Зараз постійно мусують тези про легітимність чи нелегітимність указу президента, так само і про легітимність реакції на цей указ Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Очевидно, що легітимність з одного боку спирається на формальні аспекти чинного нині законодавства. І відповідні дискусії щодо легітимності указу президента чи подальших ухвал Верховної Ради, а тим більше розпоряджень уряду, триватимуть ледь не до другого пришестя. Особливо враховуючи швидкість розгляду цих справ у наших судах найвищої інстанції. Тож важко очікувати, що рішення щодо цієї правової колізії буде ухвалено в судовому порядку.
Та є інший аспект. Легітимність рішення того чи того інституту влади опирається на його власну формальну легітимність. Її наші органи влади зберігають доти, доки народ згідний з тим, що вони виражають його волю в усіх нюансах та різноманітності. Вираження волі такого різнорідного суспільства, як українське забезпечується через представлення різними фракціями Верховної Ради, які репрезентують різні позиції. Суспільна угода, яка називається Конституцією, забезпечує це представництво на п"ять років, до наступних виборів. Однак за умови, що цей баланс фракційного представництва буде незмінним. Фракції репрезентують не волю депутатів, які є їх членами, а волю виборців, які делегували їм певні повноваження, наділили їх певною легітимністю для здійснення своєї волі. Таким чином, саме фракції, а не окремі депутати у Верховній Раді, є дзеркалом суспільних настроїв.
Та за останні кілька місяців перекуповування депутатів деформувало волю народу України. Верховна Рада перестала навіть формально відображати реальні настрої українського суспільства, зафіксовані, як обумовлено Конституцією, на п"ять років. Таким чином, парламент значною мірою сам позбавив себе значної частини легітимності. Останні хоча й цинічні, однак тверезі голоси навіть із числа членів Партії регіонів, наприклад Володимир Сівкович, попереджали: формальне створення коаліції національної єдності, на відміну від антикризової коаліції, яка створювалася на фракційній основі, підірве основи легітимності самої ради. Однак "желание пуще неволи". Хочеться всього й одразу. Отож Верховна Рада увійшла в позаконституційну колію свого розвитку. По суті зламала конституційний лад як такий. Тому рішення такої ущербної в своїй легітимності Верховної Ради вже впродовж певного часу більш ніж сумнівні.
Численні попередження і правників, і гаранта Конституції — президента України нічого не давали. Відбувалося нахабне узурпування влади, яке вже не мало під собою легітимності, бо не опиралося на адекватно відображену в парламенті волю народу. Коаліціянти були свято переконані, що президентство як дієва інституція, до того ж як найбільш легальна в Україні інституція, вмерло. Зрештою, президент і сам неодноразово провокував саме такий погляд. Чим, разом із коаліціянтами, і призвів до такої гострої конституційної кризи, чи кризи легітимності в Україні.
Президентові не залишалося нічого іншого, як виступити гарантом Конституції
Таким чином, президентові не залишалося нічого іншого, як нарешті виступити гарантом усе тієї ж багато разів ґвалтованої Конституції. На що він може опиратися? З одного боку, на формальне право. І тут буде багато суперечок. Але з іншого — на свою особисту легітимність єдиного на сьогодні легального інституту влади вищого рівня. Звичайно, не забуваймо і про законодавчу гілку влади. Однак вона значною мірою паралізована і неефективна.
Тому, як в очах народу, так і в очах міжнародного співтовариства, президент є не лише чинним главою держави, а й найбільш легітимним його інститутом. Підважити його легітимність нині навряд чи вдасться ані формально, ані реально. Не зможуть зробити це Конституційний чи Верховний суд або бунт Верховної Ради чи його похідної — Кабінет Міністрів.
Водночас конституційний лад, тобто легітимність Верховної Ради, мають бути відновлені.
Яким чином? Багато разів Ющенко та опозиція пропонували не викривляти волю народу, не перекуповувати депутатів. До цього не дослухалися. Вичерпавши всі можливості переконування, президент ухвалив правильне рішення — проконсультуватися з народом. Це нормальна, зовсім не екстраординарна практика всіх демократій. Особливо нестійких — таких, як українська. Наприклад, в Італії після Другої світової війни вибори парламенту та відповідно зміни уряду відбувалися щороку. Тому сьогоднішня істерика частини Верховної Ради дещо перебільшена.
А щодо істеричних заяв уряду — у цій суперечці легітимностей він загалом виглядає дещо недоречно. Про нього зараз і не йдеться. Йому є чим займатися, а не гнати ешелони зі студентами, шахтарями та безробітними на столицю.
Тим паче, що Київ — не Донецьк. Скільки б не привезли донецьких — тільки роздратуєш киян. А революція відбувається лише в столиці. У Донецьку чи Львові в умовах актуального в Україні конституційного ладу всяка "заворуха" є бунтом.
Уряд, навіть не усвідомлюючи свою доволі віддалену від джерела всякої влади — народу — легітимність, почав втягуватися у справи, які його безпосередньо не стосуються. Тим самим він теж вийшов поза конституційне поле. Що не може не спровокувати адекватних кроків президента.
З огляду на такі ж міркування реагуватиме й міжнародне співтовариство. Першою інституцією, до якої воно апелюватиме, буде президент. Без нього конституційний лад відновити не вдасться. Тому в цій ситуації не потрібно йти на конфронтацію, а відновлювати конституційний лад та легітимність інституцій влади єдиним придатним в цій ситуації способом — всенародними виборами. Тільки народ може зробити їх насправді легітимними. І в цьому немає нічого надзвичайного.
4 
35413
Коментарі
1