15 років при Києво-Могилянській академії діяв театральний центр "Пасіка". Наприкінці минулого сезону об'єднував дев'ять труп. Керівництво академії відмовилося продовжувати співпрацю з "Пасікою". Незалежні театри шукають нове приміщення. У столичному Центрі Леся Курбаса чотири з них показали вистави. Режисери розповідають про своє бачення сучасного театру

Катерина ЧЕПУРА, 30 років, "ЧЕсний театр":

– У виставі "Катерина" за Тарасом Шевченком у нас кілька головних героїнь. Є заробітчанка, яка поїхала за кордон і лишилася там із дитиною. Також класична Катерина – кріпачка, яку вагітною покинув російський офіцер. І сучасна маленька дівчинка з уже сформованим уявленням про життя.

Катерину з дитиною покинув чоловік – без засобів до існування. Показуємо ставлення до цієї ситуації, залежно від часу. Всі втілення героїні дискутують між собою, мають різні позиції. Постійно звертаються до глядача. У сцені, де москаль покинув Катерину, а вона йде його шукати, виходить маленька Катя. Каже в зал: "Хіба вона правильно робить? Подивилась би на себе – вся заплакана стоїть". Є персонаж-хлопчик, який постійно міняється, – він то добрий до Катерини, то виганяє матір із дому, бо та знову приводить москаля. Коли класична Катерина себе вбиває – перевтілюється в українку-бійця, яка воює на Донбасі.

"ЧЕсний театр" створили чотири роки тому. Першою поставили "Бояриню" Лесі Українки. Додали персонажів-гопників. Вони не втручаються в загальну сюжетну лінію. Зустрічають глядачів на вході, чіпляються в антракті. Продає й перевіряє квитки хамовита дівчина. До середини вистави не зрозуміло, що насправді це – актори. Глядачі реагують по-різному.

Одного разу виникла бійка – наш гопник натрапив на справжнього. До кінця п'єси публіка починає розуміти, що хулігани – це пародія, викривлене дзеркало. Проводимо паралель: насадження псевдокультури на нашій землі почалося за Російської імперії – часів, описаних у "Боярині". А культ сили, тюремних понять гопників – це наслідок, який бачимо в сучасній Україні. Зі сцени звинувачуємо глядачів у тому, що слухають російську музику, розмовляють російською, толерують хамську поведінку гопників. Головний герой Степан ніби й не любить Росію, але не проти заробити там.

Вільні театри мають піднімати суперечливі теми. Зараз намагаються не показувати двозначно тему війни на Донбасі. Ставлять так: Росія напала – треба воювати або допомагати армії. Я й сама так вважаю. Але ніхто не робить спектаклі про тих, хто відкосив від служби. Бояться дискусій, конфліктів. Оминають тему вільного ринку. Якби знайшла матеріал – поставила би п'єсу про скасування пенсій. Це не прийме більшість суспільства. Люблю негативні відгуки, бо з них можу почерпнути щось для вдосконалення.

Олександра КРАВЧЕНКО, 27 років, театр-студія МІФ:

– У виставі "Кав'ярня №6" за п'єсою київського драматурга Неди Нежданої є герой, який уособлює всіх українських президентів. Він – директор міського кладовища, за сюжетом. Почувається великим начальником. Усі питання вирішує хабарами. Нахабний. В оригіналі п'єси його звуть Петро Ігоревич. Змінили по батькові на Олексійович. Створили збірний образ людини, яка вважає, що схопила Бога за бороду. Але в результаті лишається ні з чим.

Ще одна героїня п'єси вирішує переїхати до столиці – після любовної трагедії. Відкриває кав'ярню. Там зустрічаються інші персонажі вистави. Кожен втілює впізнавану верству сучасних українців.

У власницю кав'ярні закохується директор музею. Чоловік нібито щирий і романтичний. Проте поверховий. Замість діяти в критичних ситуаціях – сподівається, що все вирішиться само собою.

Модельєр Марта хоче піти з життя. Вона шиє весільні сукні, але їх ніхто не купує. Живе з нечесним журналістом Марком.

Є безіменна жінка. Її називають Тінню. Не вміє контактувати з іншими. Бачить суть речей, але так дивно про це говорить, що її не чують.

Вистава про те, що в голові більшості українців досі живий СРСР. Хочемо з нього вийти, однак нічого для цього не робимо. Скидаємо владу. Обираємо нову – й знову натикаємось на ті ж вила. Закінчується спектакль перемогою Тіні. Вона потоваришувала із власницею кав'ярні.

Наш театр-студія організувався чотири роки тому з колективу авторської рок-опери "Міф", присвяченої 200-річчю Тараса Шевченка. Її створили студенти історичного факультету Київського національного університету.

Інша наша вистава – "Стіна" – про першопричини війни на Донбасі. Головні герої – активістка Майдану Олена з Києва й луганчанин Михайло, який давно живе в столиці. Він – не прихильник ідей Революції гідності, але й не сепаратист. Чоловік і жінка закохуються, шукають компроміс – заради збереження стосунків.

"Стіна" – це заслін, що стоїть між Донбасом й іншою Україною.

Сценарій створила після поїздки наприкінці 2014-го до прифронтової зони в Соледар на Донеччині. Відчула неоднозначність сприйняття подій. Передивилася документальні фільми виробництва ДНР і ЛНР. Слухала їхні аргументи. Вони сприймають на віру все, що говорять російські телеканали.

У виставі шукаємо третього винного – тих, хто скористався цією ситуацією.

Юлія ГАСИЛІНА, 46 років, театр-студія МІСТ:

– Спочатку ставили сучасних українських драматургів. Коли приєдналися до театрального центру "Пасіка", взялися за п'єси XVII століття. Спудеї Києво-Могилянської академії обов'язково грали в театрі, самі писали драми.

Для проекту за творами Григорія Сковороди взяли три філософські трактати – "Сон", "Розмову п'яти путників про справжнє щастя у світі" й "Алфавіт". Поставили мовою оригіналу.

Головні герої – п'ятеро подорожніх – бачать видіння зі "Сну" Сковороди. Церква заповнена трупами, всюди розбрат, потойбічні чудовиська пожирають людей. Намагаються вийти з депресивного стану. Дискутують про те, як бути щасливим у сучасному світі. Висловлюють тези Сковороди. Мандрівний філософ бачив щастя у свободі, духовному й культурному розвитку особистості. Сповідував ідею "сродної праці". Людина має займатися тим, до чого має хист, талант. Писав, що суспільне щастя буде в тій країні, де немає гноблення і війни.

В анонімній драмі ХVII століття "Слово про збурення пекла" – релігійній сюжет. Пекло тут – персонаж. Його суть пластичний актор передає мовою тіла.

Пантоміма завжди стає модною в часи катаклізмів. Кризу найперше відчуваємо в тілі. І лише потім усвідомлюємо. А ще пізніше – можемо висловити.

Текст "Слова про збурення пекла" резонує із сучасністю. Взимку 2014-го глядачі впізнавали в описаному пеклі картинки з Майдану. Після вистави лишалися й обговорювали. Раділи, що принаймні у спектаклі все закінчується перемогою над злом.

Євген СТЕБЛОВСЬКИЙ, 39 років, студія "Велика вісімка":

– Захоплюєшся історією певного народу – й починаєш мислити його категоріями. Зацікавився японською культурою майже 10 років тому.

У виставі "Всередині" один із шести акторів зв'язує партнерку. Застосовує еротичну техніку "Шибарі". Має терапевтичний ефект – відчуття після звільнення від мотузок подібні до вивільнення від важкого тягаря.

В основі вистави тема залежності жінки від чоловіка. У стосунках ми обмінюємось думками, емоціями, підсвідомо копіюємо поведінку партнера. Тому після розлуки важко відпустити людину. Відчуваєш її присутність.

Інші актори читають свої вірші. Часто це – діалоги про закінчення стосунків. Жінка декламує першу частину – це її переживання і досвід. Чоловік завершує, вкладаючи в продовження власні смисли.

×