Навіть у дорослих треба виховувати дорослість
Не люблю театр-свято. Це уявлення обивателя. Театр – це інше. Коли по динаміку перед спектаклем оголошують: "Приємного вам перегляду!", мене це дратує. Перегляд має бути і приємним, і неприємним водночас. Театр повинен поміняти оптику мого зору. Щоб я з нього вийшов іншим.
Публіка хоче дозвілля. Мені здається, треба нахабно плювати на її бажання.
Театр розвивається в бік достовірності. Тому в Європі сьогодні популярні документальні вистави. Головне питання Станіславського (Костянтин Станіславський, 1863–1938, російський режисер, реформатор театру, засновник МХАТу. – Країна) – "вірю чи не вірю" – перейшло в громадянську площину. Суб'єктивність стала важливішою за об'єктивність.
Матеріал для вистав збираємо за допомогою інтерв'ю. Буває, співрозмовник не каже нічого путнього. Журналіст у такому випадку вважає розмову марною, бо не з'ясовує нових фактів. Ми ж дізнаємося про характер людини, її мову, психіку. Читати розшифровку такого інтерв'ю неможливо. Текст брудний, у ньому зберігаємо всю лексику. Але актор це може зіграти. Мовлення фіксує психічний процес людини. У неї всередині – своя драма. За кожною паузою, обмовкою – внутрішня подія. Це цінно.
Коли під час ліричної сцени вмикають ліричну музику, відчуваю, що дурень або я, або режисер. Маніпуляція припустима лише в товарному мистецтві – масовому кіно, театрі, телебаченні. Ми заборонили використовувати музику, якщо вона не лунає з радіо в кімнаті, де перебувають герої.
Для однієї з постановок збирав свідчення про побут пересічної людини XIX століття: як ходили в туалет, що їли, в чому спали, носили труси чи панталони. З тих часів збереглися тільки листи й мемуари відомих людей. У жодного класика цього не прочитав. Дуже цензурували своє життя, ретельно добирали слова і факти. Потрібну інформацію знайшов у письменників нижчого ешелону, дрібних побутописців, яких сварили критики. Це вони намалювали свою епоху.
У примітивних культурах усе дуже піднесено, сакрально. Є рай і пекло, божественне і диявольське. Що вищим є розвиток культури, то ближча вона до дійсності. Чому таке потрясіння викликали Лев Толстой і Федір Достоєвський? Бо описували подробиці: перший – побуту, другий – психіки. Тоді культура почала рух углиб.
Росіяни цікавляться високим і духовним, аби не помічати дійсності. Але важливо бачити, що робиться на автобусній зупинці, на вулиці. У реальності відбувається драматургія, набагато цікавіша за будь-які серіали.
Деякі актори ходять на протестні мітинги за енергією, емоційним досвідом, який може їх збагатити в мистецтві. Актор повинен потрапляти в сюжет, щоб навчитися відчувати складні переживання, отримувати неоднозначні враження.
Коли говорять: "Я актор, людина мистецтва, я в цьому участі не беру" – це мені здається непрофесійним. Його професія – досвід. Події і сюжети – паливо для вистав. Він що, збирається грати у п'єсах, як сидів в інтернеті і гидливо кривився?
Одне з покликань мистецтва – пробуджувати в людині потребу у свободі. Нести тягар свободи нелегко. Треба навіть у дорослих виховувати дорослість. Суспільство і влада нав'язують інфантильне мистецтво, що звертається до дитячої свідомості. Це фентезі, мюзикли, серіали. Хепі-енди – теж атрибути дитячої естетики. Коли глядачі бачать щось неприємне, то в більшості випадків зажмурюються.
Дитячість – це бажання перетворювати прем'єри на світські події. У пресі насамперед обговорюють, хто і з ким прийшов, у що були вдягнені. На слуху поняття "модний режисер", "модна вистава", "у тренді, у бренді". Це інструментарій тусовок, а не мистецтва.
Розстріл Білого дому, війна в Афганістані й Чечні, вибухи будинків – усі ці події з нашого життя вже є у мистецтві. Але тільки в низовому: у дешевих маленьких книжках у м'якій обкладинці. Цих тем стараються уникати. Образливо, що ми віддали історію дешевим книжкам.
Як тільки в Україні почався Майдан, написав листа українській спільноті "Нова драма". Сказав їм, що треба негайно починати писати про це п'єсу, доки ця історія не обросте міфологією. Потрібні безпосередні свідчення, думки, випадки. Драматурги зібрали грандіозний матеріал: інтерв'ю тих, хто воював, хто кашу варив, хто готував чай цілими цебрами. Зробили постановку "Щоденники Майдану". Але постає питання фіналу. Він невідомий. Для драматурга це завжди тривожно.
Наша влада найбільше ненавидить реальність. Вони люблять нашу історію і наше майбутнє. Але не дай Боже звернути увагу на тут і зараз – реальність.
Нову драму звинувачують у чорнусі, нескінченній експлуатації образу "брудної Росії". Для мене краса – сигнал неправди. Випадковості й неподобства – доказ, що правда – тут. Починаю дивитися кіно, бачу, що головний герой красень, – усе, до побачення.
У виставі "Година вісімнадцять" про справу Сергія Магнітського (російський юрист, який 2009-го помер у слідчому ізоляторі. На Заході вважають, що він розкрив корупційну схему виведення грошей із бюджету РФ на рахунки фірм, що належать чиновникам. – Країна) пішли на серйозний експеримент: актори грають реальних людей. Наприклад, суддів Олену Сташину й Олексія Криворучка із Тверського суду Москви. Вони можуть прийти на спектакль, подати в суд, скажімо, за наклеп або втручання в приватне життя. Але ніхто нічого такого не робить – вони зацікавлені в тому, щоб ця історія якомога швидше забулася.
На цей спектакль прийшла слідча. Після вистави почалося обговорення. Захищала Олега Сільченка (слідчий у справі Магнітського. – Країна). Зал заревів від гніву. Вона сказала: "Я зараз говорю як слідча, а як людина – думаю по-іншому". Це проблема російського менталітету. Кожен свою людяність відкладає на вечір, коли прийде додому до своєї сім'ї.
Театр не повинен нікого садити в тюрму і страчувати. Мета наших вистав – зрушити людей до дії. Один психолог сказав: ви займаєтеся соціальним вудуюванням – від слова "вуду". Так і є, ліпимо ляльки із глини, проколюємо їх голками. І сподіваємося, що це чаклунство спрацює.
У документальному театрі є таке поняття, як "позиція нуль". Показуємо виставу, але нічого не коментуємо, уникаємо моралі. Глядач автоматично "вмикається", не отримуючи звичних пояснень. Починає роздумувати над тим, що побачив, чи стосується це його?
У п'єсі невідомого автора режисер може більше проявити себе. Бо розуміє: немає прецеденту. Ні на що обпертися. До нової драматургії тягне і глядачів, і розумних акторів. Бо тут – несподіванки.
Чехова найгірше ставлять росіяни, Шекспіра – англійці. Класику ми відпрацювали повністю. Усе ХХ століття тільки й робили, що інтерпретували її. Після цього залишилося випалене поле, на якому важко працювати. Не виходить вигадати нічого нового. Цей матеріал має відпочити, бо його доводять до абсурду. Подивився б Чехов на себе сьогодні – помер би вдруге.
Вистава народжується через якийсь час після прем'єри. Коли її зіграють 10 разів, тоді акторам і режисерам стає ясно, що вони мали на увазі.
Почав писати п'єси, бо вважаю себе дурним. Буває, кажуть щось провокативне, а я гублюся, не можу вчасно відповісти. Минає день-два, а я ще розмірковую над відповіддю. Це і є драматургія.
Завжди писав п'єси без попереднього плану. Після роботи на телебаченні спробував новий принцип. Розробляв структуру, синопсис, використовував епізодний план. Зараз у столі лежать три написані таким чином п'єси. Розумію, що не завершу їх, бо мені нецікаво. Зникла загадка невідомого.
Моя дружина, як і я, драматург. Драматурги – спеціалісти в галузі конфліктів. Тому сімейні розбірки складаються із сильних діалогів. Бувало, сварка закінчувалася тим, що я кричав: "Зажди-зажди! Ану повтори, що ти сказала". Вона повторювала, а я записував її слова.
Наш театр спеціально не робить афіш. Не хочемо нав'язувати себе. Дізнатися про розклад вистав можна на нашому сайті. Людина докладає зусиль: шукає, читає про театр – і лише потім купує квиток. Усі знають, куди вони приходять.
Коли глядач іде на виставу заради актора-зірки – це погано. Великі плями на тілі театру з'являються тоді, коли він розкладається. Добре, коли йдуть заради п'єси.
У "Театрі.док" немає трупи. Актор може будь-якої хвилини встати й піти, якщо йому нецікаво. Тому знаєш, що з тобою залишилися ті, хто буде до кінця.
Театр може бути різним. У класичному працюють професіонали. У документальному на сцені може бути 20 акторів, із них лише один – професійний. І той мовчатиме.
Сучасні молоді актори в реальності живуть за одними законами, а на сцені існують зовсім за іншими. Чітко розділяють життя і театр. Це неприпустимо. Всі теоретики, починаючи з Аристотеля, говорили: театр повинен іти від життя.
Репетиція тривалістю 6 годин – це подарунок для режисера. Актори втомлюються, не метушаться, стають справжні, точні. Пригадайте обличчя в метро: на них маска порожнечі, але неймовірно цікава.
Мовна норма класичного театру не має жодного стосунку до мови сучасної людини. У театральний вуз приходить бідний талановитий хлопчик із Вологодської області. Його два роки б'ють по голові, відучують від мелодики вимови, від "окання". Хоча її треба використовувати для конструювання характеру так само, як зовнішні дані. Росія – величезна країна, яка говорить однією мовою, але в ній є фантастичні діалекти. Класичний театр ігнорує цю особливість. В Англії дивився виставу про The Beatles, повністю побудовану на мовній грі на ліверпульському акценті.
Як художній керівник поводжуся вкрай нахабно. Люди працюють без мого контролю. Це те, у що не вірить Путін, – система, яка налаштовується сама.
Матеріал укладений на основі виступів та інтерв'ю Михайла Угарова
8 
35413
Коментарі