Україна перебуває у підлітковому віці

 

Півтора століття тому після вирішальної перемоги

Ґарібальді, що об"єднала майже весь "італійський чобіт" під короною п"ємонтського короля, прем"єр П"ємонту граф Кавур виголосив знамениту фразу: "Італію ми вже маємо, тепер слід створити ще й італійців".

Справді, навіть об"єднання в єдиному королівстві не зробило автоматично жителів Сицилії, Ломбардії та Неаполя — які розмовляли кожен своєю говіркою, доволі відмінною від мови Данте — представниками єдиної нації. Та й сьогодні, коли існування італійців уже не можна заперечити, Північна ліга обстоює створення незалежної Паданії, не обтяженої проблемами бідного за європейськими мірками італійського півдня.

24 серпня 1991 року фразу графа Кавура цілком міг би переінакшити відповідно до українських реалій Леонід Кравчук, або ж В"ячеслав Чорновіл чи Левко Лук"яненко. Проте попри всю доречність, заклик "створити тепер ще й українців" під куполом Верховної Ради прозвучати не міг. Адже творці нової Італії у 1860-ті покликалися не на волевиявлення рибалок Лігурії та пастухів Тоскани, а на величні тіні римського минулого. Натомість автори Акту проголошення незалежності України апелювали не лише до "тисячолітньої традиції державотворення", а й до права націй на самовизначення. І громадяни України, які ще 17 березня 1991-го більшістю в 70,2% проголосували за збереження Союзу РСР, 1 грудня того ж року майже одностайно підтримали незалежність!

Сьогодні вже цілком зрозуміло, що уявлення про цю незалежність у тих, хто голосував за неї в Галичині та в Криму, були доволі відмінні. Для перших вона означала тоді насамперед побудову української України — з власною мовою, церквою, історією, традиціями тощо. Для других — втечу від непрогнозованості горбачовсько-єльцинської Москви й можливість самим розпоряджатися заробленими грішми. А відтак подальша економічна криза й інфляція з чотирма нулями зумовили й докорінну відмінність політичних симпатій українських регіонів.

Як би там не було, а сьогодні незалежній Україні — уже 16. Невдовзі мають отримати паспорти юнаки й дівчата, які народилися після 24 серпня 1991-го.

Київ завжди залишався лишень проміжним кар"єрним щаблем на шляху до омріяної Москви

Вже ніхто не ставить під сумнів, що держава під назвою "Ukraine" і надалі існуватиме на політичній карті світу. Синьо-жовтий прапор, герб-тризуб та гімн "Ще не вмерла України..." викликають неприйняття хіба що в безнадійних маргіналів. Уже завершено розбудову власного, дарма що громіздкого, корумпованого й малоефективного державного апарату, що замінив "колоніальну адміністрацію". Уже сформовано власну, дарма що теж украй корумповану й нефахову, еліту, що замінила клас колишніх партапаратників, для яких Київ завжди залишався лишень проміжним кар"єрним щаблем на шляху до омріяної Москви.

Водночас українське суспільство й надалі залишається відчутно розділеним щодо бачення власного минулого, теперішнього й майбутнього.

Юнаки й дівчата, які отримають паспорти з рук президента, й зараз часто називають гривні — "рублями". І надалі спілкуються поміж собою переважно російською, точніше — її місцевим, далеким від будь-яких норм різновидом. Щодня проминають вулицею Леніна пам"ятник тому-таки Ленінові. Звісно, коли їм не пощастило народитися на благословенній Галичині — тоді в них є шанс ходити вулицею Бандери й милуватися пам"ятником Шухевичу. Щоправда, все одно слухати при цьому російську "попсу".

Соціологи свідчать: українському суспільству ще притаманні риси, які можна було б назвати "шизофренічною роздвоєністю". Українці готові інтегруватися до ЄС — і водночас вступати в союз з Росією та Білоруссю. Вони залюбки замінили б свою Верховну Раду на Європарламент, а свого президента з неменшим бажанням поміняли б на Володимира Путіна.

А відтак Україна "зависла" у цивілізаційному просторі десь поміж трьома державами Балтії, що тішаться членством у НАТО та ЄС, і безнадійно "совковою" лукашенківською Білоруссю, очільників якої просто не пускають у порядне товариство.

Щоправда, одного разу Україна таки змусила говорити про себе увесь світ. Помаранчева революція миттєво зробила з "сірої зони" десь поміж Європою та Росією молоду, симпатичну й певну власних сил націю з великим майбутнім. Дарма, що нас гостро ненавиділи в Москві — в демократичних столицях світу нас тоді не менш щиро любили.

Сьогодні вже можна писати розлогі дослідження на тему, хто й чому "зрадив Майдан". Безумовно, непрощенна вина лежить на всіх без винятку чільних постатях "помаранчевої влади", які за своїм рівнем фатально не дотягували до надзвичайно високої планки, яку поставила перед ними історична доба. Очевидно, велика провина лежить і на егоїстичних і короткозорих брюссельських євробюрократах, які теж змарнували власний історичний шанс, не зробивши ані півкроку назустріч Україні тоді, коли вона цього гостро потребувала.

Але сьогоднішні 16 — це ще підлітковий вік незалежності. Україна справді не скористалася з багатьох шансів. Найприкріше — з того, що подарував їй Майдан. Але водночас уникла й багатьох небезпек, і серед них найголовнішої — небезпеки внутрішнього розколу. Сьогодні абсолютна більшість її громадян і на Галичині, й на Донбасі  ототожнює себе вже не з колишнім СРСР, а саме з Україною. А вартість активів корпорації СКМ, якою володіє Ринат Ахметов, є чи не найдієвішим запобіжником проти "південно-східного сепаратизму". І в цьому — теж здобуток нашої Незалежності.

Якою будуть Україна та українці, вийшовши з підліткового віку, — залежить від усіх нас. Від того громадянського суспільства, що переконливо засвідчило свою зрілість на Майдані. І від еліт, які з часом теж змушені будуть чомусь та й навчитися.

×