Упродовж 13 років життя в Києві мені дуже рідко доводилося мати справу з проявами київського шовінізму. Траплялося щось схоже на столичну бундючність — загалом зрозумілий комплекс для всіх людей, яким пощастило опинитися в одному з центрів цього світу. Мої корінні київські знайомі були здебільшого людьми заспокоєними і, як правило, позбавленими життєвих амбіцій, немовби лише сам факт наявності постійної київської прописки правив за універсальну індульгенцію.

Зазвичай це були кияни в першому поколінні. Їхні батьки, покликані радянською владою з усіх куточків Союзу розбудовувати промисловість, осіли тут на початку 60-х, заселивши п"ятиповерхові "хрущовські черьомушки". Саме вони, російськомовні громадяни з рязанським і костромським акцентом виявилися людьми, від яких я вперше почув незадоволене базарно-транспортне "Панаєхалі!". Найчастіше це могла бути реакція на українську мову — очевидний знак інакшості в цьому переважно російськомовному місті. Така собі двоюрідна сестра побутового антисемітизму — фобія, породжена життєвим дискомфортом.

Саме в середині 90-х років спостерігається початок масового напливу іногородніх, проти яких уже доводиться боротися дітям та онукам отих "перших киян". І знову головним аргументом боротьби з "інородцями" виявляється осоружний побут і горезвісна міська гігієна, чи то пак її відсутність. Приїжджий — чи то з Вапнярки, чи то зі Стрия — автоматично стає ворогом "тисячолітнього Києва". "Гості міста" безапеляційно оголошуються причиною всіх внутрішньоміських бід. Саме вони — рагулі, бики, ліміта — займають робочі місця "корінних киян", саме вони винні, що з міста не вивозиться сміття, саме вони штовхаються в метро та не змивають після себе воду в туалетах.

Борці за чистоту столиці найчастіше об"єднуються в гуртки за інтересами в Інтернеті. Їхня найагресивніша група зосереджена в "громаді" Живого Журналу під промовистою назвою "Киев без быков", що її ідеологією є так званий "Новый Апартеид". За відомою московською модою боротьби з "лімітою" й "кавказцями" наші гігієністи виступають за поновлення київської прописки, заборону приймати без неї на роботу, введення спеціального податку для роботодавців, які наймають іногородніх, за дотримання санітарних норм оренди житла, депортацію небажаних іноземців і? розвиток регіонів. Останній пункт, ясна річ, має радше іронічне забарвлення. Якщо ви починаєте з цими людьми сперечатися, то вас обов"язково запитають "Когда домой?" або "А ты с какого района?". А ще там дуже багато ілюстративного матеріалу, що мав би демонструвати, хто ж насправді в усьому винен.

Вас обов"язково запитають "Когда домой?"

Однак, незважаючи на боротьбу проти "жлобства как идеологии и стиля жизни", їхній викривальний пафос неминуче зводиться до? елементарного хамства, підшитого фашистською аргументацією, тотальною нетерпимістю й добірними порціями нецензурщини. І це аж ніяк не прояснює, чим же насправді якісно відрізняються приїжджі жлоби від жлобів корінних. Іноді складається враження, що відбувається таке собі нищівне автопортретування. Відтак ескапади ненависті "корінних" насправді демонструють, що жодної різниці по лінії "корінні-приїжджі" не існує, як не існує між ними якісних антропологічних відмінностей. Лінія поділу саме проходить між культурними й безкультурними — незалежно від місця народження, мови й кольору шкіри.

Натомість впадає в око одвічна київська пристрасть до копіювання "революційних" здобутків вічної психологічної метрополії — Москви. Несамодостатні київські напівінтелігенти перейняли нічим необґрунтовану пиху напівінтелігентів московських. Зі стрімким зростанням соціально-економічної ролі нашої столиці відбувається московізація поведінки київських міщан: на зміну стихійно-побутовим виявам ксенофобії приходять організовані форми боротьби. Гіркий початок покладено: десятки жертв серед чорношкірих африканців — це, безперечно, лише квіточки зла, запозичені в Москви. Саме там віднедавна повідомлення на кшталт "убито камерунського студента" чи "зарізано таджицьку дівчинку" стали повсякденною нормою. Справжні "квіти" почнуться тоді, коли ворогів почнуть шукати серед співгромадян.

І лише міська влада своїми діями здатна якщо не зупинити пориви внутрішньої і зовнішньої ксенофобії, то бодай залишити їх у межах гуртків за інтересами, в яких закомплексовані та нереалізовані в житті люди просто випускають пару. Натомість київське начальство через відсутність власних новаторських ідей виявляє стійку тенденцію до переймання "передового" московського досвіду, чим несамовито провокує й узаконює нетерпимість за ознакою прописки. Останні ініціативи мера Черновецького з уведенням спеціальних карток обліку для непрописаних у Києві й податку для приїжджих — вагомий імпульс для всіх незадоволених. Адже те, що дозволяє собі влада, може дозволити будь-хто.

І тоді союзником київського інтернет-фашиста стає цілком пересічний київський міліціонер — зовсім необов"язково корінний киянин, до речі. Саме він, озброєний законними підставами, як і в Москві, безпричинно зупинятиме на вулицях людей — і корінних, і приїжджих. І просто "робитиме план" для столичної міліції. А з кожним днем напруга в суспільстві наростатиме і до всіх існуючих поділів на Захід і Схід, багатих та бідних, додасться ще один — на киян і некиян. Тоді знову вся країна ненавидітиме жирний Київ, як колись за совєтів Москву. Незавидна це роль для європейської столиці, яка якраз і розвивається головним чином за рахунок людей з периферії.

Наша належність до совєтської "ойкумени" якраз і реєструється за допомогою так званого градуса терпимості. Ніде в жодній європейські столиці влада не дозволяє собі дискримінації за ознакою "столичності". Складно уявити, щоб у Берліні, Парижі або Амстердамі, в яких взагалі мало кого обходить питання, де ти народився, звідки і на який час приїхав, міська влада заради наповнення бюджету вдалася до встановлення дискримінаційних норм. Це сумнівне ноу-хау совєтських часів мусило залишитися в минулому, але чомусь саме тепер реанімується. Нині сумнівна ініціатива мерії на необмежений час відкладається, проте невідомо, чи незабаром знову уродженцеві Харкова Леоніду Черновецькому та його заступникові Олександру Ржавському родом із Донеччини не захочеться дати нашим ідеологічно підкованим дітям й онукам "карти в руки". Мічені московські карти.

×