Публікуємо фрагменти із книжки Світлани Алексієвич "Час second-hand. Кінець червоної людини", що вийшла в київському видавництві "Дух і Літера". Вони належать до розділу "Із вуличного гомону та розмов на кухні (1991–2001)"

Про Іванка-дурника та золоту рибку

"Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли "пощастило". Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти й газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого – дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…"

 

"Російська кухня… Убога "хрущобна" кухонька: дев'ять–дванадцять (щастя!) квадратних метрів, за тонкою стінкою – туалет. Радянське планування. На вікні – цибуля в баночках з-під майонезу, в горщику – алое від нежитю. Кухня для нас – це не лише місце для приготування їжі, це і їдальня, й вітальня, й кабінет чи трибуна. Місце для колективних психотерапевтичних сеансів. У XIX сторіччі вся російська культура жила в дворянських маєтках, а в ХХ – на кухнях. І ­перебудова – теж. Усе "шістдесятницьке" життя – це "кухонне" життя. Спасибі Хрущову! Це за його правління вийшли з комуналок, отримали власні кухні, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухні всі свої. Там народжувалися ідеї, фантастичні прожекти. Розповідалися анекдоти… Анекдоти процвітали! Комуніст – це той, хто Маркса читав, а антикомуніст – це той, хто його зрозумів. Ми виросли на кухнях, і наші діти – теж, вони разом із нами слухали Галича й Окуджаву. Крутили Висоцького. Ловили Бі-Бі-Сі. Розмови про все: про те, як усе хріново, і про сенс життя, про щастя для всіх. Згадую кумедний випадок… Засиділися якось за північ, наша дочка, їй було 12 років, там, на ­маленькому диванчику, заснула. А ми про щось голосно засперечалися. І вона крізь сон як заволає: "Не треба далі про політику! Знову Сахаров… Солженіцин… Сталін…" Нескінченний чай. Кава. Горілочка. А в 1970-ті пили кубинський ром. Усі були закохані у Фіделя! У кубинську революцію! Че – в береті. Голлівудський красень! Нескінченні балачки. Страх, що нас прослуховують, напевно прослуховують. У середині розмови обов'язково хтось подивиться з усмішкою на люстру або на розетку: "Ви чуєте, товаришу майоре?" Неначе ризик… неначе гра… Отримували навіть якесь задоволення від цього брехливого життя. Мізерне число людей чинили опір відкрито, більше було "кухонних дисидентів". Із дулею в кишені…"

"Зараз соромно бути бідним, неспортивним… Не встигаєш, якщо коротко. А я з покоління двірників і сторожів. Був такий спосіб внутрішньої еміграції. Ти живеш і не помічаєш того, що навколо, як пейзаж за вікном. Ми з дружиною закінчили філософський факультет Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, вона влаштувалася двірником, а я – грубником в котельню. Працюєш одну добу, дві – вдома. Інженер тоді отримував 130 рублів, а я в котельні – 90. Тобто погоджуєшся втратити 40 рублів, а натомість отримуєш абсолютну свободу. Читали книжки, багато читали. Розмовляли. Гадали, що виробляємо ідеї. Мріяли про революцію, але боялися – не діждемося. Жили загалом замкнено, нічого не знали про те, що діється у світі. Були "кімнатними рослинами". Усе собі навигадували, як згодом з'ясувалося, нафантазували – і Захід, і капіталізм, і російський народ. Жили міражами. Такої Росії, як у книжках і на наших кухнях, ніколи не було. Тільки у нас в голові. Під час перебудови все скінчилося… Настав капіталізм… Дев'яносто рублів стали десятьма доларами. На них не проживеш. Вийшли з кухонь на вулицю, й тут з'ясувалося, що ідей у нас немає, ми просто сиділи весь цей час і розмовляли. Звідкілясь з'явилися зовсім інші люди – молодики в малинових піджаках із золотими перстенями. І з новими правилами гри: гроші є – ти людина, грошей немає – ти ніхто. Кому цікаво, що ти Геґеля всього прочитав? "Гуманітарій" звучало як діагноз. Мовляв, усе, що вони вміють – це тримати книжку Мандельштама в руках. Відкрилося чимало незнаного. Інтелігенція потворно зубожіла. У нашому парку у вихідні кришнаїти встановлювали польову кухню й роздавали суп і щось там простеньке на ­друге. Ставала така черга охайних старих, що спазм у горлі. Дехто з них ховав обличчя. У нас на той час було вже двоє малих дітей. Ми справді голодували. Почали з дружиною торгувати. Брали на заводі чотири–шість ящиків морозива і їхали на базар, туди, де багато людей. Холодильників жодних, через кілька годин морозиво вже текло. Тоді роздавали його голодним дітям. Скільки втіхи! Торгувала дружина, а я то піднесу, то підвезу – все, що завгодно був ладен робити, тільки не продавати. Довго відчував себе некомфортно. Раніше часто згадував наше "кухонне життя"… Яке було кохання! Які жінки! Ці жінки зневажали багатих. Їх не можна було купити. А зараз часу на почуття ні в кого немає – всі гроші заробляють. Відкриття грошей – як вибух атомної бомби…"

Про те, що ми виросли серед катів і жертв

"Ідемо ввечері з кіно. У калюжі крові лежить чоловік. На спині в плащі дірка від кулі. Біля нього стоїть міліціонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзі звик до цього. Дім наш великий, двадцять під'їздів. Щоранку у дворі знаходили тіло, й ми вже не здригалися. Починався справжній капіталізм. Із кров'ю. Я очікував, що буду приголомшений, але цього не було. Після Сталіна в нас інше ставлення до крові… Пам'ятаємо, як свої вбивали своїх… І про масові вбивства людей, які не знали, за що їх убивають… Це залишилося, це присутнє в нашому житті. Ми виросли серед катів і жертв… Для нас нормально – жити разом. Немає кордону між мирним і воєнним станом. Завжди війна. Увімкнеш телевізор – усі балакають "по фєнє": і політики, і бізнесмени, і президент: відкати, хабарі, розпили… Людське життя – плюнуть і розтерти. Як у зоні…"

"Чому ми не засудили Сталіна? Я вам відповім… Щоб засудити Сталіна, слід засудити своїх рідних, знайомих. Найближчих людей. Розповім про свою родину… Тата посадили в 37-му. Слава Богу, він повернувся, але відсидів 10 років. Повернувся й дуже хотів жити… Сам дивувався, що йому після всього, що він бачив, хочеться жити… Так було не з усіма… Моє покоління виросло з батьками, які повернулись або з таборів, або з війни. Єдине, про що вони могли нам розповісти, так це про насильство. Про смерть. Вони рідко сміялися, багато мовчали. І пили… пили… І врешті спивалися. Другий варіант… Ті, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не місяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всіх посадили, а мене – ні? Що я роб­лю не так? Могли заарештувати, а могли ­скерувати на роботу в НКВД… ­Партія просить, партія наказує. Вибір неприємний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катів… Звичайних, нестрашних… Доніс на тата наш сусід… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Мені було 7 років. Дядя Юра брав на риболовлю своїх дітей і мене, катав на коні. Ремонтував наш паркан. Розумієте, зовсім інший портрет ката виходить – звичайна людина, навіть добра… Нормальна… ­Заарештували батька й через кілька місяців забрали батькового брата. За Єльцина мені дали його справу, там лежало кілька доносів, один написала тітонька Оля… Племінниця… Вродлива жінка, весела… Гарно співала… Вона вже була стара, я спитав: "Тітко Олю, розкажи про 37-й рік…" – "Це був найщасливіший рік у моєму житті. Я була закохана", – відповіла вона мені… Батьків брат не повернувся додому. Зник. У тюрмі чи в таборі – невідомо.

Мені було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: "Тітко Олю, навіщо ти це зробила?" – "Де ти бачив чесну людину за сталінських часів?" А ще був дядько Павєл, який служив у Сибіру, у військах НКВД… Розумієте, немає хімічно чистого зла… Це не тільки Сталін і Берія… Це і дядько Юра, і вродлива тітонька Оля…"

×