Письменникові Юрію Андруховичу, 47 років, доводиться спростовувати, що українську мову вигадали 1991 року.
Чи залишилося ще щось на Заході з того позитивного іміджевого заряду, який дала помаранчева революція?
— Там особливо не були заскочені тим, що у нас усе пішло досить криво. Уже за пару місяців після революції мене на Заході часто запитували: чи не бачите ви ознак розчарування? Але в будь-якому разі певна частина інтелектуалів та спостерігачів, які цікавляться Україною, добре розуміють ситуацію. Усвідомлюють, що події такого масштабу не розчиняються безслідно в небутті.
Водночас на Заході немає одностайного сприйняття України. Одна справа фахівці, політики, які цікавляться Україною в силу своєї професії. Інша — просто люди, які дізнаються про нас із тамтешньої преси. А є ще ті ж роботодавці з Італії чи Іспанії, в яких працюють українські заробітчани.
Яким є вплив на сприйняття України й українців саме тих мільйонів наших заробітчан?
— Одна моя знайома працює в Італії. Розповідала, що революція спричинила радикальну зміну в ставленні італійських роботодавців до наших заробітчан. Вони почали розмовляти з нашими як з рівними. Казали: тепер у вас буде все гаразд, зможете повертатися додому й жити по-людськи. Але вже за деякий час, коли все з нашою ситуацією стало більш-менш зрозуміло, повернулося і те зверхнє, експлуататорське ставлення.
Власне, узагальнювати свідчення однієї людини завжди ризиковано. Але важливо ще й інше. У людей, які їдуть кудись на заробітки, є суто психологічна риса: багато хто в спілкуванні зі своїми працедавцями всіляко очорнює те місце, звідки приїхав. Намагається викликати таким чином більш поблажливе ставлення до себе. Інакше кажучи — наші прибідняються. Самозаниження взагалі характерне для українців. От і на Заході вони часто змальовують Україну як країну суцільної безвиході, де кроку не можна ступити без криміналу чи корупції і так далі — з наміром викликати більше співчуття у роботодавця і, відповідно, отримати кращі умови праці.
Хто з сучасних українських лідерів є більшим іміджетворцем — Ющенко, Янукович чи Тимошенко?
— Найменшою мірою Янукович. Його якщо й знають, то швидше як ворога помаранчевої революції і фальсифікатора виборів 2004 року. Привабливості Україні він явно не додає. Про Ющенка написано й сказано багато позитивного, але й багато критичного. Він як постать перебуває в центрі уваги серйозних аналітиків. Особа Тимошенко є найбільш інтригуючою. Вона має серед моїх західних знайомих дуже ярих прихильників, про неї охоче розпитують і пліткують. Багатьом німцям не дає спокою її зачіска з косою — вона точнісінько така ж, яку полюбляли носити німецькі жінки часів націонал-соціалізму. Тому ця зачіска викликає в сучасних німців швидше негативні емоції. Вони часто цікавляться, що ж вона символізує.
Самозаниження взагалі характерне для українців
Які типові запитання ставлять вам у Західній Європі?
— Часто вони стосуються двомовності. Скажімо, в Німеччині. Там дуже багато наших колишніх співвітчизників. Живуть вони досить відокремлено, їм важко дається німецька мова, з нехіттю інтегруються в суспільство. Але ця російськомовна чи пострадянська громада досить численна. І коли вони вже спілкуються з німцями, то ті питають їх про Україну, чим вона відрізняється від Росії, про мову. А відповідають вони переважно по-радянському. Наприклад, що до 1991 року української мови не існувало, її вигадали, коли вигадали й якусь оцю незрозумілу державу. Або ж що українською розмовляють виключно в західноукраїнських селах, у кращому разі у Львові. І мені на моїх творчих вечорах і зустрічах доводиться такі примітивні версії спростовувати.
Якими заходами можна було б привернути увагу до України, зробити її більш привабливою в очах західних європейців?
— Найоптимальніше — запрошувати найкращих, найталановитіших людей звідти до нас як на урядовому рівні, так і на рівні приватних фондів. Провадити якісь програми — скажімо, для тих-таки журналістів, творчих людей. Дати змогу їм пожити тут рік-два, опанувати мову, поїздити країною. Тобто намагатися працювати через інтелектуалів, представників творчих еліт, створювати проукраїнське інтелектуальне лобі. Західноєвропейське суспільство досить освічене, й це би спрацьовувало. Скажімо, зараз у німецькомовному просторі видаються книги п"яти–шести українських письменників — Оксани Забужко, Андрія Куркова, Миколи Рябчука, Сергія Жадана, Любка Дереша й мої. На мій погляд, це набагато ефективніше, ніж якась офіціозна акція — виступ капели бандуристів чи хору.
Але ж ті книжки в Західній Європі читають порівняно небагато людей?
— Візьмімо весь німецькомовний читаючий простір — Німеччину, Австрію і частину Швейцарії, — це 100 мільйонів. Наші книги виходять там накладами в десятки тисяч. Це ніби й крапля в морі, але крапля дуже якісна. Бо рецензії, відгуки читачів друкуються у найчитабельніших ЗМІ країни. Жодна з виданих за останні роки українських книжок не залишилася непоміченою, усі отримали щонайменше по десятку рецензій у різних виданнях. А такі, як німецькі "Франкфуртер альгемайне" чи "Зюддойче Цайтунґ", мають мільйонні наклади. А ще ж радіо, телебачення.
Скасування Україною візового режиму для громадян країн ЄС та деяких інших приносить більше позитиву чи негативу для іміджу країни?
— Якщо мова йде про людей, які не терплять туристичних груп і хочуть пізнати країну, — вони часто мистецького складу: фотографи, письменники, журналісти, театрали та кіношники. Недавно я мав тригодинну розмову під запис із німецьким режисером і документалістом Беньяміном Гайслером. Раніше він зробив фільм про знайдені в Дрогобичі фрески Бруно Шульца, а зараз робить фільм про те, що таке пам"ять. От щойно, каже мені, я був на Закарпатті, знімав у таборах азіатських нелегалів, які через територію України намагаються потрапити до Євросоюзу. І запитує: чому ЄС запропонував вам бути концтабірними капо, тобто наглядачами, а ви це підхопили? Про вас, українців, і так в Ізраїлі і багато хто в Німеччині говорить, що ви в Другу світову війну виключно капо в концтаборах були. А ви тепер це продовжуєте. От вам приклад того, що коли людина такого складу розуму до нас приїздить, то дуже складно щось від неї приховати. Але добре, що вона це бачить, починає про це говорити. Бо, відповідно, змусила говорити про це й мене. І воно буде кудись мене рухати.
8 
35413
Коментарі