Прихильники СРСР виступають у ролі адвокатів диявола

Людина, яка ностальгує за Радянським Союзом, токсичніша за громадянина "країни рад".

Радянська людина могла бути щиро переконана в тому, що масових репресій у 1930 роки не існувало. Що Катинь — справа рук вермахту, а не радянських розстрільних команд. Що каральна психіатрія — наклеп Заходу. Що компартія щиро будує державу загального благополуччя. Інформаційна "залізна завіса" була міцна. Будь-яка альтернативна картина світу не допускалася. Навколишню дійсність збудували до її народження. Систему пропаганди відточили задовго до того, як вона почала ставити запитання. У неї не було іншої реальності ніж та, в якій вона жила.

Але пострадянська людина, яка ностальгує за СРСР, — явище іншого порядку. У 1990-ті відкривали архіви. З'являлися інтерв'ю дисидентів. Стала доступна інформація про масштаби репресій. Ніяких ілюзій щодо радянської системи придушення інакомислення не залишилося.

Радянська людина могла виправдовувати той лад через незнання. Пострадянський прихильник СРСР робить це свідомо. Перша відкидала звинувачення на адресу режиму, тому що могла в них не вірити. Друга виступає в ролі адвоката диявола.

Пострадянський прорадянський — це той, хто свідомо відмовився від правди. Нинішній прихильник Союзу все знає, але ховається за лукаве "зате". "Зате космічні кораблі". "Зате всі боялися". "Зате стабільність". Це спроба виправдати власним комфортом репресії проти інших. Він переконав себе, що йому особисто було затишно в старій реальності — й без тіні сумніву готовий розміняти її на долі інших. Місце наївності зайняв цинізм. Незнання змінилося підлістю.