Серед іншого, указ президента Віктора Ющенка про розпуск Верховної Ради зачепив іще й складну концептуальну проблему, над якою вже від давен ламають полемічні списи правники й політологи. Вона  раз по раз виникає в різних країнах світу. Там, де спроби впровадити демократію західного зразка через вільні й чесні вибори всього лише леґітимізують "народним волевиявленням" прихід до влади сил абсолютно недемократичних, авторитарних, фашизоїдних чи просто мафіозних.

Чи повинна міжнародна спільнота визнавати леґітимність таких режимів: мовляв, кожен народ має ту владу, на яку заслуговує? І що має робити за цих обставин внутрішня опозиція: подаватися відразу на еміґрацію чи чекати, доки всенародно обрані конкуренти з"їдять їх живцем на підставі цілком демократичного голосування? І, взагалі, чи можна впровадити демократію там, де для неї нема жодних історичних передумов — як, скажімо, в Іраці чи Афганістані?

Було б, звісно, перебільшенням стверджувати, що демократія органічно близька українцям, проте так само несправедливо вважати її цілковито для них чужою. Українське ставленння до демократії є радше двоїстим. І ця роздвоєність стосується не лише політичних поглядів різних людей і груп, а й поглядів кожного (чи майже кожного) окремого індивіда: як правило, вони плутані, суперечливі, в певному сенсі — шизофренічні. Українцям, як показують соціологічні опитування, найчастіше хочеться одночасно капіталізму й соціалізму, демократії й авторитарної "сильної руки", свободи й безвідповідальності, інтеґрації до Європи та до Росії з ЄЕПом.

Як наслідок, історія незалежної України — це історія коливань між Сходом і Заходом, звичним авторитаризмом і малознаною демократією, солодкою рабською безвідповідальністю "гомо совєтікуса" і гіркою, болісною свободою вільного громадянина. Україна не подолала своєї фатальної цивілізаційної роздвоєності, й з цієї точки зору її доречніше було би порівнювати не з православною Румунією чи Болгарією, а радше з мусульманською Туреччиною. І там, і тут Захід як певна система цінностей наражається на рішучий спротив Сходу як системи цінностей цілком інших, засадничо антиєвропейських — антидемократичних та антиліберальних. В одному випадку йдеться про ісламський фундаменталізм, який претендує на духовне домінування в Туреччині — на противагу "розтлінному Заходові". У другому випадку — про російський імперський месіанізм, який так само поборює на наших теренах "ворожий Захід", маскуючись чи то під неосовєтчину, чи то під євразійщину, чи то під міфічну східнослов"янську та православну "єдність".

Така демократія існує в багатьох країнах третього світу

Те, що Україна досі борсається чи, радше, бовтається між цими двома цивілізаційними полюсами, є, безумовно, провиною самого населення — все ще занадто інфантильного й безвідповідального. Проте не меншою мірою це провина також владних еліт, які за кільканадцять років істотно приклалися до компрометації західного концепту ліберальної демократії, позбавляючи її найістотнішого компонента — лібералізму. А тим часом саме конституційний лібералізм — як верховенство права, розподіл влад, непорушність громадянських свобод і приватної власності — становить осердя західної системи, а не сама по собі демократія як здійснення влади представниками народу, обраними на більш-менш вільних, загальних і конкурентних виборах. Така демократія — без ліберального компонента, без правової держави, незалежного судівництва, ґарантованих прав політичної меншості — існує в багатьох країнах третього світу. Там вона асоціюється насамперед із беззаконням, хаосом, корупцією і викликає в тамтешніх жителів природну ностальгію за "сильною рукою", котра (начебто) наведе "порядок".

Мусимо чесно визнати, що за 1,5 року перебування при владі помаранчеві лідери не зробили майже нічого для перетворення формальної демократії афро-азійсько-латиноамериканського зразка на ліберальну демократію європейського типу. Але мусимо так само визнати, що їхні наступники з Партії реґіонів та КПУ-СПУ за 9 місяців зробили все можливе, аби в нас не залишилося навіть тієї куцої формальної демократії, успадкованої від пізнього Горбачова та раннього Кравчука. Про танковий марш цієї тоталітарної сили на всіх фронтах — економічному, адміністративному, мас-медійному, правничому — ми довідуємося ледь не щодня, наче з фронтових зведень. Підкуп, шантаж, залякування доби пізнього Кучми зробилися звичною практикою його совкових спадкоємців. Схоже, інакше урядувати вони не вміють — хоч би там що їм дораджували високооплачувані західні консультанти.

Ющенко, розпустивши парламент, зробив відчайдушну спробу зупинити цей марш, цей зухвалий проект опанування реґіональною мафією всієї країни. Точніше, він дав нам шанс зробити це на вільних і чесних виборах. Кожен народ справді має ту владу, на яку заслуговує. Але лише доти, доки має змогу її вільно обирати й переобирати. І вільно критикувати її в мас-медіах та на масових заходах. І вільно оскаржувати її рішення в незалежних судах.

Правники, вочевидь, шукатимуть у рішенні Ющенка неузгодженостей з Конституцією. Можливо, вони навіть знайдуть у ньому розбіжності з літерою закону, проте навряд чи з духом права. Ющенко не узурпував влади, не ввів військового стану й не проголосив себе одноосібним диктатором та рятівником нації. Минулого літа він дав Януковичеві та його союзникам шанс показати себе в новій якості. Показали.

Тепер Ющенко дав шанс нації — порятувати себе від Януковича та його союзників. Нація, звісно, може цим шансом і не скористатися. Така, значить, її доля і такий її власний вибір. Але вона мусить мати можливість сама — усвідомлено — цей вибір зробити. Інакше — за два-три подальші роки врядування донецьких — вона ніякого вибору вже не матиме. Регіональна благодать путінсько-лукашенківського зразка запанує й над нашою Малоросією. Пацани знають, як це робиться. І, зрештою, не приховують своїх намірів. От тільки б прикупити ще кілька десятків депутатів до заповітної конституційної більшості.

×