Із фільму "Земля" прибрали дві сцени. У першій тракторист дзюрить у радіатор

Виставкою "ВУФКУ. Lost & Found" відкрився Музей кіно в Національному центрі Олександра Довженка в Києві. Триватиме до 1 грудня. Присвячена Всеукраїнському фотокіноуправлінню. Організація у 1920-ті сформувала українську кіноіндустрію. На площі 1,5 тисячі квадратних метрів представили 500 експонатів з 11 українських музеїв та архівів, 20 годин відео. Про стрічки розповів куратор виставки, керівник науково-програмного відділу Довженко-Центру Станіслав МЕНЗЕЛЕВСЬКИЙ, 35 років

"Тарас Шевченко", реж. Петро Чардинін, 1926

– Перший радянський байопік. Хронометраж – три години. Головну роль виконав Амвросій Бучма. Картину неможливо дивитися. Нецікава. В ній уся радянська іконографія Кобзаря як пророка й мученика. Класичний сюжет про народження революційного духу й повалення царату.

Це найдорожчий фільм ВУФКУ. Коштував 288 тисяч карбованців. Серед найдешевших картин – "Людина з кіноапаратом" Дзиги Вертова – 28 тисяч карбованців, "Навесні" Михайла Кауфмана – 22 тисячі. Обидві сьогодні – культова класика документалістики.

 

"Джальма", реж. Арнольд Кордюм, 1928

– Трактор на екрані для українського кіно – те саме, що поїзд для західного. Вважають, із фільму "Прибуття потяга на вокзал Ла-Сьота" французів братів Люм'єрів народився кінематограф. Паровоз символізував прогрес, поступ, шлях у майбутнє.

1918 року Ленін мріяв про стотисячну армію тракторів, що змінять сільське господарство й колективізують усю країну. Перший радянський трактор зробили в місті Великий Токмак Запорізької області. Називався "Запорожець", їздив на сирій нафті. Мав тільки режими "вкл." і "викл." Створений за зразком американського McCormick.

На виставці показуємо сцени з тракторами з фільмів "Земля" Олександра Довженка та "Джальма" Арнольда Кордюма. Ви заходите – трактор їде на вас. Відчуваєте шок. Майже як українські селяни 1920-х, для яких техніка була фантастикою, лякала. У "Джальмі" головний герой Микола повертається в рідне село з громадянської війни. Воював на Кавказі, привозить із собою наречену-чеченку. Не всі радіють чужинці та ініціативі Миколи впровадити колгосп і механізацію.

"Злива", реж. Іван Кавалерідзе, 1929

– Іван Кавалерідзе працював художником ще в дореволюційному фільмі "Поход великого старца" про Льва Толстого. Після 1917-го почав робити перший великий пам'ятник Тарасові Шевченку в Ромнах на Сумщині. Там знайшов актора Степана Шкурата. Багатодітний батько, аматор у театрі й муляр потім грав у "Землі" Довженка.

Там же Кавалерідзе знайомиться із Зиновієм Сідерським, заступником голови ВУФКУ. Той каже йому, аби знімав кіно. Кавалері­дзе відповідає, що не любить його – там усі бігають, метушаться. Йому дозволили робити, як захоче. Так з'явився його режисерський дебют "Злива". В театрі Леся Курбаса була вистава "Гайдамаки" за поемою Тараса Шевченка. Кавалерідзе захопився постановкою. Вирішив зняти кіно про селянське повстання ХVІІІ століття в Україні на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою. Визначав як "Кіно-офорти з історії гайдамаччини".

Фільм втрачений. Збереглися кадри, які ми встигли викупити в російському архіві. Дуже статичні сцени, люди стоять у дивних позах на чорних кубах. "Зливу" сучасники визнали найнезрозумілішим фільмом. Загалом Кавалерідзе зняв 10 картин. У час ВУФКУ ще одну – "Перекоп" 1930-го. Це революційний епос про Перекопсько-Чонгарську операцію 1920 року. Коли Червона армія із загонами українського анархіста Нестора Махна перемогла царського генерала Петра Врангеля й узяла Крим.

"Шкурник", реж. Микола Шпиковський, 1929

– Комедія про громадянську війну є екранізацією повісті Вадима Охременка "Цибала". Обиватель Аполлон Шмигуєв чхати хотів на всі ідеології, боротьба між представниками яких точиться на вулицях Києва, за сюжетом. Стає на бік червоних, потім білих, анархістів. Скрізь дістає статуси завдяки своїй гнучкості. Має одну мету – заробити грошей. Ще одним героєм фільму є верблюд. Випадково Шмигуєв стає погоничем тварини. "Сама тільки думка пустити героя верхи на верблюді по Україні вже є прекрасним сценарієм", – писав російський поет Осип Мандельштам про "Шкурника". Завдяки цій невеликій рецензії картину віднайшли наші мистецтвознавці. Єдина копія зберігалась у Держфільмофонді РФ. Стрічку майже одразу заборонили. Радянська влада побачила в ній карикатуру на себе. А верб­люд на прізвисько Цибала справді був. Під час громадянської війни тварину в якомусь зоопарку "мобілізували" війська Врангеля, возили на ній гармату. Верблюда відбили, став молоковозом, знявся в кіно.

"Земля", реж. Олександр Довженко, 1930

– 1926 року романіст Юрій Яновський запрошує на той час карикатуриста Олександра Довженка на Одеську кіностудію. Пропонує спробувати себе в сценаріях. Довженко пише "Васю-реформатора" про пригоди сина фабричної робітниці. Рятує п'яничку, який хоче його побити. Викриває попів, а церкву перетворюють на кінотеатр. Ловить злодія і передає міліції. Кіно спочатку знімав режисер театру "Березіль" Фавст Лопатинський. Фільм виходить поганий. Довженку доручають дознімати. Картина все одно не вдається. Тоді йому дають робити "Ягідку кохання". Комедію в американському дусі. Як перукар Жан Ковбасюк дізнається, що став батьком, і намагається комусь підкинути небажану дитину. Стрічка – непопулярна.

Цього ж 1926-го Довженко зняв кіно про шпигунів "Сумка дипкур'єра". Фільм став хітом. Прославила митця стрічка "Звенигора" про історію України від варягів до Жовтневої революції. Її назвали першим українським фільмом за формою і змістом. Всесоюзне визнання режисеру приніс "Арсенал" 1929-го. Показав придушення військами Центральної Ради більшовицького повстання в Києві.

Всесвітня слава прийшла до Довженка 1930 року з картиною "Земля". У шедеврі показав життя українських селян, їхнє ставлення до колективізації. В радянському прокаті з фільму прибрали дві сцени. У першій тракторист дзюрить у радіатор – все одно що на святе. Хоча був такий лайфхак, коли нема води і глохне трактор. Викинули й першу в радянському художньому кіно сцену оголення. Актриса Олена Максимова зіграла наречену головного героя Василя. Дізнавшись, що його вбили куркулі, у розпачі рве на собі одяг.

Всеукраїнське фотокіноуправління продає картини від Праги до Токіо й Латинської Америки

– Із 2011 року працює Довженко-Центр із темою українського авангарду 1920-х, – розповідає дослідник культури Станіслав Мензелевський. – Ми показували німе кіно в супроводі живої музики. Видавали DVD, книжки, писали статті. Робили ретроспективні фестивалі в Україні та за кордоном. Виставку назвали Lost & Found. Втрачене й віднайдене. Збереглося менше половини повнометражних ігрових українських фільмів того часу. В період сталінізму частину картин цензурували й відклали на полицю. Тому в Україні – найбільший в європейській кінематографії відсоток збережених фільмів 1920-х. Але є й втрачені, від яких залишилися лише афіші, кадри, інтертитри, сценарій.

Найвідоміша фігура в українському кіно – Олександр Довженко. Але він виник не на порожньому місці. Існувала ціла успішна індустрія. Наші картини активно купували закордонні прокатники. Українська культура 1920-х була рівноправною частиною європейської. Цього нам досі бракує.

Всеукраїнське фотокіноуправління заснували у березні 1922 року. Сучасники називали його Українським Голлівудом. У Росії Держкіно з'явилося 1924-го. ВУФКУ підпорядковувалося наркому освіти УРСР. Головні лобісти українізації – Олександр Шумський і Микола Скрипник – всіляко допомагали індустрії.

Перший ігровий фільм ВУФКУ – "Шведський сірник" Миколи Салтикова – не зберігся. Ще не було професійної кінематографічної освіти. Одеський кінотехнікум відкрили лише 1924 року. Тому залучають митців інших галузей – режисерами стають скульптор Іван Кавалерідзе, графік і письменник Олександр Довженко. Сценарії пишуть Майк Йогансен, Микола Бажан, Володимир Маяковський, Ісак Бабель. Михайль Семенко – редактор Одеської кіностудії. Над фільмами працюють театральні художники, грають актори з курбасівського театру "Березіль".

Спочатку ВУФКУ працює на базі націоналізованого майна приватних дореволюційних фотокінопідприємств в Одесі та Ялті. 1927 року відкривається Київська кінофабрика, нині кіностудія Довженка. Одна з найсучасніших у тогочасній Європі.

ВУФКУ змагається за ринки в СРСР. Російська кіноіндустрія створила неконкурентні умови. Дає 10 своїх фільмів, бере три українські. Тому управління продає картини за кордоном – від Праги до Токіо й Латинської Америки. Залучає до створення фільмів іноземців. 1926-го режисер Ертугрул Мухсін-Бей із Туреччини знімає "Спартак" про по­встання римських гладіаторів. Працевлаштовують операторів із Німеччини. Українські режисери Олександр Довженко, Дзига Вертов їдуть у Європу. Показують фільми на виставках.

Українці добре знали, що знімають у світі. У журналі "Кіно" є комікс, як "Тараса Бульбу" Гоголя екранізували б у різних країнах. У Голлівуді це була б романтична комедія, у Франції – абстрактне геометричне кіно, у ВУФКУ – соціальний і національний фільм. А в Совкіно – шароварна картинка, де українці співають і танцюють на тлі хат під солом'яними стріхами. Згодом це стане реальністю. Україна втратить сучасну міську культуру, перетвориться на фольклорний додаток Москви.

1930 року УСРР перестала бути автономною в культурі. ВУФКУ розформовують і перетворюють на організацію "Українфільм", підпорядковують Союзкіно в Москві. Це перше серйозне порушення Конституції 1924 року, що гарантувала національним республікам юрисдикцію для вирішення своєї культурної політики.

Сталін вимагає стандартів у кіно, в які не вписуються експерименти й українізація. Вибудовується новий канон – соцреалізм. Переглядають прокатні посвідчення всіх фільмів. Комісія визначала, чи можна показати, цензурувати або заборонити. Кавалерідзе починає знімати кінооперети. Довженко тужить у Москві, створює "Щорса", отримує за це від Сталіна патефон. Багатьох митців репресують.

×