23 січня 2005 року розпочався відлік президентства Віктора Ющенка. Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, 52 роки, вважає, що досягнення його на цій посаді ще належно не оцінені.
Чому Україна за три роки президентства Віктора Ющенка не зробила якісного прориву, на який сподівалися на початку 2005-го?
— У президента не було і сьогодні немає влади як ефективного інструменту для реалізації своєї політики. Натомість три роки тому він отримав розбалансовані владні механізми і, внаслідок конституційної реформи, таку ж політичну систему.
Але я б звернув увагу на інше. Незважаючи на неефективні владу і державний апарат, протягом цих років активно тривали процеси будівництва нації. Країна зробила потужний ривок у національній та історичній свідомості. І це заслуга Віктора Ющенка. Так — зміна історичної пам"яті неоднозначно сприймається в деяких регіонах, викликає суперечки питання мови. Деякі опоненти звинувачують главу держави в націоналізмі. Власне, у нього ніколи не було комфортного життя — інші владні інституції та політичні сили постійно намагалися стати альтернативою президенту як центру державності. Але навіть у таких умовах він усе ж ініціював багато серйозних речей. Наприклад, соціальні — партії підхопили це і вже на дострокових виборах 2007 року конкурували в соціальних пропозиціях.
Чи не забагато президент переймався культурною та історичною тематикою, що викликає політичні пристрасті, тоді як у країні стільки справді злободенних проблем?
— Колись головним пріоритетом була боротьба за макроекономічну стабільність і з гіперінфляцією. Це було успішно вирішено, в тому числі й за безпосередньої участі Віктора Ющенка: коли він очолював Нацбанк і уряд. А тепер пріоритетами є ефективність влади, політична стабільність і будівництво нації.
Так, можна закинути Вікторові Ющенку, що певні історичні питання розколюють Україну. Утім, я б так не стверджував — радше політичні сили використовують це як інструмент у своїй грі. А якщо й справді розколюють, то все одно про це треба говорити. Адже без власної історичної пам"яті, національної ідентичності не буде країни. Ми не можемо жити з тим трактуванням своєї історії, що було за часів СРСР або є в сьогоднішній Росії.
Президент усе робить правильно: історія дала Україні 15–20 років на націєбудівництво, і незабаром це вікно можливостей закриється. Ми маємо використати цей шанс. Проблема в тому, що у Віктора Андрійовича в цьому немає конкурентів. Інші претенденти на президентську владу можуть лише говорити про підвищення зарплат, трактувати на свою користь економічну статистику. Вони не торкаються складних історичних і національних питань, бо побоюються втратити рейтинг. А Ющенко — ні, він жертвує рейтингом заради цього. Бо всі ті непрості дискусії працюють на державу і народ. Хоча, можливо, більша його частина цього сьогодні і не розуміє. Але ж політики повинні вести людей за собою. Бути проповідниками, формувати нову свідомість. Інакше не буде країни. І в цьому Віктор Ющенко добре робив свою президентську роботу. Іноді невдячну й важку. Можливо, не всі це належно оцінюють. Але обов"язково оцінять згодом.
Узяти Голодомор. І 1991-го, і 2004 роках багато хто пропонував декомунізувати країну шляхом люстрації. Ющенко на початку свого президентства на це не пішов, і цілком правильно. Він вибрав м"якший шлях — підняв питання Голодомору. Бо це не лише питання відновлення історичної пам"яті, уточнення кількості загиблих від голоду чи геноциду нації. Це — м"яка десовєтизація країни.
Віктор Ющенко весь час говорив про єднання нації, але виглядає, що намагався досягти цього насамперед через домовленість зі східноукраїнськими політиками й бізнесменами. Це правильно?
— Після обрання президентом у Ющенка було два шляхи: або знищити політично опонуючий йому східноукраїнський бізнес, або стати на шлях поступового інтегрування наших капіталістів пострадянського походження в систему власне українських координат. Він вибрав друге. І сьогодні можна стверджувати: той пострадянський бізнес, і не лише донецький, став українським. Президент втягує їх у благодійні проекти, українізує. Можливо, вони розглядають це як забаву. Але з часом зрозуміють, що живуть уже в українській системі координат. Що їм не потрібна своя маленька замкнута територія, а треба вся Україна — як держава і нація. Бо тільки маючи за собою міцну державу та серйозну європейську націю, можна рухатися далі, пропонувати бізнесові проекти іншим країнам. Ахметова, Пінчука та інших політика сьогодні вже обтяжує. Вони бачать, що депутатство, підтримка партій чи інвестиція в якогось нардепа-шоумена — не найкращий шлях. А ефективніше робити інвестиції в культурні проекти, історичну спадщину, в те, що й називається будівництвом нації. Бо вони виграють не лише в іміджі. За їхнім бізнесом постане потужна держава.
Які кроки чи вчинки Віктора Ющенка вважаєте найвдалішими, а які — найбільшими помилками?
— Найголовніший вчинок президента — він прийняв ті правила гри, які набули чинності з 1 січня 2006 року. Не побоявся викликів. Мужньо чинив і в інших випадках: коли звільняв Порошенка й Тимошенко, ризикнув подати Януковича на прем"єра, пішов на достроковий розпуск парламенту. Можливо, Ющенко не такий динамічний у політичній грі, як та ж Тимошенко. Але в кінцевому рахунку він вигравав. Президент не робить себе заручником рейтингу, діє не як політтехнолог, а як ідеолог. Це оцінять. Я не думаю, що в нього немає шансів бути обраним на другий термін, як про це багато хто говорить.
Щодо помилок і недоліків, то було багато ідеологічних заяв у сфері зовнішньої політики, особливо в 2005–2006 роках. Наприклад, про експорт "кольорових" революцій у Росію тощо. Це заявляли, водночас самі ж їздили домовлятися про нижчі ціни на газ. До того ж втратили безпосередній вихід на центральноазійське паливо, постраждала енергетична безпека.
Нічого не зроблено з корупцією і не видно, щоб хтось цим цілеспрямовано займався. Правоохоронна система — суд, прокуратура, МВС — залишаються закритими корпораціями. Працюють на себе, а не на державу. Й аргументи культурно-історичного просвітництва тут вже не спрацьовують, бо там інша логіка.
Ще одна проблема — призначення на посади внаслідок наближеності чи родинно-кумівських зв"язків. Вирішальним має бути професіоналізм і компетентність кандидата. Це також має бути одним із пріоритетів Ющенка на найближчі роки і на другий президентський термін.
Наскільки визначальними для повторного обрання Віктора Ющенка президентом є його стосунки з Тимошенко?
— Вони не визначальні, але досить важливі. Якщо Ющенко та Тимошенко підуть на ті вибори в дуеті, то виграють і особисто, і країна в цілому. Якщо ж будуть в дуелі — то переможуть треті, при цьому Україна навряд чи виграє. Має бути тривалий союз цих політиків.
А їхні нинішні стосунки — це дуель чи дует?
— Це пошук формату відносин. Показна любов і тиха війна якщо й дует — то вимушений. Хоча все одно кращий, ніж дуель. Чи буде в майбутньому справжня любов, чи лише шлюб за розрахунком — покаже час. Однак важливо, що в будь-якому разі це не така війна, як була торік між Ющенком і Януковичем. Тоді першопричиною була геополітика, а вже потім владні повноваження. Бо вони потрібні були, щоб нав"язати свою геополітичну модель. Нинішні ж суперечки між президентом і прем"єром не стосуються питання НАТО чи зовнішньополітичного курсу загалом. Це конкуренція: хто запропонує кращі шляхи приватизації, інструменти й методи ведення економічної та соціальної політики.
2 
35413
Коментарі