Британський режисер 80-річний Террі Гілліам на творчій зустрічі в одеському кінотеатрі "Батьківщина" та на круглому столі в готелі "Бристоль" поділився роздумами про творчість, бізнес, успіх, гумор і Голлівуд

Якщо хочете бути кінематографістом, маєте спочатку опанувати якусь іншу професію – теслі, сантехніка, електрика. Я не маю кіноосвіти. Просто знаю, як робити фільми. Коли розумієте світ, вам є що сказати.

Щоб бути наполегливим, треба бути дурним. Коли до мене приходить ідея, стаю її заручником. Одержимий, доки не реалізую її.

Я щасливий і успішний режисер. Успіх "Монті Пайтона" дав можливість отримувати гроші між фільмами. Досі трохи заробляю завдяки гурту. Тому маю свободу вирішувати, що хочу знімати.

Часто впадаю в депресію. Ходжу на кінофестивалі, аби люди пам'ятали, що я колись щось зробив – хороше чи погане. Здається, що ніколи більше не працюватиму. А потім завершую нову стрічку. Її успіх тримає ще кілька років.

Не маю жодної цікавості до нагород. Годяться хіба, щоб притримувати двері або використовувати як прес для паперу. Ніколи не отримаю "Оскара". Але мене це не турбує.

Моє життя було краще, коли трудився просто аніматором. Потребував лише папірця й ручки. Кіно – надзвичайно дорогий бізнес. Щоб у ньому працювати, маєте постійно залучати людей, яких можете обдурити. Переконати, що здатні їм заробити. А коли не вдається, треба знайти іншого дурня, який повірить у ваші фантазії.

 

Я ріс у долині Сан-Фернандо, за пагорбом від Голлівуду. Завжди хотів фільмувати. Але не розумів, як перейти цей пагорб, як туди потрапити. 1967-го переїхав до Великої Британії. Там ми створили "Монті Пайтон" і стали успішні на телебаченні. Та мій перший самостійний фільм "Бармаглот" був катастрофою. А потім мало не зазнали краху зі стрічкою "Житіє Браяна за Монті Пайтоном". За кілька днів до початку виробництва студія сказала "ні". Опинилися без фінансування. Проєкт врятував гітарист "бітлів" Джордж Гаррісон, який був великим шанувальником "Монті Пайтона". Віддав свій будинок під заставу, щоб дати нам гроші на зйомки. Ми з ним заснували компанію HandMade Films і почали робити "Бандитів часу".

Усі голлівудські студії відмовили. Зняли самостійно. Самі зібрали гроші на рекламу. Стартували в американському прокаті на першому місці. Трималися в лідерах чотири тижні. Це був вибух.

Коли ви популярний, всі студії хочуть вас. Ви така магічна особа, яку прагнуть помацати й давати їй гроші. Після "Бандитів" мені запропонували стрічку з величезним бюджетом. Коли люди досягають першого успіху в Америці, вони беруть наступний проєкт від великої голлівудської компанії. Це розумне рішення. Але я ж був дурний. Відмовився. І став ще цікавіший для студій, бо вони не могли мене купити. Тоді ми зібрали гроші та зробили "Бразилію".

Не подобається перекинута догори дриґом голлівудська система. Голлівуд – це бізнес, який підтримують передусім менеджери, юристи, бухгалтери. Кінематографіст – у самому низу піраміди.

Досвід роботи в Голлівуді завжди однаковий. Навколо вас постійно знервовані й перелякані люди. Важко бути креативним і продуктивним у такому оточенні. В мене робота рухається, коли поряд упевнені й творчі особистості, які вірять у проєкт, а не у власні кар'єри.

Контролюю весь процес виробництва своїх стрічок. Таку свободу дозволяють небагатьом постановникам. Щоб не втрати контролю, щоразу запитую себе: хто буде головний у вирішальній битві проти студійного втручання. Наприклад, у "Королі-рибалці" мав Робіна Вільямса та Джеффа Бріджеса в головних ролях. Знав: якщо дві великі зірки та другорядний режисер триматимуться купи, у процес не зможуть втрутитися згори. У "12 мавпах" зі мною були Брюс Вілліс і Бред Пітт. Ми втрьох були задоволені роботою, тож продюсери боялися нас навіть зачіпати. Так завжди працюю.

Проблема для кінематографіста поза голлівудською системою – як змусити публіку прийти на ваш чудовий фільм. Більшість іде туди, де найбільші реклама й піар. Жоден незалежний дистриб'ютор не може конкурувати з Голлівудом, де кожна велика картина має 80 мільйонів доларів тільки на маркетинг. Відповідно, утворюється замкнене коло. Масовий глядач активно дивиться, гроші течуть – і вони створюють нові блокбастери.

Намагаюся екранізувати улюблені твори. Так було з романами "Страх і огида в Лас-Вегасі" Гантера Томпсона та "Країна припливів" Мітча Калліна. Також подобалися "Пригоди барона Мюнхґаузена". У 1950-х це була друга найпопулярніша книжка на планеті – лише Біблія випереджала.

Я теж актор. На публіці граю роль режисера Террі Гілліама. Без аудиторії я зовсім інша людина. Хто я насправді, знає дружина.

Усі ми прикидаємося. Це і є акторська гра. Ми – як діти. Пощастило, що нам ще й платять за це.

Фільмування – завжди стрес. Бо ніколи не вистачає часу. Працюємо до виснаження. Чудово, коли добрий актор виконує сцену трохи інакше, ніж ви уявили. Додає нового життя в кадрі. Процес зйомок – це намагання побудувати проєкт, який продовжує рухатися й змінюватися. Потім найкраща частина – монтаж. На цьому етапі можу виправити всі свої помилки. Після цього остання частина – додати музику, що посилить враження від перегляду.

27 років працював над "Чоловіком, який убив Дон Кіхота". Коли 2018-го фільм нарешті показали в Каннах, це було чудово. Не знаю, чи то була справжня реакція, чи хтось заплатив аудиторії, щоб аплодувала 20 хвилин після показу. Також не в курсі, аплодували стрічці чи моїй витривалості.

Адама Драйвера взяв на роль через факт його біографії. Після 11 вересня 2001-го, коли впали вежі в Нью-Йорку, він вступив у Корпус морської піхоти, щоб протистояти терористам. Я подумав: це практично вчинок Дон Кіхота.

Мої фільми трагічні й комічні водночас. Україна – ідеальне місце для зйомок. Подобається, що ваш президент – комік. У нас у Британії є Борис Джонсон. Різниця в тому, що він не комік, а просто клоун.

Більшу частину життя слухаємо людей, які говорять якусь дурню. Треба розвивати впевненість у своєму світобаченні. Основний момент – брати відповідальність за власні рішення та вчинки. А багато хто звинувачує когось іншого у своїх невдачах.

Щоб розсмішити глядача, треба бути смішним. Ви або народжуєтеся веселим, або стаєте через потребу виживання. Більшість комедійних акторів, яких я знав, замолоду були низенькі, товсті або некрасиві. Їх постійно цькували. Тому навчилися жартувати, щоб захиститися. Якщо ж ви красивий і сексуальний, то навряд чи будете смішним.

У своїй теорії кіно завжди надихався словами Мері Поппінс. Потрібна повна ложка цукру, щоб ліки потрапили всередину. Кожна моя стрічка має серйозні складові. Намагаюся щось донести через розвагу, тому додаю гумор. Бачу світ водночас темним і світлим, трагічним і комічним. Якщо говорю про жах, хочу показати на екрані його прекрасним. Або принаймні художньо захопливим.

Зараз кажуть, що моя "Бразилія" – шедевр. Але свого часу частина аудиторії не сприйняла, навіть зненавиділа її. Під час першого показу половина кінотеатру спорожніла. Сидів і дивився, як люди йдуть із зали. Але мене це не лякає. Я не проти, якщо половина піде. Сподіваюся, ті, хто залишаться, справді відчують щось важливе.

Критики – нещасні, сумні люди, які не вміють знімати кіно. Хотіли б, але не можуть. Їм переважно не подобається, що я роблю. Проте так навіть цікавіше. Найстрашніше, коли всі люблять фільм. Тоді знаю, що це невдача. Я не проти розумних негативних рецензій. Не люблю тупих позитивних відгуків.

У мене нудне життя, але воно моє. У вільний час багато читаю. Найбільше люблю "Пастку-22" Джозефа Геллера. Перечитую що кілька років. Із філософів подобаються даосисти. Бо ідея парадоксу – в центрі мого світосприйняття. Речі й поняття не є однозначними й завжди конфліктують.

Глобальна зміна клімату – найважливіша проблема людства. Бо можемо не встигнути виправити ситуацію. Хіба що полетимо на Марс, а кому не вистачить грошей – загинуть.

Дедалі менше простору для свободи слова. Не можемо жартувати так, як 10 чи 20 років тому. Сьогодні BBC не замовили б такого серіалу, як "Літаючий цирк Монті Пайтона". Суспільство стає менш ліберальне і більш автократичне. Люди говорять, що відкриті до різноманітності. Водночас вузько спрямовані на те, що подобається лише їм.

Очікую на появу нової сатири, але не можу знайти. Комедіанти налякані. А ти не можеш бути смішний, коли сповнений страху. Маєш бути відвертий і достатньо хоробрий, щоб донести правду. Будь-яка людина, яка робить комедію, певним чином грає роль блазня при королівському дворі. Має бути достатньо смілива і трохи божевільна, щоб сказати правду через гострий жарт. Можна через це загинути. Але деякі виживають.

Я ріс у селі. Хотів швидше подорослішати й поїхати в місто. Подивитися все, що створила людина. Тепер прямую навпаки. Маю будинок на пагорбі в Італії, навколо якого ростуть прекрасні дуби. Щоразу, коли приходжу туди, ніби змінююся. Вдихаю весь цей кисень у повітрі та маю можливість розчинитись у природі. В цьому і є момент єднання з Богом. Бо стаю маленькою частинкою Всесвіту.

Пишу сценарій, який ніколи не буде реалізований. Про те, як людство дістало Господа. Збирається позбутися його, бо довго лажали і спаскудили цю прекрасну планету. Істота, яка стримує Бога від знищення всіх і вмовляє залишити двох людей, – Сатана.

Хочу, щоб мене поховали на моєму пагорбі в Італії. Нехай викопають яму, покладуть мене в картонну коробку й посадять дуб у мої груди.

×