Цього тижня на засіданні міністрів закордонних справ країн — членів НАТО Україні офіційно відмовили в наданні Плану дій із набуття членства в Альянсі. Неофіційно такий результат був відомий ще кілька місяців тому.
Ніби ще така близька й реальна навесні, ця головна зовнішньополітична ціль 2008 року поступово перетворилася на міраж і згодом зникла. Києву дали Національну річну програму, а питання ПДЧ знову відклали.
Із практичної точки зору нинішнє рішення блоку на його відносини з Україною фактично не впливає. Є всі підстави сумніватися у спроможності Києва виконувати План дій із набуття членства в НАТО, так само як виконувати будь-що. Неабияка майстерність у блокуванні роботи парламенту, популізмі та політичних інтригах не є тим, що може наблизити державу до цивілізованого світу, зокрема й до Альянсу. ПДЧ містив би низку конкретних завдань, які Україна мала б виконати у визначені терміни: скажімо, щодо боротьби з корупцією, реформи судочинства тощо. Тобто реальної демократизації країни, яка нам конче потрібна й без НАТО. А імпотенція української влади в цьому загальновідома, отож, можливо, слід навіть порадіти з відмови блоку: погано, що ПДЧ нам не дали, зате добре, що Україна не завалить його виконання. Так, наприклад, як зробила із зобов"язаннями, взятими 1995-го при вступі до Ради Європи.
Набагато більше відмова в наданні Плану дій із набуття членства в НАТО важить із політичної точки зору. Щодо цього рішення Альянсу однозначно є невдачею для Києва. Минуле знову переважило майбутнє, світ може вкотре дійти невтішних висновків і враховувати їх у подальших планах щодо України.
Конкретні й очевидні причини нинішнього рішення НАТО — це незгода Німеччини й Франції та кількох інших країн — членів Альянсу, які зважають на позицію Росії. Але не варто списувати все на Москву чи "проросійські" Берлін і Париж. Кремлю справді вдалося відстояти свій інтерес — як шляхом дипломатичного тиску, так і через організацію широкої інформаційної кампанії. Москва виграла — але більша заслуга в цьому не її, а самого Києва. На російський фактор у відносинах з Україною в Європі справді зважають, але живить його не тиск чи агресія РФ, а насамперед слабкість нашої країни. Що вона безпорадніша, то міцніша позиція Росії. Так вийшло і з ПДЧ.
З верховного політичного тріумвірату послідовний прихильник НАТО лише Ющенко
А Україна нині надзвичайно слабка у відстоюванні своїх інтересів на міжнародній арені, зокрема й щодо НАТО. І навіть не через постійні внутрішньополітичні сварки — хай сварилися б, але при цьому були єдиними в питаннях зовнішньої політики. Чубляться у тій же Польщі, але всі головні партії згодні щодо зовнішньополітичних пріоритетів. До речі, й стосовно підтримки членства України в Альянсі. А в нас не те що немає згоди щодо вступу до нього серед так званої політичної еліти — бракує самих прихильників цього. Буде добре, якщо з нинішніх 450 нардепів набереться хоча б півсотні принципових "натівців" — таких, що справді вважають вступ до НАТО національним пріоритетом, готові відстоювати й пропагувати свої переконання, навіть жертвуючи при цьому посадами, мандатами та іншими благами. А з верховного політичного тріумвірату послідовний прихильник НАТО лише Ющенко: ні Тимошенко, ні тим паче Янукович такими не є. Останній вступу до Альянсу протидіє або ж на цьому спекулює, а лідерку БЮТу взагалі мало що цікавить, окрім власної посади й результату на чергових чи позачергових виборах.
Усе це позначається і на ставленні населення, яке значною мірою орієнтується на позицію політичних лідерів. Непопулярність ідеї вступу до НАТО серед більшості людей є ще одним зручним аргументом і для Росії, і для деяких "натівських" країн. При цьому слід розуміти, що, враховуючи потужну російську протидію просуванню України в Альянс, їй потрібна надзвичайно широка згода і серед політиків, і серед людей. Бо лише так можна протистояти Кремлю й переконати скептиків у самому блоці.
Проте в осяжній перспективі нинішня ситуація навряд чи зміниться, отож і прогресу у відносинах із НАТО очікувати не варто. Україні слід спочатку розібратися самій із собою і вже потім будувати зовнішньополітичні плани й вимагати розуміння з боку закордонних партнерів.
6 
35413
Коментарі