"Для нас не було авторитетів, — згадує учасник студентського голодування в жовтні 1990-го Маркіян Іващишин, 44 роки. Тоді він керував Студентським братством Львівщини. Тепер очолює мистецьке об"єднання "Дзиґа". — А націонал-демократи займали надто компромісні позиції з комуністичною більшістю".
Із чого все почалося?
— Передісторія була 1989-го. Студенти у Львові робили одноденні голодування перед оперним театром, страйкували. Ми побачили, що люди позитивно сприймають жертовність. Підходили до нас, дивилися в очі й слухали, не боялися з нами стояти. Ми відчули, що це добрий метод і слушний час, щоб впроваджувати антитоталітарні ідеї. На 1 жовтня 1990-го планували всеукраїнський страйк націонал-демократичних сил і партій. Ми вирішили діяти на випередження.
Як готувалися?
— Їздили у Східну Україну, зустрічалися зі студентами Києва. Багато часу проводили в поїздах та автобусах, ходили по кнайпах. Говорили, як має працювати Студентське братство і Українська студентська спілка. Багато досвіду переймали в поляків, угорців, прибалтів.
Потім вирішували суто технічні питання — хто коли їде у столицю, хто бере намети, матраци, спальники, точніше, ковдри. Листівки, транспаранти і плакати робили вручну, або випускали у Друкарській академії на станку "Ера". Поділилися, хто працюватиме у службі охорони, медицини, контррозвідки. Усе було конспіративно. Останню таємну нараду провели на моєму весіллі за Львовом біля села Куликова.
На вокзалі купляли по п"ять-шість квитків , щоб не було підозри, чого стільки студентів водночас хоче виїхати у столицю. У Києві чітко знали, хто коли куди розбігається, до якої станції метро їде і скільки пішки йде. Хлопці вже мали рік-півтора досвіду роботи на львівських мітингах.
Якщо Турчинова посадять у тюрму, ніхто не підніметься. Молоді що Колесніков, що Турчинов — без різниці
Публічно поширили інформацію про те, що акція розпочнеться біля Верховної Ради. Певна частина наших прийшли туди на визначену годину. Основну ж масу груп буквально в останній момент спрямували на теперішній майдан Незалежності. І поки біля Верховної Ради біля активістів стояли потужні сили міліції, ми за 40 хвилин виставили наметове містечко на площі, периметр охорони навколо, спостерігаючих в околиці, масово роздали первинну агітацію. У влади ланцюжок наказів складний: Київ—Москва — знову Київ. Рішення довго приймали на рівні Горбачова. Думаю, боялися розголосу, розраховували, що ми самі розійдемося. Доки влада зреагувала, вже стояло повноцінне наметове містечко. Перед самим прийняттям ухвали Верховною Радою на демонстрації було 100 тисяч народу. Не тільки студенти, багато робітників.
Чого боялися?
— Страх був перед фізичною розправою. Їхали з очікуванням, що за два-три дні нас розженуть. Тому у першій групі, що прибула в Київ, дівчат не було. Ми усвідомлювали, що, коли програємо й повернемося, все одно відрахують з університету. А в тюрму сісти? Це навіть романтично.
Розповідають, що голодуючі таємно підхарчовувалися.
— Ні, але ми мінялися. Більше семи днів ніхто не голодував.
Як сприйняли вас кияни?
— Мені доручили повести студентську колону на Лівий берег. На Троєщині був завод "Біохім". Ішли піднімати його. Це добрих 30 кілометрів, ішли годин п"ять. До нас приєднувалися кияни. Ми для них як визволителі в село приїхали. Колона збільшилася у три-чотири рази. На заводі відбувся моментальний контакт — робітники стали і пішли з нами. Тоді не було різниці Західна Україна чи Східна — одна несправедливість, один режим.
Кажуть, акцію фінансувала українська діаспора. Це так?
— Діаспора подарувала тільки факс, який ми продали за тисячу доларів. Тоді це були великі гроші. У Студентського братства на той час уже був банківський рахунок. Про нас почули. Почали скидати гроші підприємства. У таборі працювали свої бухгалтери.
Через що акція стала успішною?
— Завдяки щирості. Коли з людиною говориш, переконуєш її, то може спрацювати тільки одне — щирий погляд, слова.
Чому сьогодні молодь пасивна?
— Цілі немає. У нас світ був чорно-білий. Чітко бачили зло і добро. Зараз нічого не зрозуміло.
Що має статися, аби молодь піднялася?
— Яскрава несправедливість. Якщо екс-віце-прем"єра Турчинова посадять у тюрму, ніхто не підніметься. Молоді що Колесніков, що Турчинов — без різниці. А якщо "5-й канал" закриють і Порошенко з журналістами вийде, це вже може бути якийсь рух, до них приєднаються.
Страйки проти Табачника — це не був привід для повстань. Табачник — не та особа, через яку варто підніматися.
Що вам дає надію?
— Тепла осінь, — сміється і киває головою у бік вікна. — Головне, говорити дітям, на що вони мають опиратися — на літературу, Біблію. Нічого надзвичайного у найближчий час не відбудеться. Але не все так зле. Не всі злодії. Першою ознакою змін буде, коли нам стане дійсно важко жити.
2 жовтня 1990 року. Студенти почали розбивати наметове містечко на столичній пл. Жовтневої революції — нині майдан Незалежності. Наступного дня нарахували 49 наметів, голодували 137 людей із Києва, Львова, Донецька, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст.
5 жовтня. Поговорити з голодувальниками прийшов голова Верховної Ради Леонід Кравчук.
9 жовтня. Письменник Олесь Гончар відвідав табір і оголосив про вихід із Комуністичної партії. Кравчук знову зустрівся зі студентами й пообіцяв підняти питання відставки прем"єра Віталія Масола.
10 жовтня. Кілька тисяч мітингувальників перекривають рух на вул. Хрещатик. Домагаються 10-хвилинного прямого телеефіру для оголошення своїх вимог.
12 жовтня. Студенти вимагають:
— відправити у відставку голову Ради Міністрів Віталія Масола;
— переобрати Верховну Раду навесні 1991-го;
— націоналізувати майно КПРС та ВЛКСМ на території України;
— не підписувати Союзний договір;
— служити в армії тільки на території України.
15 жовтня. Студенти захопили червоний корпус Київського університету.
16 жовтня. Біля стін Верховної Ради розгортають друге наметове містечко. Студенти перекривають вул. Грушевського, де розміщені уряд і Верховна Рада.
17 жовтня. Народні депутати ухвалюють постанову, якою задовольняють усі вимоги студентів, окрім розпуску Ради.
18 жовтня. Студенти закінчують голодування і згортають намети.
7 
35413
Коментарі
6