Зовнішня політика України вимагає перезавантаження

 

За нашою внутрішньою колотнечею ми не зауважили, що у 2008-2009 роках відбулися радикальні геополітичні зміни на світовому й регіональному рівнях.

Першим викликом стала економічна криза 2008 року. Вона зачепила й геополітику. США, ЄС та Російська Федерація — країни, які найбільше впливають на Україну, змушені були переглянути і прагматизувати свою зацікавленість усім зовнішнім світом. У результаті переосмислення відносин наших найближчих сусідів послабилися стосунки  України навіть із Польщею, Румунією, Словаччиною й Угорщиною. Відбувся значний спад торгового обігу між нашими країнами, почав згасати інтерес один до одних. Замість створення живих і відкритих транскордонних регіонів, як ось великого українсько-польського Галицького чи Волинського, посилюється відчуження між польською та українською їх частинами. Ускладнюються правила перетину кордону. Збільшується й різниця у добробуті сусідів. Україна втрачає свою багаторівневу систему зв"язків з ЄС та найближчими сусідами, членами Євросоюзу. Нас усе більше ізольовують із західного боку. Від нас відгороджуються. Українське суспільство губить свої євроінтеграційні настрої й орієнтації.

Другим викликом стала безпрецедентна військова операція Російської Федерації у Грузії в серпні 2008-го. Це було перше демонстративне порушення суверенітету незалежної країни у Центрально-Східній Європі. Ми отримали попередження — таке саме порушення суверенітету можливе й щодо України. Ймовірним регіоном зіткнення одразу було названо Крим. Це значно ускладнило і так непрості міжетнічні стосунки на багатонаціональному півострові.

Разом із тим, конфлікт поляризував ситуацію у всьому Чорноморському регіоні. Усе фривольніше почуваються різного роду проросійські організації в Криму. Більшає прямих провокацій. Україну пробують втягнути у протистояння. Ситуація починає нагадувати польсько-німецький Гданськ 1939-го, де нацисти всіма силами давали знати слабким польським владам, хто тут господар.

Наслідки цих змін у Чорноморському басейні повинні бути переосмислені українським суспільством. Тим більше, що Росія не покидає справу перетворення Грузії на країну опановану з контрольованим ззовні хаосом. У таку ж охоплену хаосом країну хочуть перетворити й Україну.

У 2007–2008 роках Україна зазнала низку невдач на міжнародній арені.

Не справдилися її очікування на тісніше зближення з ЄС. Навпаки, важко йде процес спрощення торгового режиму, ми отримали Шенген уздовж усього кордону з країнами Євросоюзу. А програма "Європейської політики сусідства" позбавила політичний клас України ентузіазму з огляду на відсутність реальної європейської перспективи для нас.

Не реалізувалися й українські сподівання на зближення із НАТО задля гарантування безпеки й незалежності країни. На тлі подій у Грузії послідовна відмова Україні навіть у наданні "Плану підготовки до членства у НАТО", більш ніж показова. Приклад Грузії нікого нічого не навчив. Точніше сказати, навчив — супротивники незалежності всередині держави отримали чіткий сигнал.

Створимо війська швидкого реагування, які захищатимуть нас десь у Таджикистані

З огляду на постійну внутрішню політичну боротьбу послабилися зв"язки українського політичного класу з європейськими й євроатлантичними елітами. З українськими "лузерами", "брехунами" та "пустодзвонами" ніхто не хоче мати справи. Послабилися контакти з політичними елітами навіть безпосередніх сусідів України — Угорщини, Словаччини, Румунії, Польщі. Найзатятіші адвокати України в ЄС опускають руки у ситуації, коли самі українці не знають, чого вони хочуть. Або хочуть діаметрально протилежних речей. І жоден компроміс неможливий.

До чергових президентських виборів Україна підходить, не маючи політичної єдності, втративши геополітичні орієнтири і перебуваючи під все більшим тиском ззовні та зсередини.

Україні більш ніж потрібно переосмислити — куди вона йде. Добре якщо до ЄС і НАТО нам не потрібно, давайте інтегруватися у Російську Федерацію. Давайте вступимо у Ташкентський пакт. Створимо з Росією, Казахстаном війська швидкого реагування, які захищатимуть нас десь у Таджикистані. У кожному разі потрібно визначатися. Інакше країну розірве. А точніше — розірвуть.

Зовнішня політика України паралізована. Немає міністра закордонних справ, міністра оборони, президент як ніколи ослаблений, прем"єр-міністр веде свою незалежну гру на міжнародній арені. Рада національної безпеки й оборони десь згубилася. Про парламент — нема й мови. Ніхто не б"є на сполох. Хоч держава розповзається як уражена цирозом печінка.

Нікому осмислювати, що ми вже не у 2004 році, а живемо у світі, який стрімко змінюється. Колишні гасла та підходи не працюють. Старі цілі або недосяжні, або нам не потрібні.

Постає запитання — які вимоги можемо висувати до майбутніх кандидатів у президенти, якщо самі їх не сформулювали. Будемо голосувати знову за російську мову, помаранчеві кульки, смугастий білборд чи велике червоне серце?

×