У харківському видавництві "Фабула" вийшов антивоєнний роман "Блокбастер" хорватського письменника Зорана Жмирича. Збірку оповідань "Іншалла, Мадонно, іншалла" другого хорвата, Мілєнко Єрговіча, надрукувало львівське "Видавництво Старого Лева".
Розмовляємо з цими письменниками про війну в літературі. Проводимо паралелі між війнами у колишній Югославії та українсько-російською
Зоран ЖМИРИЧ, 49 років, хорватський письменник:
– Кожен воєнний роман говорить, що війна не має сенсу. Навіть якщо автор не хотів так казати, це прочитується. Люди починають війну, а вона закінчує людей. Це універсальне послання, бо біль однаковий для всіх.
Мені знадобилося 10 років, щоб почав нормально спати після повернення з фронту. Мав достатньо часу про це подумати. Немає такої високої мети, заради якої можна послати молоду людину на передову.
У "Блокбастері" розглядаю війну очима хлопця, для якого конфлікт ніколи не був природним станом. Я навіть не акцентував – з якого боку воює мій герой.
Свій досвід на фронті можу описати так: це – увімкнений вентилятор. Натискаєш кнопку, а він за інерцією крутиться далі. Я зміг його зупинити. Але у Хорватії, Сербії, Боснії в багатьох людей вони досі працюють.
І в моїй країні, і в Сербії багато персонажів скористалося війною, щоб збагатитися. Політичні партії й зараз говорять про неї. Через майже три десятиліття ні з одного, ні з другого боку не з'явилося політиків із розумінням, як спрямувати країну у завтрашній день. При владі цих людей тримають розмови про ненависть.
До війни була одна держава – Югославія. Потім ми захотіли самостійності. Нам здавалося, це – природно. Як дорослі діти, які оселяються окремо від батьків. Але у Белграді вирішили, що це – неправильно. На Хорватію напали. Ми були впевнені: правда на нашому боці. А серби – що на їхньому. Якби хтось припустив, що може бути неправим – війни не було б. Багато людей не усвідомили цього досі.
Книжки, які пишуть одразу, і через багато років після конфлікту – однаково важливі. Одні – це документ часу, а другі – документ болю.
Ми не хочемо цього визнавати, але якоюсь мірою кожному з нас подобається бути жертвою чиєїсь несправедливості. Від цієї ролі важко відмовитись. Мої батьки пережили Другу світову. Запам'ятали 1940-ві як час великого голоду. Пізніше, в добу соціалізму, всі жили добре. А батьки далі розказували, як важко їм було тоді. Чотири роки війни для них були важливіші за все життя.
У Хорватії знаю росіянку Юлію й українку Оксану. Обом розказав, що їду в Україну, що тут вийшов мій роман. Запитав, чи знають вони про існування одна одної. Оксана сказала, що росіяни її не цікавлять. А я відповів, що це – дивно, бо Юлія завжди добре про неї відгукувалася. Юлія сказала, що у її батьківщини погані стосунки з українцями. Я ж зауважив, що, попри те, Оксана завжди хвалить її роботу. Більше з ними не говорив. Через кілька днів жінки нормально спілкувалися. Вони ніколи не зустрічалися. У них не було нагоди посваритися. Але війну між своїми країнами спроектували на себе. Хоча обидві не живуть на батьківщині.
У хорватській політиці треба в усьому звинувачувати сербів, щоб залишатися у своїх кабінетах. "Вони на нас напали, не давали нам стати самостійними, вбивали хорватів, обстрілювали цивільні об'єкти". Сербські політики звинувачують хорватів за те, що хотіли країну без сербів. А чотири роки тому на території Сербії, Боснії і частини Хорватії сталася велика повінь. Хорвати зібрали допомоги на кілька мільйонів євро – для Сербії.
Немає нічого важливішого, ніж бути людиною щодо іншого.
Мілєнко ЄРГОВІЧ, 52 роки, хорватський і боснійський письменник:
– Література не може дозволити собі подобатися владі. Роль літератури не є патріотичною. Це дещо мудріше і триваліше за будь-який патріотизм.
На Балканах є письменники, які проігнорували югославський конфлікт. Хоч для літератури важливі такі травматичні й болісні речі. Нема причин їх уникати. Так само немає причини відкладати на потім. Про травму важливо писати, коли вона найболючіша. Хоч у цьому є ризик не побачити всієї картини.
Герої моєї книжки "Іншалла, Мадонно, іншалла" – ірраціональні й парадоксальні люди. Мусульманський вигук "іншалла" означає смирення перед волею Аллаха. На Балканах змішані різні ідентичності, ненависть і любов. Вони є місцем одночасної ненависті й любові.
Бачу дві схожості між балканською війною й українською. Велика воєнна сила напала на значно меншу країну. Агресор і жертва – у культурному, ментальному і мовному сенсі дуже подібні.
На Україну напала не російська література, культура чи мова. Напав Володимир Путін. Якщо українці почнуть боротися проти російської культури, вони запустять механізм самознищення. Хорвати і боснійці повірили, що на них напала сербська культура. Це призвело до поганих наслідків. Коли намагаєтесь убити когось схожого на себе, вбиваєте себе. Знищуючи його культуру, – руйнуєте частину своєї.
Формально мир настав понад 20 років тому. Однак наслідки війни продовжують жити у нас всередині. Це особливо помітно в категоричному неприйнятті сусіда. Такі війни не мають закінчення.
Між колишніми республіками Югославії налагоджено дипломатичні відносини. Відновилися зв'язки між людьми. Але в головах у великої кількості хорватів, боснійців, сербів війна триває. Іншими засобами. Бо успішна політика на Балканах будується на націоналізмі і ненависті до сусіда.
Найбільші збитки від конфлікту – втрачені люди і час. Війна робить особистість ненормальною. Найбільший супротив їй – лишитися притомним.
Перекладачка відмовилася працювати з романом "Гармата була гарячою"
– Війна на Донбасі викликає у письменників Хорватії, Боснії, Сербії паралелі з історією їхніх країн, – розповідає літературознавець Алла Татаренко, 55 років.
– Хорват Юріца Павічич недавно у статті "Вукоєвич і Віда – два мої герої мундіалю" не просто підтримав жест футболістів (тренер і гравець національної збірної Хорватії після перемоги над Росією у чвертьфіналі Кубка світу записали відеопривітання друзям у Києві, у якому вигукнули "Слава Україні". – Країна), а й гіпотетично поміняв місцями Хорватію та Україну. Провів паралель між байдужістю Західної Європи до війни на Балканах і небажанням думати про війну в Україні, яке вона демонструє тепер.
Перед війною в Югославії почали відкривати сторінки історії, які до того приховувала комуністична влада. Нагадали про Ясеновац – концтабір у Хорватії в часи Другої світової, де вбили десятки тисяч сербів. Хорватам – про вбивство у Белграді 1928-го їхнього політика Стєпана Радича. Концепція "братерства і єдності" народів Югославії стала руйнуватися.
Один із найвідоміших творів про війну – "Сараєвські "Мальборо" Мілєнко Єрговіча. Це емоційна книга-свідчення. Оповідання з цієї збірки написані під час облоги Сараєва. Розповідає про життя і смерть, але передовсім – про важливість залишатися людиною.
Про те, що відбувається, коли в людині оселяється зло, йдеться у книжці хорватки Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили". Авторка спостерігала за засіданнями Міжнародного трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у Югославії. Показує, як війна викликає у людях найстрашніші якості. Славенці Дракуліч, як і її колезі Дубравці Угрешич, на початку 1990-х довелося виїхати за кордон – через свою антивоєнну позицію. Війна асоціювалася з патріотизмом, захистом території, боротьбою за незалежність – тому писати проти неї було непопулярно.
Сербський прозаїк Давид Албахарі у романі "Принада" розглядає війну 1990-х як продовження Другої світової. Міжнаціональні конфлікти в Югославії залишились невирішеними з того часу.
Емоційно важко сприймати балканську воєнну літературу. Одна українська перекладачка відмовилася працювати з романом Владимира Кецмановича "Гармата була гарячою", бо плакала, читаючи його. І два дні після того. Автор – серб, родом із Сараєва.
5 
35413
Коментарі