, – відповідає Софія Андрухович. – Але найбільше було тих, хто залишався осторонь. Через страх і загрозу для життів їхніх і їхніх близьких. Дотепер ми про це мало говоримо.

Читала мемуари людей, яким вдалося вижити. Переживала різні страшні, непрості почуття. Розуміла, що йдеться про речі, яких не скасувати, не загладити. Але в якийсь момент ігри пам'яті зраджували ці тексти. Були вигадані. Можливо, людина в них вірить, у такий спосіб їх переживає, щоб порятуватися. Проте з відстані бачиш, що відбувається якась омана. Це була одна з тем, які мене цікавили. Йшлося не так про реалістичне й точне відтворення історичних подій, як про різні способи ігор психіки.

20:20

14 разів матюкнувся в прямому ефірі "Суспільного: Буковина" 58-річний Юрій Іздрик під час презентації поетичного фотоальбому Naked One. Для книжки фотограф Анастасія Телікова зробила сесію оголеного Іздрика. Каже, не вживати нецензурних слів – це як грати тільки на чорних клавішах піаніно. Для мистецтва потрібні всі.

– 10 років мріяв про фотосесію ню. Дотягнув до такого віку, коли вже не уникнути питання тіпа "дядя, а шо ж у 58 років труси знімаєш?" На це запитання в мене є кілька відповідей, – каже Іздрик.

– По-перше, тому що це красиво. Хоч би яким смішним здавалося, коли це говорить людина мого віку. Я задоволений своїм тілом і переконаний, що можу так само сміливо демонструвати, як і свої вірші та музичні вправи.

Як лібертаріанець я симпатизую гаслу "Моє тіло – моє діло". Ми такий високо цивілізований біологічний вид, а чомусь у XXI столітті все ще стигматизуємо секс як практику. Хоча в результаті нього кожна жива істота на цій планеті ввійшла в життя. Не може бути пристойних і непристойних частин тіла. Це якось по-дурному. Як можна настільки себе не любити?

Також це моя відповідь на карантин і весь маразм, із ним пов'язаний. Зокрема, ходіння людей у масках. Ще рік тому здалося б неможливим, а зараз стало суспільною нормою. Але ми маємо дивитися на чуже обличчя, зчитувати його. Наш соціальний устрій пов'язаний з обміном емоціями. І коли не бачимо облич, позбавлені важливої для нашого мозку інформації. Тому, якщо продовжуватимемо ходити в масках, архаїзація суспільства зайде ще далі. Настільки, що ходитимемо знову в паранджі, а ідентифікуватимемо одне одного за геніталіями. Тому в цій книжці запропоновано таку візію світу, можливість ідентифікації, соціалізації.

Ще із совєтських часів намагаюся творити в міру модерне, космополітичне мистецтво, максимально цураюся шароварництва. Вже майже пів століття роблю зусилля у бік того, щоб ця культура перестала бути хуторянською й дістала якийсь більш-менш пристойний вигляд. І що ми бачимо зараз? Що діється в цій літературі, в цьому, з дозволу сказати, українському кіно, прости, Господи. Знову те саме – вареники, куми, думки мої тихі та кайдашева сім'я. Це все так унило. Своїм останнім проєктом я хочу показати цій культурі та світу з його карантинами й параноями жирний фак – красивий, естетичний, недурний і місцями римований.

Зрозумів відсотків десять

Німецький журналіст 58-річний Клаус Лезер на Meridian Czernowitz діставався крізь закриті кордони. Летів через Варшаву. Його багаж загубили.

– Не міг сказати "ні" на запрошення Meridian Czernowitz – симпатизую йому, а ще тут чарівна керівниця фестивалю Євгенія Лопата, – розповідає Клаус. – У Чернівцях був п'ять років тому, написав величезну статтю для газети Berliner Zeitung.

Як ви переконали свого редактора, що потрібно написати про Україну?

– Берлін – це місце, де ви зустрічаєте людей з усього світу. А більшість моїх друзів – зі Східної Європи. У нас є спільноти української молоді. Я веду кінотеатр у Берліні. Крихітний, на 60 місць, і там є український кіноклуб. Щомісяця представляємо новий фільм. Моє зацікавлення Україною також пов'язано з картинами Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Олександра Довженка. Цікавлюся політичним розвитком. Сергій Лозниця живе в Берліні, й ми показували всі його стрічки – про Донбас і Майдан.

Мабуть, їхати було ризикованою пригодою. Але я вже вирішив. У польських авіалініях, можливо, був першим за чотири дні, хто летів сюди. У мене було запрошення від фестивалю, і я зробив кілька дзвінків. У Варшаві довелося пройти суворих, але чемних прикордонників. Показував запрошення – культура, дуже добре, будь ласка. Труднощі виникли з тим, щоб потрапити до України, у Львові це зайняло багато часу. Але я тут.

Що напишете у своїй статті?

– Спробую пояснити, що українська культура й мова мають свою історію, що не частина російської. Більшість на Заході досі так вважають. Спробую пояснити різницю, кордони. Напишу про культурні скарби, які маєте. І стиль життя, відкриту атмосферу.

На пошті хотів купити марки для листівок. Це зайняло багато часу. Але поштарка була така люб'язна. Я зрозумів тільки відсотків 10 того, що говорила. А вона не зупинялася, розказала мені все своє життя. Це був зворушливий момент.

Німецькі читачі мусять знати про Україну. Бо це частина Європи. І що стається тут, на нас теж впливає. Ми пов'язані історією – і в хороші, і в погані часи.

Олена ПАВЛОВА

×