У мого приятеля вкрали десь п"ять тисяч гривень. Ну про що тут говорити? Щодня таких злочинів трапляються сотні, а то й тисячі. В порівнянні з крадіжками заводів і фабрик нещастя мого приятеля — не та подія, аби про неї писати в газеті.
Але існує один нюанс. Його "киданула" людина, яка перед тим просила допомоги і якій він ту допомогу погодився надати. Десь біля опівночі приятель повертався додому. Зустрів молодика, який запитав: чи не знає він, де тут задешево можна орендувати житло? Мовляв, йому нема де ночувати. Приїздив до Києва на заробітки, смертельно посварився з друзями, пішов від них і тепер шукає ночівлю, бо поїзд до Миколаєва в нього лише завтра. Молодий чоловік мав цілком пристойний вигляд, викликав співчуття і мій приятель запросив його на ночівлю до себе. Безкоштовно — хотілося чимось допомогти людині, яка того потребувала! Вранці він не застав свого гостя у квартирі, разом з ним пішли й п"ять тисяч гривень.
Але річ навіть не в тім, що його так ось, досить банально обікрали. Нюанс в іншому — майже ніхто з друзів мого приятеля йому не поспівчував. Мовляв, сам винен, нема чого незнайомих людей до хати пускати. Якщо ситуацію змалювати гіпертрофовано, то це все одно, якби хтось тонув і кликав на допомогу, ви б подали йому руку, а він, ухопившись за неї, затягнув би вас у воду й утопив. Друзі ж, проводжаючи вас в останню дорогу, сказали б: "Не будь дурним — не допомагай тим, кого не знаєш!".
Але найприкріше, що це — тенденція. В нашому суспільстві люди, які безкорисливо хочуть допомогти іншим, в очах все більшої частини співвітчизників виглядають смішними, якщо не сказати йолопами. Повагою користуються хіба що ті, хто про свою благодійність розповідає з екранів телебачення, перетворюючи її на рекламу.
Ось історія з життя племені іків, що мешкає в африканській країні Уганда. Її описав американський антрополог Колін Торнбулл — він у сімдесятих роках минулого століття прожив у цьому племені два роки.
Жінка не вгледіла дитину, й її зжер леопард. Одноплемінники вистежили ту тварину, вбили її та з"їли разом з рештками дитини, які ще залишалися в леопардовому шлунку. Мати разом з іншими раділа, що знищено загрозу їхньому життю. Але найпоказовіше, що за дитиною вона аніскілечки не шкодувала, адже маля було для неї тягарем.
Зазвичай члени схожих первісних племен великодушні, чесні, доброзичливі, готові безкорисливо допомогти. Але в історії іків трапилася подія, яка докорінно змінила характер цього малого людського угруповання.
Дітей у трирічному віці виганяли геть із хати
Уряд країни свого часу заборонив їм полювати на тому місці, де вони проживали. Іки мусили переселитися на значно менш вигідні землі, де трьом поколінням довелося боротися буквально за кожен шматок їжі. Вони не мали часу ні на що — лише на пошук і добування харчів. І ось одноплемінники відмовилися від усіх, як би ми сказали, базових цінностей. Злоба й лють стали найвищими формами гумору. Іки з насолодою плели інтриги одне проти одного, не роблячи винятку і для власних дітей. І коли інтриги мали успіх, то їхні автори просто помирали від сміху. Найбільше ікам подобалося брехати. Вони відчували справжнє захоплення від розповідей про те, як когось обдурили. А ще більше їм подобалося споглядати моральні муки своєї обдуреної жертви. Старі й діти стали тягарем для зрілих членів племені. Юнак міг відібрати в старого їжу, яку той прожував, але ще не встиг проковтнути. Дітей у трирічному віці виганяли геть з хати і вони, кинуті напризволяще, жили у зграї. Такі почуття як любов, дружба, прив"язаність одне до одного, такі риси як доброта, безкорисливість, чуйність просто зникли у представників цього племені. Це сталося з суто практичних міркувань. Оті перераховані вище почуття, а також закони людяності заважали членам племені виживати. Іншими словами іки керувалися простим мотивом: якщо я буду комусь допомагати, когось виручати і когось любити, то не виживу сам.
Якось у ситій, багатій, комфортній Канаді я спостерігав поведінку мешканців Монреаля, коли там раптом сталася якась неприємність і зупинили рух метро на кількох станціях.
Як на наш український погляд, нічого непоправного не сталося, адже тут таки запустили спеціальні рейси автобусів. Але нетиповість для монреальців полягала в тому, що до автобусів довелося стояти в черзі, а в самих автобусах частині пасажирів також довелося стояти, до чого вони не звикли. І що ви думаєте? Завжди лагідні й привітні канадці раптом почали сваритися між собою в переповненому автобусі. Мені тоді подумалося: от би їм пустити наші автобуси, де в години пік доводиться стояти завжди — та вони б очі одне одному повидряпували. Це був яскравий приклад того, що буття визначає свідомість.
Нині ми переживаємо кризу. Тому, з прикладу іків, для нашого ж виживання нам потрібно брехати, обдурювати одне одного, сміятися одне з одного. Що, власне, ми дуже часто й робимо. Тому в нас таке поблажливе ставлення до шахраїв, злодіїв, убивць та іншої нечисті. На словах можемо за звичкою засудити, але фактично ми їх підтримуємо. Такі добродії у найвищих ешелонах нашої влади, вони там нібито захищають наші інтереси. Але це нічого. Треба ще подякувати Богові, що голодомор не настав. А то б ми взагалі озвіріли й почали їсти одне одного, як вже траплялося в нашій історії 1932–1933 роках минулого століття.
Антрополог Колін Торнбулл через деякий час вдруге провідав своїх підопічних іків. Того року сезон був дуже вдалим, вони мали здобич, їм було що їсти. Ті люди не тремтіли за своє життя, як було раніше. Біда полягала в тому, що це ніяк не вплинуло на звичаї племені. Вони як ненавиділи — так і продовжували ненавидіти одне одного. Чи не варто нам замислитися над цим фактом?
8 
35413
Коментарі